Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Учора бомбили. Ми з мамою «прогулялися» по хліб. Потрапили під обстріл. Ховалися в жінок унизу, на «Берьозці», у великому будинку на першому поверсі. Жінок було три. Усі молоді чеченки. Самотні. Гарні. Вони, як і ми, пускали сторонніх людей з вулиці рятуватися від стрілянини. Одна з жінок повторювала: «Нас усіх тут покладуть!» — і плакала. Друга скаржилась моїй мамі: «Не знаємо, що нам робити? Яка торгівля між війнами? На один-два дні, на їжу! На дорогу грошей немає. За торби з одягом платити немає чим! Мабуть, ми візьмемо, що в кого є, і підемо в підвал. Той, де гуртожиток від четвертого хлібозаводу. Це недалеко. Два квартали від нашого будинку. Там вода поряд. У підвалі вже живуть люди!» Ми пересиділи обстріл. Від чаю відмовились. Повернулися додому.

12.00. Який зараз був обстріл! Далекобійні снаряди летіли через наші будинки і в зоні видимості руйнували приватні споруди. Гуркіт пекельний! Деякі зі снарядів, навпаки, не долітали. Потрапляли в сади. Один розірвався зовсім близько від дороги, у крайньому саду.

У цей час троє: Султан — батько Хави, височенний дядько Валера й сивий Ніколай — поверталися з ринку. Обстріл застав чоловіків на пустирі. Якийсь снаряд упав у кількох метрах від них. Чоловіки встигли повалитися на землю на секунду раніше. Врятувались! Нікого не поранило. Потім сусіди дружно стрибнули у свіжу вирву.

Чоловіки сподівалися, що двічі в одну точку не вцілять. Інші снаряди падали поряд. Сусіди живі й продукти цілі. Вони повернулися додому!

У цей момент ми з мамою сиділи в коридорі, у своїй ніші за додатковою стіною від вікон. Наші нещасні коти заховалися під ванну! Вони сильно злякалися стрілянини. Нявчали. Осколок мій болючий «замовк», дав мені перепочинок. Сьогодні 7 листопада — революційне свято колишнього СРСР. Мабуть, тому всім «весело»!

Патошка-Будур

(зі страшної казки про Ґрозний)

Учора ввечері був жахливий тарарам! Ракети й снаряди летіли у двір. Били міномети та кулемети. Стіни нашого будинку ходили ходором. У всіх вилетіли рештки шибок. У нас вони багато разів заклеєні папером «хрестами», то вціліли! Коли ми клеїли, дехто з мешканців глузував: «Хрести, як у росіян на могилі!» Мама не реагувала. Вона давала добрі поради: «Фільми про війну з німцями дивилися? Які там вікна? Для збереження всі заклеєні хрест-навхрест. Робіть так само!» Єдине, що взяли з її підказки люди, відразу стали називати російських військових «німцями».

Надвечір прийшов Аладдин. Він з’явився весь у глині. Пояснив, що коли йшов — обстріляли наш пустир. Мусив із якимось сірим котом полежати в порожньому окопі. Кіт виривався, подряпав його. Виявилося, це мій кіт — Чипс! Аладдин рятувався разом із ним. Ми нагріли води, щоб наш гість на кухні міг помитись і помити голову. Попрали його одяг. Мама заявила, що все мокре і в ніч вона його не відпускає. Він опирався для пристойності, але засяяв на лиці й лишився!

Нам із мамою довелося тіснитися на бабусиному ліжку, а гостеві ми дали диван.

Ми розповіли «старшому братові»: тимчасово поряд із нами живе родина з четвертого поверху. Чеченці. Раніше з молодою веселою жінкою із цієї родини ми дружили. Особливо в Літню війну. Але тепер часи змінилися. Сусідка та її родичі тримаються гордовито. З неприязню до нас та інших росіян. Терпимо. Пам’ятаємо їхнє горе. У дні Літньої війни біля під’їзду загинув син сусідки 19 років! Пушинка й Тамара були поранені.

Ми в цьому не винні, але… провина на нас, бо стріляли по двору з російської військової частини. Аладдин пояснив:

— Неприязнь і ненависть — неминучі! Ви мусите бути до цього готові. Буде потрібно багато терпіння, щоб витримати незаслужені звинувачення та образи.

І зізнався:

— Мої знайомі не розуміють мене, коли я кажу, що йду провідати російську родину. Розповідаю про те, що подружився з вами. Що ви нормальні. Мені не вірять!

Увечері в тиші я, скучивши за вулицею, визирнула у двір. Побачила там осколки завбільшки з руку! Такий навпіл розітне. Вони як великі поліна для розпалювання печі.

Царівна Будур

Мій «старший брат» Аладдин ночував у нас! Ми довго розмовляли. Він годував мене цукерками. Брався прибирати у квартирі, взагалі поводився як родич. Я багато про нього дізналась. Про його дитинство, шкільні витівки. Потім на нього «найшло». Сталися різкі зміни. Він почав сварити мене за те, що я неправильно їм, неправильно ношу хустку на голові. Дуже повільно складаю літери, коли читаю Коран. Я зрозуміла. І його теж часом дратує моя слов’янська кров. Мама заступилася. Заявила напівжартома, що він «нудний». Додала:

— Коли гість робить зауваження господарям — його час виганяти!

Аладдин образився. Пішов. Але я знаю — повернеться!