Розділ «Середа»

З листів і заяв Пітер вибрав спочатку ті, що стосувалися наступних з’їздів. Готуючись диктувати відповіді, він прибрав свою улюблену позу — ноги поклав на високий, обшитий шкірою кошик для сміття й відхилився разом із своїм м’яким обертовим кріслом назад — витягся в майже поземному положенні. Після тривалих експериментів він дійшов висновку, що саме в такій позі йому думається найкраще — і тепер, диктуючи, весь час балансував на грані між комфортом і катастрофою. Коли він робив паузи, Флора скидала на нього зацікавлені очі — падає він чи ще ні. Вона весь час, видно, очікувала цього, але, своїм звичаєм, мовчала.

Покінчивши із з’їздами, він відповів на лист, надісланий одним жителем Нового Орлеана. Дружина цього чоловіка п’ять тижнів тому була запрошена до готелю на весілля. Під час вечері вона поклала своє норкове манто на рояль — разом із речами інших гостей. А вдягаючись, виявила в манто велику пропалену сигаретою дірку. За лагодження подружжю довелося заплатити сто доларів, і тепер чоловік вимагав, щоб адміністрація готелю відшкодувала цю суму. Це був уже не перший лист від нього, і завершувався він ультиматумом: гроші або суд.

Пітерова відповідь була ввічлива, але тверда. Він знову — вже вкотре — зазначив, що в готелі є гардероб, від послуг якого потерпіла, однак, відмовилася. Якби вона віддала своє манто на вішалку, адміністрація розглянула б претензію. За даних же обставин готель знімає з себе всяку відповідальність.

Пітер був майже певен, що автор листів діє на галай-балай, хоча не виключено, що він і позов може подати: такі ідіотські скарги на готель подавали вже не раз. Звичайно суд визнавав їх безпідставними й ухвалював, що судові витрати має оплатити позивач, але скільки часу й нервів усе це забирало! Іноді Пітерові здавалося, що публіка дивиться на готель, як на дійну корову.

Він вибрав інший лист, але в цю мить у двері кабінету легенько постукали. Він підвів голову, сподіваючись побачити Крістіну.

— Це я, — сказала Марша Прейскотт. — У приймальні нікого немає, і я вирішила… — В цю мить вона побачила Пітера. — Ой, а ви не перекинетеся?

— Досі не перекидався, — відповів він і ту ж мить полетів на підлогу.

Грюк, тріск, потім — мертва тиша…

Лежачи горілиць на підлозі за столом, Пітер визначив масштаби катастрофи. Кісточку на лівій нозі пекло вогнем: падаючи разом з кріслом, він ударився нею об ніжку. На потилиці намацав гулю — хвалити бога, не дуже велику, бо килим пом’якшив удар. Та найгірше те, що завдано непоправної шкоди його гідності, — про це свідчив дзвінкий Маршин сміх і стримана усмішка Флори.

Обійшовши стіл, вони допомогли йому підвестись, і хоч який він був зніяковілий, а мимоволі замилувався свіжою, сяючою вродою Марші. Сьогодні вона була в простому полотняному блакитному платтячку, і Пітер знову подумав, як зворушливо поєднуються в ній дитина і жінка. Пишне волосся її, як і вчора, вільно спадало на плечі.

— Вам треба було б почепити сітку для страховки, — сказала Марша. — Таку, як у цирку.

— Клоунський костюм мені б, мабуть, теж личив, — кисло всміхнувся Пітер.

Флора підняла й поставила на місце важке обертове крісло. Коли він сідав у нього, підтримуваний з обох боків Маршею й Флорою, двері відчинилися. Це була Крістіна із стосом паперів у руці. Здивовано звівши брови, вона зупинилася на порозі й спитала:

— Я невчасно?..

— Та ні, — відповів Пітер. — Просто я… я випав із крісла.

Крістіна перевела очі на крісло, яке твердо стояло на своєму місці.

Він пояснив:

— Воно перекинулося.

— З кріслами це вряди-годи буває. — Вона глянула на Маршу. Флора тихо вислизнула з кімнати.

Пітер відрекомендував їх одну одній.