Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Сьогодні вранці ми з мамою обійшли наш будинок і пішли в чужі городи, поки нема обстрілу. Скільки ж там було руїн! Мертвий згорілий пес лежав на доріжці. Мир йому в інших світах!

Ми знайшли буряк, а капусту ні. Довелося рушати на ринок. Усе купили, повернулись. І тут мама надумала збігати в гості до тьоті Ази, у будинок навпроти.

— Ми ще не снідали! — сказала я. — А вже обід!

Але мама заявила:

— Аза хворіє. Провідати її — людський обов’язок!

Мене брати з собою не схотіла. Лаялася найпротивнішими словами! Матюкалась! Побажала мені смерті, сказала, що, якщо мене не вб’ють, вона сама мене приб’є. Кричала всіляку гидоту в присутності молодшого сина тьоті Варі, Башира! Який сором!

Мама зібрала гостинці Азі: печиво, макарони «Ролтон».

Я відразу згадала всі сварки й жорстоке виховання. От Аладдин спитав мене вчора: чому я така нервова? А як пояснити, що маленькою я мріяла знепритомніти, коли мене били вдома головою об стінку, якщо я одержувала в школі двійку! Тому, певно, я така тепер. Мама в мене дуже жорстка людина.

Мама пішла. Я знаю — її життя не мед. Знаю — вона хотіла випалити цигарку, щоб я не бачила! Я ненавиджу цигарковий дим! Терпіти не можу, коли палять жінки! Давно, зовсім маленькою, я дізналася: сусідка Валя вчить маму палити. Я вирішила втекти з дому на знак протесту. Втекти підмовила й Альонку (шестирічну дочку тієї самої сусідки). Зникнути нам вдалося на добу. Ховалися в чужих під’їздах (з дому прихопивши ковдри та цукерок). А повернулися тому, що Альонка забула улюблену ляльку. Тут нас батьки й зловили. Але бити ременем не стали.

Пізніше на Альонку з матір’ю звели наклеп! Наказом із печаткою вовка, за підписом Ш. Басаєва, вони стали ворогами чеченського народу. І були засуджені до розстрілу. Проте інші чеченці захистили росіян! (Правда, фактично задарма одержавши їхню квартиру.) Але не вбили, а врятували.

Маю дивне відчуття, що минуле схоже на скляну кульку. Щось є всередині. Можна навіть роздивитись. Але вже не торкнутись.

Знову б’ють із «Граду».

Мама повернулась. Їй полегшало.

Поліна

Були Аладдин і Артур. Принесли батарейки для маленького магнітофона. Тепер я буду слухати музику!

Прийшов Мансур. Ми познайомили хлопців. Вони поряд. А я їх роздивляюсь. Артур — високий, широкий у плечах. Мужній! Риси його обличчя шляхетні, спокійні. Він виглядає старшим за свої роки. Правильно вимовляє слова. Кмітливий! Чудовий друг!

Мансур — світлоокий. Очі в нього вузькі, видовжені до скронь. Волосся попелястого кольору, в’ється. Він схожий на мореплавця-мандрівника. Аладдин — чорноволосий і чорноокий. Золота, незвична смаглявість шкіри. Нервове обличчя, що постійно міниться. Він стрімкий у рухах, у вчинках. Він завжди поспішає! Непередбачуваний. Сміливий. І сліпуча усмішка! Усі мої друзі люблять слухати пісні під гітару, трохи співають.

Артур намагався збити деяку напругу перших хвилин знайомства. Він жартував із себе й з Аладдина. Був веселим, невоєнним. Аладдин заварював каву. Робив бутерброди. Пропонував пригощання, як господар.

Мансур говорив про війну. Про те, що ми не всі виживемо.

— Добре б побачитись навесні, ближче до літа! — запропонував він.