Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Розповіла:

— Удень бомбили в центрі. Знову є загиблі.

Вчасно ми пішли!

Ще Кусум сказала, що вирішила триматися біля Дауда, а свого молодшого сина вона залишить у рідні. Її старший син їй особливо дорогий. Друга спроба забрати його не вдалася! Навіть Москва й навчання в столичному вищому навчальному закладі не спокусили його. Дауд заявив, що він однаково втече до своїх друзів! У разі насильства над його волею й над особистим його рішенням він назавжди забуде про родину.

Після того як тьотя Кусум пішла, в наші двері постукала Фатима, та жінка, у якої помер маленький син. Вона принесла нам смачний суп, на спомин його душі.

Зараз канонада. Мама пішла по воду. Я сиджу і гладжу кота Чипса.

Сподіваюся знову побачити Аладдина.

Царівна Патошка-Будур

Уранці настрій підняла тьотя Мар’ям. Вона знову з нами. З нею мама дружить із першого дня проживання в цьому будинку, із грудня 1986 року. Мар’ям розцілувала мене, пообіцяла:

— Ти дуже скоро видужаєш! Тільки трохи потерпи!

Вона подарувала мені хустку на голову, кремову з ніжною облямівкою. Пудру! Ми разом поснідали. Мар’ям попередила, що вивезе частину своїх речей в Інгушетію. А поряд з нами, на першому поверсі, поселить родину з будинку навпроти. Ми будемо не самі! А якщо знайде можливість, то приїде сама або пришле по мене і по мою маму когось зі своїх сестер. Допоможе нам виїхати!

Удень ми проїхалися до лікарні № 4. Знову марно. Електрики немає, а дизель украли. Рентген мені не зробили. Возив сусід Резван. Стільки грошей і часу витратили, а користі нема! Маленький осколок прорізав шкіру, вийшов сам. Мені радять робити компреси з тіста з медом. Виявляється, у мене дрібні осколки, а не порізи! Ми нарахували 15 штук, усюди, де знайшли щось тверде під шкірою. А шістнадцятий осколок — глибоко. Він великий і біля кістки в нозі. Цей — гірший за всіх! Він пересувається. Блукаючи всередині, ріже мою ногу! Від нього найдужчий біль.

До нас зазирнула сусідка — тьотя Варя з будинку навпроти. Вона з трьома синами й зі своєю літньою мамою жила в нас у Першу війну. Тоді мені було 9 років. Я таємно симпатизувала її синові — Мансуру.

До речі, ми закрили деревинками частину вікна — на випадок осколків. До мене приходила маленька дочка Золіни, гратися.

Поля

Мама ходила до далеких колодязів по воду. У нас дуже холодно. Сьогодні вона зібралася на ринок. Вирішила поторгувати до обіду й купити їжу. Наші запаси скінчились. А газети застаріють і пропадуть. Знову втратимо, замість того щоб заробити! Ми швиденько поснідали, склали у два неважкі пакети журнали й газети. Хоча кому вони тепер потрібні? Мама — наївна людина!

І тут почався жахливий обстріл! Загуркотіло! Саме з боку центру міста й ринку! Небо там миттю стало червоним від пожежі. Мамі моїй — по фігу. Каже:

— Дурниці!

А тут біжить Аза, сусідка, і кричить:

— У ринок бомби кидають! Влучили в ринок!