Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

(яка дає втіху і розраду):

Алі, як свідчить саме його ім’я, був араб, молодий чабан у верхній течії Євфрату, й настала пора, коли він захотів одружитися. Але Алі був бідний. Пристойна дівчина в тому краї коштувала тоді п’ятнадцять фунтів — забагато грошей для чабана. Алі мав лише десять фунтів. Почувши, що на півдні наречені дешевші, він уже не вагався, взяв свого віслюка, наповнив міхи водою і їхав на південь багато тижнів поспіль. Просто настала пора, коли вже треба одружитися, він був молодий і здоровий. Сповнений надії, з десятьма фунтами в кишені, він їхав отак униз уздовж Євфрату багато тижнів і харчувався фініками. Коли Алі нарешті добувся до обіцяного краю, там і справді не бракувало ані доньок, які йому подобалися, ані батьків, які хотіли їх продати, але й на півдні наречені тим часом подорожчали, і за десять фунтів годі було з кимсь побратися, навіть із бридулею. Дванадцять фунтів були звичайною ціною, за одинадцять фунтів можна було сторгуватися вкрай рідко. Алі торгувався не один день, але марно, на десять фунтів ніхто не погоджувався, лише ображався на таку пропозицію, тож коли Алі пересвідчився, що домовитися годі, він знов узяв віслюка, наповнив міхи водою й поїхав на північ, до смерті засмучений своїми десятьма фунтами в кишені, які він не використав, немов іще досі вірив у диво. І, звичайно, диво, яке заслужив Алі, не забарилося, бо він зміг побачити його. Диво сталося на півдорозі між півднем і північчю, коло криниці, де Алі напував свого печального віслюка й пив сам, він побачив дівчину ще не баченої краси, вродливішу за всіх, яких він не міг купити за десять фунтів. Але дівчина була сліпа. Який жаль. Зате вродою дівчина була краща від усіх, крім того, було навіть краще, що вона сліпа і в жодному джерелі не могла побачити, яка вона гарна, тож коли Алі сказав їй, яка вона гарна, всіма словами, що їх має у своєму вжитку арабський пастух, вона одразу закохалася в Алі й попросила батька, щоб він продав її йому. Вона була дешева, страхітливо дешева, бо батько прагнув позбутися сліпої: шість фунтів. Адже ніхто на всьому Євфраті не хотів сліпої нареченої. Але Алі взяв її, назвав її Аліл, посадив на свого напоєного віслюка, а сам пішов пішки. В селах, крізь які проїздив Алі зі своєю Аліл, люди не йняли віри своїм очам, ще ніхто не бачив вродливішої дівчини і ніхто навіть не мріяв про таку, тільки була вона, на жаль, сліпа. Та Алі мав ще чотири фунти в кишені й, приїхавши додому, повів дівчину до цілителя і сказав: «Ось тобі чотири фунти, а тепер зроби так, щоб Аліл бачила свого Алі». Коли цілителеві вдалося повернути дівчині зір і вона побачила, що її Алі в порівнянні з усіма навколишніми пастухами аж ніяк не гарний, вона однаково кохала його, бо він завдяки своєму коханню подарував їй усі барви світу, тож і вона була щаслива, й він був щасливий, і Алі та Аліл стали найщасливішим подружжям на краю пустелі...

Камілла розчарована:

— Що ж, — проказала вона, не підвівши очей і не припиняючи робити манікюр, — але ж це казка.

Камілла не хоче слухати далі.

— Зачекайте, — прошу я, — зачекайте!

Камілла тре пилочкою нігті.

— Казка тривала лише рік і скінчилася; внаслідок спілкування з Аліл Алі заразився і повільно, але невідступно осліп, і настали лихі часи, бо, тільки-но осліпнувши, Алі вже повірити не міг, що дружина кохає його, і щоразу, коли Аліл виходила з намету, ревнував її. Нічого не зараджувало, що вона присягала йому у вірності. Може, вона й справді ходила до інших пастухів, про це не відомо. Алі не бачив її, а оскільки не витримував такої непевності, почав бити її. Оце вже було справжнісіньке лихо. По-іншому він і не торкався своєї Аліл. Минув довгий час, аж поки Алі помстився, обіймаючи іншу дівчину, яка дедалі частіше заходила до його намету. Але навіть вона не зцілила його, навпаки, ставало дедалі гірше. Коли Алі з’ясовував, що коло нього тепер у наметі лежить Аліл, він бив її і вона плакала, той плач чули й надворі, тож Алі і Аліл стали найнещаснішим подружжям на краю пустелі. Про це знали вже всі. Коли про це почув цілитель, він пожалів Алі і прийшов зцілити його, дарма що той уже не міг заплатити ані фунта. Алі знову бачив, але не сказав своїй Аліл, що прозрів, бо хотів вистежити її, і таки справді стежив. І що ж він побачив? Побачив Аліл, що плакала, бо він побив її в наметі, й бачив, як вона витирає сльози, щоб прокрастися в його намет як інша дівчина, щоб сліпий Алі обіймав її...

— Та ну, — здивувалася Камілла, — справді?

Манікюр закінчено.

— Серйозно, скажіть мені, — запитала вона, складаючи ножички та пилочки, — ця оповідка правдива?

— Атож, — кивнув я, — думаю, що так.

А втім, я думаю, що й гра з окулярами для сліпих, і чорним ціпком, що стукотить об бровку, і пов’язкою для сліпих, яка щоразу, коли Ґантенбайн кудись виходить, лишається на рукаві якогось іншого костюма, тож він інколи змушений повертатися, просто нудна, і я б зрозумів, якби Ґантенбайн раптом відмовився від своєї ролі, й надто мене цікавить, як Ліля сприйняла б звістку, якби Ґантенбайн коли-небудь признався, що він бачить.

Спокуса ставала дедалі сильніша.

Навіщо прикидатися?

Я сиджу коло каміна, опівночі, зі склянкою в руці, у склянці крига, що подзенькує, як її ворухнути. Мабуть, я забагато випив. Наші гості нарешті пішли, тож знову стало важко вдавати Ґантенбайна і не казати людям, що я бачу. Я навіть поклав поліно в камін, поки Ліля читала газету, й придивлявсь, як поліно, лежачи на жаринах, які лишилися звечора, повільно закурилося; зненацька майнув перший вогник, невеличка, минуща синювата дика примха, що одразу і щезла, з хвилину курився дим, а потім знову спалахнув, потріскуючи, яскравий вогонь. Більше не відбувалося нічого. Ліля знову розповідала нашим гостям оповідку (яка здебільшого мала успіх) про сліпого Ґантенбайна в її гардеробній. Гості, як сказано, вже пішли, і навіть ми, здавалося, невдовзі підемо спати. Зі склянкою в руці і кригою в склянці, що стиха подзенькує, коли ворухнути рукою, я дивлюся на наше щастя. Чи Ліля справді ще вірить у мою сліпоту? Я бачу її ноги, ліва закинута на праву, її коліно, а водночас і напнуту сукню, далі бачу обидві руки, якими вона тримає розгорнену газету: заголовок із повідомленням про вбивство.

— А ти читав?.. — запитує вона.

Ставлячи такі запитання, вона не думає. Вона ставить їх дедалі частіше, хоч і в думці не має перевіряти Ґантенбайна.

— Так, — відповідаю я, — читав.

Пауза.