Розділ «Середа»

Літній чоловік, що сидів за столом у ніші на другому кінці вестибюля, підвів голову.

— Містере Байлі, підійдіть, будь ласка, сюди!

Заступник адміністратора кивнув і повільно, з виразом утоми на брезклому, зморшкуватому обличчі, підвівся. Поки він, човгаючи, простував через вестибюль, губи його склалися в професійну догідливу усмішку.

«Ветеран, — подумав Кертіс О’Кіф. — Просидів, мабуть, кілька десятків років клерком у бюро оформлення, а потім одержав у вестибюлі свій стіл та стілець і право розв’язувати дрібні непорозуміння між клієнтами й персоналом». Як заведено в більшості готелів, звання заступника адміністратора надане йому тільки про людське око — щоб клієнти тішилися ілюзією, ніби мають справу з особою відповідальною. А тим часом справжнє готельне начальство для простої публіки недосяжне, бо сидить воно в кабінетах десь високо нагорі.

— Містере Байлі, — сказав клерк, — я пояснив цьому добродієві, що в готелі вільних місць немає.

— А я пояснив, — підхопив негр, — що для мене тут зарезервовано номер, і факт цей підтверджений листом.

Заступник адміністратора благодушно просяяв, адресуючи свою доброзичливість і тим, що стояли в черзі.

— Що ж, — сказав він, — зараз ми що-небудь придумаємо. — Його пухка рука з короткими, коричневими від нікотину пальцями лягла на рукав дорогого костюма доктора Ніколаса. — Прошу, ходімо сядемо коло мого столу. — Негр не став пручатися. Ведучи його до своєї ніші, містер Байлі казав: — На жаль, такі непорозуміння коли-не-коли трапляються. Та вихід, зрештою можна завжди знайти.

Кертіс О’Кіф подумки визнав, що цей старий добре знає своє діло. Тепер скандал якщо й вибухне, то не посеред сцени, а, власне, за лаштунками. Тим часом у бюро оформлення до клерка-реєстратора приєднався ще один. Удвох вони швидко пропускали чергу новоприбулих. Тільки один моложавий плечистий чоловік в окулярах із товстими скельцями вийшов з черги й спостерігав інцидент. «Що ж, — подумав О’Кіф, — вибуху може й не бути». Наблизившись до ніші, він почав прислухатися.

Заступник адміністратора запропонував негрові сісти на стілець біля столу, потім важко сів сам і уважно, з кам’яним виразом на обличчі вислухав те, що доктор Ніколас уже казав клеркові-реєстратору. Відтак, кивнувши, діловито й упевнено промовив:

— Що ж, докторе, прошу вибачити за непорозуміння, але не хвилюйтеся: ми зараз знайдемо для вас номер у якому-небудь іншому готелі. — Однією рукою він підсунув до себе телефон і зняв трубку, а другою видобув із шухляди список телефонів.

— Хвилинку, — в досі лагідному голосі доктора Ніколаса вперше забриніли різкі нотки. — Ви кажете мені, що в готелі місць немає, а ваші клерки тим часом записують усіх, хто до них підходить. Невже всі ці люди становлять виняток?

— Вважайте, що становлять. — Професійна усмішка зникла з обличчя заступника адміністратора.

На весь вестибюль розлігся веселий, радісний вигук:

— Джім Ніколас!

Ці слова вихопилися в невисокого літнього чоловічка з усміхненим рум’яним обличчям і скуйовдженою сивою чуприною. Чоловічок швидкими пружними кроками наближався до ніші.

Негр підвівся.

— Доктор Інгрем! Радий вас бачити, докторе! — він простяг руку, і доктор Інгрем енергійно потис її.

— Ну, як справи, Джіме, хлопчику мій? Ні, ні, можеш не відповідати! Я й сам бачу, що ведеться тобі непогано. Вигляд у тебе просто-таки шикарний! Пацієнти, либонь, плавом пливуть, правда?

— Правда, — всміхнувся доктор Ніколас. — Хоч багато часу забирають університетські дослідження.