Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

— Ти така мала! Я думав, ти доросліша. Знаєш, ти дуже схожа на царівну Будур із моєї улюбленої казки!

Тоді я посміливішала й заявила, що він — Аладдин! Ми довго дивилися одне на одного й мовчали. Я здивувалася своїй сміливості. Раніше з хлопцями я мовчала, тільки слухала, а тут — заговорила. В Аладдина красиві очі. А волосся — чорне, кільцями, до плечей.

Він справді як принц! Я згадала, що бачила його вві сні! Давно. Коли була дитиною і ще не ходила до школи.

Аладдин повідомив: йому 23 роки. Його батько має іншу родину. Є мати й сестра. Вони живуть у селі. Зніяковівши, Аладдин довго роздивлявся свої черевики і, не прощаючись, пішов.

Поліна

Уранці я провідала школу. Можливо, вчитися ми не будемо до весни. Зі школи поїхала на ринок.

Мама чекає мого вітчима. Він пішов допомогти з відправленням речей другові давно, 19 вересня. Відтоді ми нічого не знаємо про нього.

Головне — розпродати товар. Забрати новий одяг, улюблені книжки й виїхати. Наша торгівля ледь дихає. Купуємо їжу, а відкласти нічого не можемо.

Тривожать газетні статті про те, як біженці половину дороги йдуть пішки, згинаючись під своїми речами. Як вони мерзнуть. Про те, що машини з ними розстрілюють по дорозі. Шлях із міста дуже небезпечний! Грошей, щоб надовго зняти собі «в біженцях» квартиру, немає. Ми за закупівельною вартістю віддаємо свій товар. Аби тільки зібрати грошей!

Уся молодь повдягала військову форму. Багатьом форма до лиця! Але зброї в руках немає. Тільки рації. Автомати мають дорослі чоловіки. Кому 30 років і більше.

Кусум плаче, розповідає, що її син пішов з дому. Просить мою маму допомогти його повернути. Просить дозволу сказати, що я згодна вийти за нього заміж. Тільки б він залишив своїх нових знайомих! Повернувся додому!

Ми підтримали ідею Кусум. Я попередила, що потім виїду, але обов’язково допоможу. Однак Кусум не наважилася брати мене в дорогу. Поїхала до нього сама. Але повернулася без сина. Дауд заявив їй, що має надійних товаришів. І що не залишить їх до кінця. Ми всі плакали.

Царівна Будур

Снився обвал у горах. Загинуло багато людей! Я бачила, як летіли величезні кам’яні брили. Чавили, зносили.

Я ховалася, бігла, падала. Дрібні камінці боляче били мене. Прокинулася нажахана. Довго лежала нерухомо. Заніміли руки й ноги. Ну й натерпілася ж я страху вві сні!

А потім був сильний обстріл у реальності. Але все гаразд.

Нас із мамою поранило 21 жовтня. Так раптово і страшно збувся мій сон. Я бачила: за столом сиділа вбита жінка. Поранені ховалися в кафе та в під’їздах будинків. Чоловіки — добровільні рятувальники — підбирали жертв обстрілу, розподіляли по машинах. У першу чергу — важко поранених.

А почалося все несподівано, близько п’ятої години вечора. Ми зібрали решту свого товару: дві торби. Одна мені, друга мамі. Тут зустріли Кусум із маленькою дитиною. Стояли, розмовляли. Раптом яскравий спалах освітив ще світле небо. Далі сильний гуркіт. Ми від переляку перекотилися за свій стіл. Присіли між залізними ятками. Іншої схованки поблизу не було. Вибух! Потім іще. Схоже на те, що одне й те саме вибухає багато разів. Ми побігли, гублячи свій товар, у двір Будинку моди. Це самісінький центр Ґрозного. Вулиця Рози.

Коли я бігла, величезний осколок, наче відлуння чергового вибуху, просвистів зовсім поряд. Він розсік не мене, а час, немов теплу воду, яка пішла кудись униз, і я стояла в сухому річищі, відразу зрозумівши, що ні мама, ні інші люди не можуть урятувати мене від смерті, якщо я гукну про допомогу.

Смерть і я — тільки ми опинилися зв’язаними одне з одним у цьому світі. Немає нічого, що могло б стати між нами й затулити собою. Мені стало смішним і непотрібним усе: речі, торби та всілякі цінності. Я зрозуміла, що нічого, зовсім нічого не візьму з собою Туди.