Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Зранку йшов дощ.

Хлопчик Іслам притяг песика. Маленького. У коробці. Куди нам песика? У нас уже котові перерізали горло. Іслам прохав маму песика сховати, але мама не погодилася. Сказала:

— Візьми його собі! У вас приватний будинок, є двір!

Іслам удав, що пішов. А ми відчинили двері невдовзі, а цуценя пищить у коробці. Не знаємо, що тепер робити.

Були в тьоті Алі. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усіма сперечалась, бабуся Тося сміялась. Ерик слухав то музику, то нас.

Він розібрав мій магнітофон. Сказав, ремонту таке не підлягає. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’єднати дроти.

Ерик їде завтра. Він прибув до Чечні ненадовго. Ми майже не спілкуємося.

Сьогодні в школі було от що: наприкінці навчального року в наш 7-й «А» прийшла дівчинка в паранджі. Вона ні з ким не стала розмовляти. Мовчки сіла за останню парту. Банда Лур’є-Левиці до неї почіплялась-почіплялась та й перестала.

У неї коричневий рюкзак із книжками й паранджа чорна. Паранджа так відстібається, що обличчя видно, а потім вона знову закривається, і видно тільки очі!

У нас у класі скромно вдягаються Кассі, Тина, Сета і я. Хустки й довгі спідниці. Інші наряджаються, і навіть деякі, з банди Лур’є-Левиці, носять міні-спідниці й фарбуються!

У паранджі вперше хтось завітав.

Поля

Сьогодні пішли після уроків гуляти. Я, Тина й Кассі.

Ходили, вірші читали одна одній. Ідемо назад повз шкільний паркан, і я бачу — щось негарне діється на галявині. Старшокласники та банда Лур’є-Левиці оточили нашу новеньку в паранджі. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Півколо звужується, і от-от бійка почнеться.

Тут я зрозуміла, що я ні на чиєму боці, окрім тих, кому потрібна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

— Ходімо, — кажу. — Допоможемо їй!

— Що ти! Що ти! — позадкували Кассі й Тина. — Битися?! Ходімо звідси швидше, доки нас не помітили. А то надають по шиї о-го-го як!

І, пригнувшись, вони швидко задріботіли вздовж паркану до будинків. Я одна перелізла через шкільний паркан і побігла на галявину, встигнувши на ходу підібрати величезну гілляку з землі.

Новенька стояла в паранджі — видно були тільки очі. На неї з усіх боків наступали десятикласники з бандою Лур’є-Левиці.

— Ваххабістка! Ваххабістка! — кричали вони. — Покажи нам обличчя! Ми зірвемо з тебе цю ганчірку! Ти ваххабістка! Ми тобі покажемо! Ти не будеш ходити в нашій школі в паранджі!