Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Згодом увечері, коли Ендерлін, сонний від уколів, спробував думати з розплющеними очима, він глянув у сутіні на санітарну шибеницю... «Чому люди не вішаються?» — мабуть, саме про це він думав, дивлячись на штатив лікарняного ліжка над собою, тим часом як морок дедалі густішав. Про що тут ще думати? Смерть думкою не охопиш... Його обличчя, коли він запалив світло, його обличчя в дзеркалі шафи, де вже кілька тижнів висить його костюм, його обличчя, гола шия і шкіра потребують сонця, більш нічого, сонця в Енгадені або на морі. Або в Перу! Несподівано він думає вже без іронії: Перу — як земля його надії! Мабуть, Ендерлін у думках бачить себе на конику, що ірже, цілий рік у Перу, чоловік, що їде звідти верхи, — не знаю... Натомість ось що можна охопити думкою: старість, що, якщо Бурі не помиляється, обмине його і не обмине, якщо Бурі помиляється... Сонний від уколу, але пильний від страху, причому причина страху постає перед ним, як сновидця, він лежить із заплющеними очима, випростав руки, і кисті звисають над краєм ліжка: він, власне, не хотів би жити, щоб не старіти, та коли йому принесли дієтичну вечерю, коли медсестра, як і завжди, поставила подушки, щоб добродій Ендерлін міг сидіти й живити своє тіло, і коли за півгодини вона прийшла знову — забирати тацю, то проказала:

— Браво, пане Ендерліне, браво!

Ні, він не повіситься...

Для Бурі, я розумію, це тяжкий випадок. Він тільки знає, що записка лежала на його столі, й підозра, що Ендерлін міг прочитати її, так непокоїть його, що під час нашої вечірньої гри в шахи він грав жалюгідно. І все-таки поведінка добряги Ендерліна, що йому перед обідом він пообіцяв повне одужання, а невдовзі й вихід із лікарні, видалася йому трохи дивною. А втім, підозра в Бурі виникла лише пополудні, коли він не знайшов записки, яку писав не для Ендерліна, а для іншого пацієнта, якого треба було перевести до санаторію, а потім нарешті знайшов її в сміттєвому кошику, на її зворотному боці стояв сприятливий медичний висновок для Ендерліна. Який прикрий недогляд! Моя порада, що Бурі повинен просто поговорити з Ендерліном, видається Бурі цілком хибною. Адже це тільки зміцнить думку Ендерліна, що від нього приховують правду. Я й сам це розумію. Бурі не бачить ніякого іншого виходу: він просто випише Ендерліна і спостерігатиме його. Коли хто думає, ніби йому лишилося жити один рік, у щонайкращому разі тільки рік, тоді він не житиме так, як жив досі, гадає Бурі. Я не суперечу йому, щоб ми й далі могли грати, вже другу партію, сподіваюся, кращу. Тепер у мене білі. Бурі ті думки не дають спокою, й він так повільно розставляє фігури, немов думає, де мають стояти пішаки, а де кінь. Чи я, запитує він, коли я вже пішов королівським пішаком, і далі жив би, як доти, якби дізнався, що помру щонайпізніше через рік. Я не знаю. Слово честі. Я не можу уявити собі. Я граю, щоб десь помінятися фігурами, зробити гамбіт.

Натомість я можу уявити собі

(якби дізнався про таке):

Наступного дня він прокидається, за відчиненим вікном ранкова сутінь (іде дощ), сіра й суцільна, мов граніт, і з того граніту виривається наче крик, проте безгучний, зненацька постала коняча голова з червоною гривою, виряченими, несамовитими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, благала пощади, однісіньку мить, а потім розмальована вправною рукою теракота, чорні ніздрі й білий, мов крейда, вишкір — усе лише намальоване, червона грива застигла і повільно занурюється в скелю, яка безгучно закрилася, суцільна, мов світанкова сутінь перед вікном, сіра, мов граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з крихітними строкатими машинами, які мчать до Єрусалима...

