Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Що ж нам робити? «Старший брат» не прийшов. Ще сьогодні сусід — дядько Валера — здивував мене. Він передав мені подарунки від хлопця Мусліма (з першого під’їзду). Хустка біла з блакитною облямівкою та сірі осінні туфлі.

Муслім — онук дуже доброї жінки, Зулай. Я розмовляла з ним усього один раз. Давно, минулої весни. Одного разу Муслім зустрів мене по дорозі зі школи. Сказав, що я йому подобаюсь більше, ніж Хава, його сусідка. Він розуміє — мені потрібно вчитись! Але якби мені виповнилося 16 років, то він посватався б до мене! Так заведено тут. Я була здивована. І отепер, раптово, я одержала його коротку записку: «Якщо ти мене пам’ятаєш, будь ласка, молись за мене!»

Я заплющила очі й відразу побачила його. Ніжне обличчя. Світлі очі, а волосся — темне. Муслім постійно стояв у дверях свого під’їзду, чистий і скромний. Мені захотілося плакати. От нерви! Не годяться нікуди! «Дарма ти, Мусліме, звертав увагу на думку старших у дворі! Боявся осуду! Усе тому, що моя мама — росіянка», — бурмотіла я. І розгублено дивилася на подарунки. Здалося — ми могли б подружитися! Від його записки мені стало так добре на душі! Одразу легко й вільно.

«Мусліме! Я не забуду твоє ім’я у своїй молитві! — обіцяла я мовчки. — Але, вибач, туфлі виявилися мені замалі. Я відразу подарувала їх Мансуровій мамі. Тільки хустку на голову лишила собі».

Будур

Було бомбардування. «Довбали» приватний сектор — Карпинку. У нас удома ховалися діти.

Голосно пищала і плакала десятирічна дівчинка — Зара. Мансур, син тьоті Варі, всіх заспокоював, сидячи біля наших дверей. Я молилась. Усі інші заглядали до нас у кімнату зі сходового майданчика.

Я під страшний гуркіт обстрілу написала вірш:

Згадай, як війна прийшла в Ґрозний,

Як нас обстріляв вертоліт.

Як плакали діти серйозно

Над трупом кота край воріт…

Моя мама, «Злючка-Колючка», була на базарі! У такий час! Правда, поряд (від нас одна зупинка транспорту) — на «Берьозці». Купила: хліб, картоплю, цибулю. Запасається! Бігцем, під бомбардуванням, «прилетіла» додому.

Хамзат, брат сусідки Мар’ям, приніс мені ліки від болю. Це анальгін. Мій найбільший осколок «сказився». Він ніби блукає всередині і ріже м’які тканини. Нога сильно болить. Я лежу в ліжку.

Брат дівчинки Зари бігав, поки дорослі люди боялись і ховались, у покинуті сади. Зібрав виноград. Багато! Ми всі їли. Він молодший за свою сестру, але вчинив як дорослий чоловік. Стукав у квартири, де залишилися жити люди, пригощав виноградом. Роздав усе.

Я, поки було затишшя, розповідала дітям казки. Зара та її брат — це діти Золіни, жінки з будинку навпроти. Зараз темно. Свічка згасла. Десь вітерець. Тому карлючки. Я пишу в темряві.

Поліна

Сьогодні рано-вранці ми з мамою і з тьотею Варею разом ходили по воду. Там вимоїна, з якої можна брати питну воду. Це далеко, через дорогу і ще майже квартал за Зелений дитсадок і за той будинок, де кричав поранений. Там я знайшла кошеня. Назвала — Рись. Тепер разом із ним у нас шість котів! Кошеня руде. Налякане й дике!

Учора здалеку бачила Аладдина. Він кивнув. Був не один. Із чоловіком, старшим за себе, і з молодим хлопцем.

Вечорами я розповідаю дітям чарівні історії Гауфа. Усі мене уважно слухають. Діти — це Зара, маленький Ваха, йому сім, і дев’ятирічна Аліса. Аліса — племінниця Тамари з четвертого поверху.