— Ні, — заперечує вона, — як тільки можна отаке!
Вона має на увазі вбивство.
— Який жах! — висновує вона.
Я п’ю, аж поки в склянці лишається сама крига, й зі склянкою в руці напружено чекаю, чи Ліля раптом не збагне, що я щойно сказав, але чекаю марно і, оскільки нічого не сталося, повторюю:
— Так, я читав.
Вона просто не слухає.
— Слухай, — каже вона, — а віскі ще є?
Є.
— Дякую, — каже вона згодом, — дякую.
Мовчання.
— Лілю, — кажу я, — я тобі щось сказав.
— Вибач! — каже вона.
Нарешті Ліля опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере віскі, щоб слухати й запитати:
— Що ти сказав?
Я вагаюся.
— Я сказав, — повільно сміюся я і знову підношу до вуст склянку — саму пісну талу воду, тож у мене минає й сміх, — я сказав, що читав.
— Хіба не жах по-твоєму?
Вона й далі має на увазі вбивство.
— Атож...
Я бачу, що Ґантенбайнові тепер треба тільки мовчати й курити, і все буде по-давньому, але, мабуть, на нього найшло шаленство, — я можу уявити собі таке, — шаленство, яке не доведе до добра, я знаю це і тримаю свою порожню склянку від віскі обіруч, щоб Ґантенбайн не розбив її об стіну. А що тут удієш? Я бачу поліно, що яскраво палахкотить у каміні, бачу Лілю, як вона п’є, а потім знову бере газету, заголовок із повідомленням про вбивство.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 38. Приємного читання.