Колись я був у Єрусалимі. Ще годину тому, коли я перетнув річку Йордан, той струмочок, а потім, після поворотів по мертвій долині з верблюдами, раптом побачив високо вгорі над пустелею далекі мури, осяяні вранішнім сонцем, — то був Єрусалим, як я й уявляв його собі... і тепер я, турист, вийшов з автомобіля й зупинився. Я не єдиний, але сам. Дамаська брама. Поки я замикав автомобіль, мені спало на гадку: Оливкова гора, я проїхав повз неї не з байдужості, а сподіваючись, що це саме вона. Як не їхати в машині, дошкуляє спека. Я подорожував сімнадцять днів, щоб стояти тепер тут, знову відімкнути автомобіль, випити чаю з термоса, ще раз замкнути автомобіль, але це все я вже зробив. Дамаська брама велична й гарна, це відома римська фортечна пам’ятка. Навіщо ця подорож? Я запитую себе, але ж тепер я вже тут. Дамаська брама у промінні вранішнього сонця, араби, десь кричить віслюк. Моє перебування тут як факт: я більше ніде, тільки тут. Я дивлюся в Єрусалимі на номер свого автомобіля, на колючий дріт над якимсь муром, кулемети за мішками з піском. Щоб перетнути кордони арабських держав, я був змушений віддати аж шість метричних свідоцтв, і то тільки на те, щоб сказати, що я справді здійснив цю подорож. Кілька тисяч кілометрів. І тепер я вже знаю, що навіть після довгих годин, коли я, виснажившись, таки огляну все місто, це буде неправдою. Я бачу: дім Пілата, принаймні місце, де він стояв, сьогодні п’ятниця, на подвір’ї затінок, тож я трохи затримався там, серед листя прозирає гілля з лимонами, я дивлюся крізь аркаду на арабську мечеть на місці Соломонового храму, її купол вилискує, наче мильна бульбашка. Не знаю, чи таке відбувається щоп’ятниці: я бачу ченців, які стають навколішки на подвір’ї Пілатового дому, це францисканці, всі в коричневих сутанах, дехто в білих чи жовтуватих тропічних шоломах, обличчя з пенсне, там і там дзижчать фотоапарати, що знімають їхню молитву, прочани в шортах, північани, що вважають Південь за місце літнього відпочинку, хрестяться і стають навколішки, аж поки францисканці підводяться, щоб пройти хресним шляхом на Голгофу. Я йду за процесією, чути, як усі бурмочуть молитви. Процесія тягнеться через арабський базар, процесія меншості, дозволена згідно з законом, поліцаї-араби дбають про її безпеку, спека, деякі вулички почасти осяяні сонцем, почасти затінені, і там, де сонце, здіймається туман, годі побачити, що за ним, десь у пітьмі б’ють молотком по міді, віслюк кричить навіть тут, араби з довгими кальянами мовчки сидять навпочіпки перед своїми крамничками, базар, я бачу м’ясо, розрізану вівцю, криваве м’ясо під сонцем, смердить і повно мух, францисканці стають навколішки й моляться на кожному місці перепочинку Ісуса, так само й туристи, плащаниця Вероніки, і завжди є кілька чоловік, які хрестяться трохи раніше, щоб підвестися і знімати інших, навіть ченці, що знімають свою братію. Я тільки дивлюся. На Голгофі мені моторошно (наші художники, Брейґель та інші, ошукали мене: Голгофа не за міськими мурами). Ми на Голгофі. (Я сподівався: скеля або кам’яниста земля, без затінку впродовж тисяч років, можливо, де-не-де будяки, трава під гарячим пустельним вітром.) Отут Ісус упав із хрестом, я бачу це місце, отут хрест закопали в землю, до склепу ведуть мармурові сходи, запалені свічки увиразнюють пітьму, Голгофа як інтер’єр, тут не слід думати про архітектуру, човгання ніг прочан по мармуру, тепер уже треба зняти сонцезахисні окуляри, щоб бачити там що-небудь. Я дедалі менше йму віри, що я таки тут. Мармур, ґрати, мармур, свічки, ладан, помпезний і затхлий. Я, турист, не можу звикнути до ладану, але лишаюся, аж поки вийшли богомольці. Я бачу: на місці, де стояв хрест, мармур розрізаний, наче одяг, скеля гола, мов плоть, діра в скелі, діра для хреста... Потім я далі оглядаю місто, навіть Гефсиманію, полудень, завелика спека, щоб їсти, навколо нічого, крім пустелі, долин і гір із жовтого піску, жодного села, жодного хутора, Єрусалим — єдине місто під небесами, сонце обертається навколо Єрусалима, я йду пішки, Гефсиманія — це садок, насолода затінку, але я не сідаю. Я бачу: ось оливкове дерево, де молився Ісус, сухий, сріблясто-сірий калічний стовбур. Вартовий у мундирі, такий собі арабський Христос, показує мені легендарні відбитки ступнів на скелі, і, як він і сподівався, я даю йому монетку. Архітектура навіть тут, мармур і ладан, і навіть тут мармурова підлога розрізана, щоб можна було бачити священну скелю...

Усе тільки видимість.

Під вечір, коли я їхав униз і зупинився на повороті, щоб востаннє поглянути на Єрусалим, на його мури в контражурі призахідного сонця, я знав тільки те, про що знав, тільки-но прибувши, і, поїхавши далі, вирішив ніколи не розповідати про це. Згодом я таки розповів.

Одного разу влаштували свято.

Ніхто не знав, з якого приводу, не знав навіть Бурі, що неодмінно запізнювався («Я щойно прийняв ще одні пологи»), але завжди приходив, пустотливе свято, дами у вечірніх сукнях розмістилися на паркеті, серед них дотепник зі схрещеними ногами (Зібенгаген?), у садку танці, ліхтарі, ядучо-зелений моріжок під ліхтарями, Бурі в смокінгу, він таки клюнув на вигадку, дарма що єдиний, хто міг би вгадати привід, оракул-лікар...

Рік минув.

Ендерлін, господар, що приймає гостей, купив собі будинок із садком і басейном, що тепер яскраво освітлений, там навіть видно молоду жінку, що стрибає у воду, чути її зойки, бо вода холодна, здається, хтось недобре пожартував над нею, і тільки Бурі, акушер у смокінгу, стоїть, і йому хочеться їсти, платівка грає пісню Едіт Піаф «Rien de rien, non, je ne regrette rien»[16], a Бурі тим часом накладав собі рештки обіду і ще досі не розумів, що діється, всі друзі з посоловілими очима і зсунутими набік краватками, на дивані обіймається якась пара, Ендерлін лежить надворі в гамаку, Ендерлін, що йому тепер виповнилося рівно сорок два роки, одинадцять місяців і сімнадцять днів, у нього паморочиться в голові від того, що він і далі живий...

Отже, вперед до старості!

Світанкова сутінь...

але без кінської голови...

Сірість...

але без крику...

Що за безглуздя, каже Бурі, ти застудишся.