Розділ «Поліна Жеребцова Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр»

Починаю новий зошит словами: Мої вчинки та справи

14.00. Прийшла зі школи. На мене вже чекала бабуся Тося. Обідати хотіла. Я погодувала її.

Бабуся Тося неймовірну річ провернула, виявляється. Коли востаннє «загарбники» бабусю Тосю зарізати збиралися, вона туди не дарма повернулася. Вона знала, де заховані документи на дім! Знайшла їх, а «загарбники» не знайшли.

Бабуся Тося вже збиралася була тікати з важливими паперами, як з’явилися ті, хто там зараз живе, і кинулися на неї з ножем. Але не наздогнали.

І тепер бабуся Тося продала свій будинок! Іншим чеченцям. Вона в обмін на гроші віддала їм документи як хазяйка. І одні чеченці тепер виганяють інших, а баба Тося продовжує ховатись у нашій квартирі. Поки ми все це обговорювали, хтось з’явився і став у наші двері стукати. Я відчинила — думала, мама або вітчим, а там незнайомий чолов’яга. Бабуся Тося його побачила і побігла повз нього на другий поверх, у квартиру своєї дочки Алі. Там сховалася.

А я залишилась сама. Сказала чоловікові:

— Я вас не знаю. Ідіть звідси!

Зачинила двері. Він галасує на весь під’їзд:

— Ти що, мене не знаєш? Я з твоєю матір’ю разом працюю!

От брехун! З мамою самі тіточки працюють — пиріжки смажать і продають у кафе. Господиня, Арлет, із ними, а дядько Едик тільки воду, масло та борошно привозить.

Що треба незнайомцеві? По-моєму, це знову жінка Хадиджа з маминого кафе когось підіслала. Вона не має дому в Ґрозному, тільки в гірському селі, тож вона зі своїми дружками хочуть налякати якусь російську родину, а квартиру в Ґрозному собі забрати.

Минуло 20 хвилин! Пишу я, значить, тебе, Щоденнику, і чую в нашому під’їзді, як сусідка тьотя Мар’ям із дядьком лається. Пішла, двері відчинила. Тьотя Мар’ям каже:

— От, пішов він!

Я:

— Хто він?

— А той, який від Хадиджі!

Чолов’яга почув, назад повернув і як закричить:

— Я вам голови відірву!

А я цього чоловіка вперше бачу!

— Що вам треба? — питаю.