Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Ми проминули перший від нас Зелений дитсадок, увійшли в нещасливий двір, у якому нам завжди дістається! І тут почали бомбити! Ми забігли в під’їзд на перший поверх великого п’ятиповерхового будинку. В одному під’їзді нікого не виявилося — сховатися було ніде, і ми забігли в інший під’їзд, а там бабуся-росіянка. Вона сказала, що живе зовсім сама. Більше нікого немає. Але має ключі від усіх квартир. Господарі довірили на випадок пожежі. У тому числі й від квартири на першому поверсі. Ми ввійшли. Бомбити продовжували — літак кружляв прямо над двором.

На наших очах шибки з вікон, потім самі вікна й рештки стіни вилетіли на вулицю. Утворився просвіт. Два широких ліжка, без коліс, на ніжках, поїхали на нас! Білий дим, схожий на пару або туман, увійшов у вікно. Стало погано видно. Задушливо. З’явився неприємний, ядучий запах! Я почула голоси. У дворі голосно розмовляли. Я підійшла до іншого вікна, вцілілого. Подивилась униз і побачила двох хлопців у джинсових костюмах. Вони сиділи на мокрій засніженій лавці. Один обхопив голову руками і вив, як звір. Другий повторював:

— Ти чого? Ти збожеволів? — Він бив першого по обличчю, посипав його голову снігом.

Десь кричали поранені. Моторошно! Бабуся-росіянка, кругленька і безжурна, каже:

— Живі! Отже, про живе думати треба! Моя квартира на третьому поверсі. Дочка нещодавно померла. Було їй 29 років. Пом’янути хочу! Її пальто заберіть! Воно нове.

Ми пішли до доброї жінки на її рідний, третій поверх. Зайшли. Я поміряла драпове пальто кольору бордо. Мені підійшло. Ми згорнули подарунок, стали класти в пакет і дякувати бабусі. Мама сказала:

— Живемо поряд. Якщо бомби зруйнують ваше житло, а ви живі залишитесь. Приходьте! З нами перезимуєте. Ми недалеко.

Мама записала їй нашу адресу на шпалерах. Тут оглушливо гримнув вибух. Це бомбив літак! П’ятиповерховий будинок хитнуло, і він похилився. Від страху я перестала будь-що розуміти. Дивилася на розп’яття на стінах і на хрести. Шибки летіли з частинами балкона донизу. І від вибухової хвилі двері вилетіли на сходову кліть. Поволокло димом. «Тільки б тут не померти, на третьому поверсі», — майнула думка. Я прошепотіла, сідаючи на підлогу:

— Мамо!

І тут зрозуміла, що голос у мене пропав. Бабуся стала молитись, бити поклони. Мама приречено заявила:

— Здається, нам кінець. Обіймемось!

Але тут ми почули крик у під’їзді. Чоловік, якого ні я, ні мама не знали, перестрибуючи через сходинки, біг до нас. Він розмахував руками, голосно кричав:

— Будинок горить! Зараз обвалиться стіна! Швидше! Біжіть! Ну, швидше ж! До підвалу! Через дорогу!

З ним був один із двох хлопців з двору. Другий загубився. Ми кинулись униз. Осколки страшенно різали мою праву ногу. Біль був пекельний. Помчали в уже знайомий двір із маленьким підвалом, під виття літаків. Десь стріляли з автомата — мабуть, саме по літаках у небі.

Підвал виявився зачиненим! На дверях висів великий замок! Тоді ми вчотирьох побігли до Червоного дитсадка. Я впала від страшного болю в ногах, і мене потягли волоком за каптур. Кілька бомб ми перечекали в дитсадку. Без вікон і без дверей. «І без кахлів!» — устигла помітити я. Хто їх обдер?! Хто встиг?

Літаки полетіли геть. Ми вийшли. На подив мами, у руках я тримала свій коричневий ціпок — палиця не зламалась! Я так учепилась у неї, що потемніли пальці! Ми встигли перейти дорогу і зайти в наступний двір. Почули знайомий скрегіт. Так попереджає про себе «Град». Мама і я миттю ступили в під’їзд будинку, того, що був ліворуч. Постукали навмання. Нам відчинили. Впустили у квартиру першого поверху. Жінка-чеченка та її син, чоловік приблизно тридцяти років. Тут бабахнуло!

— Ми у вас відсиджувались, — відразу згадав молодий господар.

Мені стало погано з серцем, і вони дали мені валідол. Частину таблеток я залишила мамі. Господиня дала нам води з валер’яною. Моя мама розмістилася на табуреті. А я сиділа в чужому коридорі прямо на баку з водою. Усі завмерли, очікуючи на черговий удар.

— Десь поділися чоловіки, — згадала мама. — Вони намагалися нам допомогти.

— І бабуся-росіянка! — вела за мамою я. — І, здається, я посіяла пальто!