Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Але двері відчинені, й він не наважується полізти в сміттєвий кошик, щоб ще раз перечитати аркуш. Щоб ще раз перечитати чорне на білому. Навіщо? Ендерлін підводиться, вдає, наче йому це приснилося абощо. В коридорі, де він за тиждень уже трохи зміцнів завдяки щоденним походам, він натрапив на Ельке і всміхнувся їй, щоб не похитнути її сестринську впевненість, що йому щодня стає дедалі краще.

Я уявляю собі:

Ендерлін, хоч і вірить, що в записці йшлося про нього, не вірить, що те пророцтво збудеться, просто не вірить. Навіть Бурі може помилятися!.. Сам у білій палаті, яку тим часом прибрали, він ненастанно думає, що від Гарварда, який до хвороби мав правити лише за трамплін, доведеться відмовитись. Але що робити, якщо він не поїде до Гарварда? Коли прийшла медсестра, щоб занести з коридору вчорашні квіти, Ендерлін, щоб не бути змушеним розмовляти, повільно розкриває листи, принесені під час його розмови з лікарем, ба навіть читає їх, — невже це було б перше, що робила б людина на останньому році свого життя? — читає і знає, що він там читає, навіть знає, на що годилося б відповісти. Чи він ще відповідатиме? Коли та сама медсестра знову зайшла до кімнати, цього разу принісши фруктовий сік, Ендерлін уже не помітив її; він тепер сидів (певне, пройшов через кімнату) вже не на ліжку, а на кріслі коло вікна, листи лежали на халаті, а білі руки — на бильцях: сидів, немов на троні. Навіть страшно озватися до нього. Немов на троні: понад своїми сучасниками. Якщо він вірить у пророцтво, написане кульковою ручкою, велич — єдине, що лишається, що ще має сенс; нікому не треба признаватися, що він знає про свою недалеку смерть, і вдавати перед усіма друзями, ніби... І їхати до Гарварда, ніби... І снувати плани тощо, ніби...

Про це відомо від тих, хто вже пережив таке.

...і читати лекції:

«Шановні пані й панове!»

А в рукописі бачимо:

«Гермес — багатозначна постать. Відомий як бог злодіїв і шахраїв, і сам шахрай, що, тільки-но народившись, уже вкрав Аполлонових телят, він уславився своєю спритністю, веселою й багатою на вигадки спритністю, з якою залюбки пошивав смертних у дурні, він усюди в грі, все його єство і манери перебувають під знаком чарів, він приятель чабанів, бог отар, що пильнує, аби вони не скочили у прірву, марнотратник родючості. Герм, його первісний символ, має форму фалоса. Гермеса вважали ще й за бога крамарів і торгівців, хоча ця друга його функція начебто суперечить першій, але цей добре відомий факт стає зрозумілим, коли згадати, що вирізьблені з каменю герми правили мандрівним купцям за дороговказ. Плодючість отар — тільки один аспект, бо ж ідеться про плідність узагалі, благословення в усіх людських справах. Гермес — майстер хитрощів. Він допомагає, дає щастя, а водночас і збиває на манівці. Він грає цю роль навіть у коханні, бо саме він дарує несподіване щастя, нагоду. Гермес — приязний бог, ближчий до людей, ніж решта богів, а до того ж ще й божий посланець. Гомер каже, що він ще насилає сни. Гермес, як часто стверджують, полюбляє бути невидним, коли наближається до смертних, тож раптове, неймовірне, невраховане й несподіване, ба навіть примхливе — все це належить Гермесові та його силі, водночас, незважаючи на всі веселощі, йому притаманний і страхітливий елемент, бо Гермес — це ще й бог, що веде тих, хто відходить, як і завжди, безгучно та несподівано, це всюдисущий посланець смерті, що веде нас до Аїду...»

І т. д.

Одного разу задзеленчав телефон, повагавшись, Ендерлін зняв трубку, і йому довелося коротко відповісти на запитання про своє самопочуття (його співрозмовник, власне, й не хотів знати чогось іншого), і то з переконливою впевненістю, трохи аж занадто переконливою. З якої речі його голос має бути іншим — іншим, ніж учора? Він заперечив, що його голос змінився, й говорив про вихід із лікарні наступної суботи, про К’янчано, білірубін, Гарвард, тим часом як співрозмовник мовчав, бо вже знав про всі плани, якими нахвалявся Ендерлін, але Ендерлін, щоб довести своє одужання, на цьому не зупинився і докладно й затято заходився розповідати про речі, які лежали по той бік його життєвих сподівань, здавалося, він справді прагнув дізнатися, і то достеменно, що там тепер із фінансуванням, яке видавництво, питав, чи є гарантії на два-три роки, виплати щоквартальні чи щомісячні, тобто знову говорив про заснування газети, хоч Ендерлін, дарма що його вже давно запитували, чи стане він головним редактором, у щонайкращому разі побачить тільки гранки першого номера. Ендерлін запевняв:

— Так, — відповідав він, — даю слово.

