Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Лунет, така бридка, стала мене зачіпати. Назустріч ішов наш сусід дядько Валера. Я привіталася з ним, а інші дівчата — ні. Лунет давай висловлюватись:

— Він тобі хто? Навіщо з росіянином вітаєшся?! У тебе друг росіянин! Ха-ха!

А я відповіла:

— Це наш сусід. Із сусідами, щоб ти знала, потрібно вітатись, а не бути нечемами.

Після цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помітила, а Хава схитрувала — вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.

— А твої сусіди: тьотя Мар’ям і її діти — ваххабісти! — бадьоро заявила вона.

— Що за дурниці?!

— Вони горілку не п’ють і не крадуть! Отже, ваххабісти! — продовжувала верещати Лунет дедалі сильніше.

— Ні!

— А от і так!

— Хто такі ці ваххабісти?

— Бандити! Мені мама сказала! — пищала Лунет. — Їх можна вирахувати зразу. Якщо бачиш, що людина не п’є горілку й не краде, а молиться весь час, це ваххабіст!

— А в чому небезпека?

— Вони хочуть змінити світ! Це вони придумали, щоб не було ялинки на Новий рік, а був шаріатський суд!

— А до чого тут мої сусіди?

— Ну… Вони не п’ють горілку. Це підозріло. А от мій дядько п’є. Ми — нормальні люди!

Загалом, дурниці якісь. Так мені до ладу не вдалося з’ясувати, що це за обзивання таке — ваххабісти — і що тут не так. Я залишилася при своїй думці, а інші при своїй думці.

Не викликає в мені довіри ця Лунет з її питущим дядьком.

П.

Привіт!