Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

І гримнув дверима.

Отже, я більше її ніколи не побачу? Що ж робити? Пам’ятаю, вона говорила, якісь далекі родичі її живуть в Октябрському районі, але точна адреса їхня невідома.

Якщо Ерик теж не повернеться, то це буде постріл упритул. Хейдо, повернись. Будь ласка. Повернись у моє життя.

22.00. Я захворіла. Патошка принесла таблеток, а потім покликала грати в хованки.

Вийшла надвір. Сонячно. Красиво! У дворі грали в хованки: Іслам, Казбек, Патошка, Хава та хлопчик Ільяс. Пограла з ними трохи. Хлопці вже дорослі, а все як малі. Бігають, пищать.

Лунет сьогодні з ними не грала, і тому Патошка покликала мене. За нею впадав Іслам. Патошка на нього злилася, тому що бігає на побачення з Ільясом. Але Ільяса кохає Лунет із будинку навпроти, і тому Патошка з нею посварилась.

Хава сумовито повідомила, що в неї нікого немає. Сміх просто. Хава — найкрасивіша дівчина в нашому дворі.

Спочатку, коли я прийшла грати в хованки, народ обурився проти «російської зарази», але несподівано Іслам став за мене заступатися. Він водив, коли була моя черга, звертався до мене «сестро» і всіляко догоджав Патошці. Це ж бо вона мене запросила!

Лунет злостиво визирала з балкона. Думаю, вона завтра з’явиться. І мене вже ніхто не покличе.

До школи не ходжу. Температура. Горло болить. Страшенно тріщить голова від жару. Лежу в ліжку. Мама лається.

Патошка помирилася з Лунет і не прийшла до мене. Світ став підлішим.

Поля

(хоча я не впевнена)

Вухо болить. Інфекція. Висока температура. Мама кричить безперестанку, і виганяє з дому, і лає, і нічого не робить, щоб мені допомогти. Я в неї «невдячна худобина» і «зараза». Саме через мене вона не купила собі нову куртку. Адже вона витратилась, купуючи мені ліки через ангіну! А я пішла грати з Патошкою і «ще сильніше захворіла і сама винна». Ще мені докір було висловлено, що грошей я їй не приношу. Не торгую на ринку через хворобу. А я зобов’язана купувати їжу і тримати дім! «Як діти за царя» — цитую матір. Загалом, концерт на замовлення.

Сьогодні я сама сяк-так підвелася й попленталася за чотири зупинки пішки до лікарні № 9. Зайшла. Люди так здивовано споглядали, що дівчинка сама прийшла, без батьків.

Я постукала в якісь двері і сказала, що мені потрібен лікар. Мене прийняли. Подивилися горло й вуха. Спитали, чи є в мене гроші на ліки. Я сказала, що немає. Я ж не працюю зараз, не торгую на ринку, грошей ні копійки. Мене подивилися — сказали, в горлі й вухах сильне запалення і потрібно в лікарні лежати, спитали, чи маю родичів, які це оплатять. Я мовчки попленталась на вихід. Дівчина-медсестра наздогнала мене в коридорі. Сказала:

— Заховай! А то мені влетить від лікаря. Це пеніцилін! Попроси когось, нехай тобі уколи роблять!

Медсестрі років вісімнадцять, вона чеченка. Я сказала їй:

— Баркалла. (Це чеченською мовою «дякую».)

До пеніциліну потрібна ще спеціальна вода, щоб розводити. Грошей у мене немає, а мама не дає. Піду завтра на ринок — продам свої книжки. Куплю воду, щоб розводити ліки.