Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

30 вересня нас знову затопила каналізація. Викликали слюсарів, але ніхто не прийшов. Мучилися самі. А «дорогі» сусіди продовжують усе лити вниз. Ми виносимо за ними відрами.

На ринку люди мінялись адресами, хто з ким подружився. На випадок, якщо сильно бомбитимуть або якщо дім буде розбомблено зовсім, щоб було куди піти, де жити. Нам адресу дав Назар. Він разом із дружиною торгує продуктами: Мікрорайон, вулиця Косіора, 8, квартира 66. Автобус № 29.

Також адресу дала росіянка, ім’я її — Леля. Сказала: «Раптом ви в центрі міста будете й почнеться авіаналіт? Біжіть проспектом Перемоги до будинку № 5 “А” (це біля ринку), в нас у дворі є великий підвал».

Відразу загинути, мабуть, не так страшно, страшно лежати в завалах і болісно помирати. Я пам’ятаю, так помирали старі росіяни 1994 року в центрі Ґрозного. Не було техніки розгребти бетонні плити. Їхній будинок розбомбив літак, а вони були на верхніх поверхах і опинилися всередині завалу. Люди різних національностей тоді приходили, плакали біля цієї гори плит, чуючи їхні стогони. Так минуло кілька днів. А потім усе стихло. Це дуже страшна смерть.

Ще я думала над різними релігіями. Усі вони по-своєму хороші, тільки люди погано виконують закони Бога.

У Фатими — сусідки з середнього під’їзду нашого будинку — помер син, зовсім маленький хлопчик.

Поки що живі! Газу давно немає. Бомби падають. Наш чотириповерховий будинок від струсів став осідати. У кімнаті відійшли стіни від стелі. Сьогодні літаки кружляли над ринком. Багато хто втік. Зокрема, здоровенний світлий хлопець — Вандам, який навчається на юридичному факультеті. Він періодично дозволяє мені й мамі торгувати в його дерев’яній буді. Це зручно під дощем. Але я його не люблю.

Удома ми варили картоплю в електричному самоварі. Електрика буває, але вже не завжди. Газ відключили. Це на випадок обстрілу, щоб було менше жертв. Будинки горять, люди гинуть.

Воюють. Удалині чути гуркіт, схожий на грім.

Ми вирішили торгувати газетами. Тьотя Таня і її дочка Юлька зляться. Вони торгують друкованою продукцією. Тепер ми — конкуренти. У нас виходу немає. Товар не йде. На їжу грошей не вистачає.

Позавчора я пішла й експромтом познайомилась із дружиною Суліма. Чоловіка, який привозить газети й журнали оптом. Прибрехала, що дружу з Юлькою. Колись Юльчина мати працювала з моєю мамою. Тільки дружби немає. Знайомство. Жінка відрекомендувалася — Соня. Відразу дала мені під реалізацію журнали. Учора сусідка по ринку Кусум підійшла до нашого стола з товаришем сина. Незнайомий хлопець подарував мені красиву маленьку книжку.

Кусум намагається подружити мене зі своїм сином. Її син дуже високий, тому сутулиться. Він скромний, сором’язливий. Звати Дауд. Ходить на підготовчі курси. Готується до Нафтового інституту. Завжди підручники з хімії в руках. Даудові 21 рік, а мені — 14 років.

Мама каже, що заміж мені ще рано. Повторює: «Треба вчитись!» Кусум спокушає:

— Ти єдина дівчина, на яку мій син звернув увагу. Якщо ти станеш його офіційною нареченою, ми почекаємо, доки закінчиш 9 класів школи. За чеченськими мірками, це приваблива пропозиція.

Я бачу: хлопець гарний! Але мені більше сподобався його друг, той, що подарував книжку. Даудова мати купила мені красиву літню майку й урочисто вручила.

— Як першій дівчині, котра сподобалася синові! — так вона пояснила свій подарунок.

Нашого сусіда, веселого гуляку Буратино, не видно кілька днів. Нехай з ним усе буде гаразд!

Патошка

До школи не ходжу. Занять немає. Допомагаю мамі.

Хтось позавчора під зливою облив дерево гасом і підпалив. От ідіот!