Розділ «Середа»

— Так, пригадую.

— Я балакав з нею, містере О’Кіф, кілька разів. Одне слово, вона каже, що радо подалася б з вами в яку-небудь тривалу подорож і навіть не в одну, а в дві-три.

Звичайно, зайве було питати, чи розуміє міс Ламарш, в якій ролі її візьмуть у таку подоррж. Генк Лемніцер уже, мабуть, поставив усі крапки над «і». А перспектива, признався собі О’Кіф, вельми принадна. І розмови, й інші речі з Дженні Ламарш були б непоганим стимулятором для його нервової системи. Ця дівчина не губилася б у будь-якому товаристві: І не сушила б собі голову над такою простою проблемою, як вибір фруктового соку на сніданок.

І все-таки, несподівано для самого себе, він на мить завагався.

— Я хотів би зразу домовитися з вами про майбутнє міс Леш.

Лемніцерів голос упевнено долинув через континент:

— Це хай вас не турбує. Я подбаю про Додо, як дбав про всіх інших.

Лемніцер був надзвичайно корисною людиною, але часом йому бракувало почуття такту…

Повернувшись до вітальні Додо, О’Кіф побачив, що вона складає на візок брудний посуд, і роздратовано вигукнув:

— Покинь! У готелі є люди, яким платять за цю роботу.

— Мені просто подобається… — В її виразних очах він прочитав розгубленість і біль. Од візка вона, однак, відійшла.

О’Кіф і сам не знав, що зіпсувало йому настрій; він кинув коротко:

— Я пройдуся по готелю.

В думці вирішив, що потім задобрить її — візьме на екскурсію по Міссісіпі на старенькому колісному пароплаві «Президент». Такі прогулянки в галасливій юрмі туристів тішать її, як малу дитину.

Він з’їхав ліфтом на другий поверх, а звідти сходами спустився у вестибюль, твердо наказавши собі не думати більше про Додо. Службовці готелю, помічаючи його, враз виструнчувалися й прибирали енергійний, діловитий вигляд. Не звертаючи на них уваги, О’Кіф спокійно роздивлявся довкола, доповнюючи власними враженнями таємний звіт Огдена Бейлі. Так, Огден мав рацію: «Сейнт-Грегорі» потребує твердої керівної руки, та й експлуатується далеко не на всі сто відсотків.

Досвід підказував О’Кіфові, наприклад, що масивні колони у вестибюлі, очевидно, нічого не підпирають. А коли так, то сама собою напрошується проста операція: видовбати в колонах ніші й віддати їх в оренду місцевим комерсантам — хай влаштовують у них рекламні вітрини своїх товарів.

Між колонами біля входу — в чудовому місці, саме на видноті — примостилася крамниця квітів. Власник крамниці, мабуть, платить готелеві за оренду двісті п’ятдесят, ну, хай триста доларів на місяць. А якщо переобладнати цей куток під коктейль-бар (на кшталт, скажімо, річкового пароплава), то за той самий місяць можна легко виручати по п’ятнадцять тисяч доларів і більше. А крамницю квітів — переселити в інше місце!

Походжаючи по вестибюлю, він подумки розмічав усе нові й нові ділянки, що даватимуть додатковий доларовий урожай. Ущільнивши вільну площу, сюди можна буде втиснути ще з півдесятка точок — касу авіаквитків, пункт прокату автомобілів, екскурсійне бюро, ювелірний і навіть галантерейно-аптечний кіоски. Природно, це змінить загальний вигляд вестибюля: від теперішньої затишної атмосфери не залишиться нічого, доведеться відмовитися і від рослин, і від м’яких килимів. Але це — вимога часу: яскраво освітлені, обліплені рекламами вестибюлі надають балансовому звітові куди веселішого вигляду.

І ще одне: всі ці крісла тут — зайві. Якщо людина хоче сісти — хай іде в бар чи в ресторан…

Аналогічну проблему він уперше розв’язав багато-багато років тому, коли придбав свій перший готель — нашвидкуруч стулений барак із фальшивим фронтоном у закутньому містечку на південному заході. Цей готель відрізнявся від інших тим, що мав дванадцять платних убиралень, якими, наїжджаючи до містечка, користувалися всі фермери та поденники з округи радіусом у сто миль. Молодий Кертіс був приємно здивований, пересвідчившись, що вбиральні дають чималий прибуток, і зрозумів, що прибуток міг би бути ще більший, коли б не закон штату, за яким один з отих дванадцяти туалетів мусив функціонувати безплатно: саме перед його дверима завжди вишиковувалася черга ощадливих фермерів. Кертіс О’Кіф поклав цьому край, найнявши містечкового п’яничку. За двадцять центів на годину й пляшку дешевого вина той під час масових наїздів до містечка стоїчно висиджував у безплатній вбиральні цілий день. Виручка від решти туалетів одразу різко підскочила.