Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Перший:

— Так, було якось. Стріляв по його машині. Не влучив!

Другий:

— Кепські справи! Нічого, у мене є машина. Увечері…

Тут підійшла дівчина-офіціантка. Прибрала чашки. Щодо грошей хлопці чемно сказали, що решти не треба. Виходять і договорюють.

Другий:

— Він удома сам? Сам. Сьогодні, якщо не віддасть, буде в нас весела прогулянка.

Перший, тиснучи йому руку:

— Ти — мій єдиний близький!

P. S. Слава Богу, прийшла Інга. Біржа — якесь моторошнувате місце. На ринку нічого подібного я не чула й не бачила.

П.

Війна в Чечні.

Сьогодні, о 10.25 дня, коли ми виходили торгувати на ринок, почалося бомбардування. Літаки кидали бомби на аеропорт. Диму! Жах!

Усі сусіди з нашого двору, зайняті в основному протиранням штанів на лавках, заохкали, завили від страху. А ми з мамою сіли в автобус і поїхали на ринок.

Там о 15.00 теж почали бомбити. Деякі потікали відразу. Хапали речі й бігли. Але ми, тітонька Хурман, яка продає солодку воду, дівчинка Зурхан із татом, сусідка Хазан, тьотя Кусум залишилися торгувати. Яка різниця, де померти?

Єдина доля всіх, хто на землі:

Помруть раби, помруть і королі.

Літаки дзижчали зграями. І герої перетворилися на боягузів. Відбулася головна метаморфоза! З дочкою Хурман, маленькою Тисою, я їла цукерки й розповідала їй казку про Снігову королеву. Повз нас, мов вітер, пронісся Буратино, крикнувши, що війна йому до душі. Йолоп!

А в жінки, що торгує молоком, цього року померла дочка вісімнадцяти років, а зараз лишилися самі вдома двоє дітей (3 і 5 років). Вони замкнені на четвертому поверсі, біля аеропорту, де російські літаки кидають бомби! Бомбили Комсомольський колгосп, Андріївську долину і обіцяли — Карпинку (район приватного сектора), де живуть родини дівчат із мого класу: Арини, Заїри, Тини й Зулі.

Тьотя Мар’ям каже, що вдома було не краще, ніж на ринку. Теж бомбили.