Готово.

...а втім, розмова затяглася завдяки веселому оптимізму Ендерліна, як головний редактор він просто не міг припинити розмову, йшлося про назву, завжди важко дібрати назву, потім про питання, хто співробітник, а хто ні, Ендерлін вважав, що він має висловитися, але казав дедалі менше, зрештою ще раз дав слово, а потім його голова все-таки впала на подушку, тільки-но він поклав трубку, виснажений, як і недавно після однієї надто вже впевненої прогулянки в парку; він спробував думати про газету, але марно... Питання назви... атож, яка буде назва... питання, чи Бурі не помилився... дощувальний пристрій на сонці... питання, чи справді я чіпляюся за все, що називають життям, але я берегтиму себе, навіть коли вже почнеться очевидний розпад, я чіплятимусь, віритиму в кожну брехню; вночі я знатиму все, а вдень віритиму в протилежне, й білі сестри казатимуть: «Браво, пане Ендерліне, браво!» І прийдуть сюди, й сядуть навколо мого ліжка, і бачитимуть те, чого не каже ніхто, мене пече біль, біль принагідний, біль дедалі частіший, біль завжди присутній, але кожен шприц дає полегкість, яку я вважаю за чисту монету надії, шприц за шприцом, аж поки здохну, як тварюка, сповнений заштриканої уколами надії...

Ендерлін ще може думати.

Чому йому не кажуть правди?

Таж він ще людина.

Вони не вірять у його велич?

Перед ним біла скатертина з так званим обідом, савойська капуста з гігієною, м’який сир — усе має смак піклування, щоб Ендерлін дожив бодай до перших гранок тієї газети! Він куштує і насолоджується. М’який сир! Він насолоджується думкою, що тепер, якщо Бурі не помиляється, він може писати все, що думає. А що він, власне, думає? Вчора риба, сьогодні м’який сир, завтра риба — все має однаковий смак, білок, несолоний і пісний, як і думка, чи йому, якщо Бурі не помиляється, взагалі ще треба заробляти гроші цього року, і при цьому його дивують не підрахунки, а банальна буденність його мислення. Приречений на смерть, думає він, не може так мислити. Бурі помиляється! Він спробує їсти савойську капусту, щоб набратися сили. Чому ніхто, знаючи про свою недалеку смерть, ніколи не наважиться на щось величне? Скажімо, на замах? Моє життя супроти твого життя! Але моє життя — вже не життя, а просто існування з уколами в руку й дитячою кашкою в роті, алілуя, і як гарно цвіте бузок — надворі... Коли прийшла медсестра, сестра Евфімія, й по-материнському запитала, чому він нічого не їв, а точніше, чому ми нічого не їли (незадовго до твого скону, вони завжди говорять у множині: «Невже в нас немає апетиту? Може, трохи поспимо? Невже ми вже розлили воду?»), Ендерлін сьорбнув кілька ложок, а потім був змушений виблювати і одразу попросив, тільки-но його помили, щоб нічого не казали лікарю. Він раптом став боятися Бурі, що доти був йому приятелем. Ендерлін доведе йому, який він здоровий. Він вийде звідси. Він просто спростує вирок, про який випадково дізнався. О ні, Ендерлін не поїде в К’янчано, не поїде й до Тараспа, а сміятиметься, напише листівку з Парижа з дієтичними дотепами на краю, а якщо навіть у Тараспа, то щонайбільше на тиждень, щоб догодити Бурі, але не залізницею, Ендерлін поїде своєю машиною, і то так, що аж гальма вищатимуть на поворотах, і то ще цієї п’ятниці, а в Тараспа він не питиме водички, що відгонить гнилою сіркою, а гратиме в теніс, познайомиться з жінкою, молодесенькою, з якою одразу, за аперитивом, одружиться, можливо, білявою баптійкою, якій він збудує дім із басейном, і цього самого дня, точнісінько через рік, відбудеться освячення будинку з поросям на рожні, віскі до, віскі після, атож, а Бурі як гість, і Ендерлін, із гаванською сигарою й засмаглим обличчям, штурхатиме його під ребра, свого оракула-лікаря, реготатиме...

Чому саме балтійка?

Ельке, сестра, що чергувала вночі, — балтійка, і цей факт налякав його: адже це фантазія хворого, що вже не має вибору, фантазія безсилого, що вже ніколи нікуди не піде.