Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Мама ниє, що ми всі гроші вже прокатали, за операцію та за ліки платити немає чим. Сьогодні вона торгувала до 12.00 і ракету бачила!

Будур

Рано-вранці, поки мало людей (я соромлюся ходити з ціпком), ми з мамою пішли на ринок. Я подивилася на рештки ракети. Дуже велика! По ракеті лазили хлопчаки. Вони повідомили, що вона «заразна», тому її повинні прибрати. Ракета змела навколо все. Плакали люди, які нічого не знайшли на тих місцях, де стояли їхня мати, дочка або сестра. Абсолютно нічого! Збирали, шукали шматки від одягу родичів.

Деякі знайомі прийшли торгувати. Вони розкладали свій товар і питали про моє самопочуття:

— Осколки дістали?

Мама просила допродати наш товар, той, що ми не розгубили до кінця, щоб він не пропав. Але люди боялись і не погодились.

— Сильно крадуть, — пояснили вони. І розповіли дуже докладно про те, що було після вибуху:

— Дванадцятьох людей розстріляли прямо на місці через розкрадання! Мародери лазили і вдень, і вночі! Забирали з убитих речі, золото й плащі, взуття, одяг, косметику. Це робили під виглядом пошуку зниклих членів родин. Дехто приходив красти з дітьми! Тато з дитиною «шукав» маму. А мама з іншим нащадком «шукала» батька. Не відразу чергові-чеченці зрозуміли ці хитрощі. Почали перевіряти документи. Багатьох із числа поранених було обікрадено!

Одного знайомого поранило в груди, і він крикнув, падаючи від болю: «Допоможіть!» А жінка, пробігаючи повз, вихопила в нього торбу з гаманцем. Інша наша сусідка по ринку виявила небачену хоробрість. Сама вона росіянка, світленька і торгувала неподалік від нас, у паралельному ряду. Після вибуху ракети вона на руках тягла поранену чеченку, а в цей самий час злодюжки вкрали весь її товар. Але вона анітрохи не жалкує про це. Я з нею розмовляла. Вона — молодець!

Зараз ринок став маленьким. Уранці всього два ряди. Столи розставили вздовж проспекту Миру. Люди вирішили — тут кафе, перукарні, житлові під’їзди. Можна встигнути в укриття. Побачивши мене з ціпком, перехожі й продавці жартували: «Молоденька бабця!» Усі бажали якнайшвидшого одужання.

Репродуктор у районі проспекту Миру, який улітку звучав музикою, повторював одне й те саме: «500 людей пропали безвісти. Близько 1000 людей поранено. Обліку осіб, вивезених до сіл і сільських медпунктів, немає».

Ми розплакалися, дізнавшись, що в кіоску для продажу цукерок загинула дівчинка — моя однолітка. Її старша сестра та її мама поранені! Убито сусідку по ринку Розу, яка продавала капусту на восьмому місяці вагітності. У неї залишилися сиротами семеро дітей.

Заплакані, ми купили хліб, поїхали додому. В автобусі ревли не ми одні. Прийшли. Розігріли чай. Майже відразу з’явився Аладдин. Говорити не хотілося. Він сказав, що був у сестри. Говорив із нею про мене. Сестра пообіцяла зробити мені подарунки. Переглянути ті плаття й халати, які купила собі нещодавно, влітку.

Аладдин став прощатися. Несподівано моїй розгубленій мамі він устиг дати в руки конверт:

— На операцію та на ліки, — сказав він. — Або на харчі, у крайньому випадку.

— Ми повернемо! — крикнула я, коли він виходив.

Нам було соромно. Розуміли, що брати в малознайомої людини гроші недобре. Але виходу в нас не було. Без грошей не лікують. У конверті виявилося 200 рублів!

Аладдин попрохав мене, щоб я називала його «старшим братом». Мені сподобалось, я погодилась.

Увечері, зовсім пізно, прийшла тьотя Кусум — мати Дауда. Вона подарувала мені чорну спідницю з красивими кишенями. Ми хотіли залишити гостю в себе, тому що надворі було темно. Але тьотя Кусум заявила:

— Крім Бога, я нічого не боюся!