Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Люди, присутні там, останні, хто розмовляв із ним, випадкові знайомі розповідали, що того вечора він був такий, як звичайно, веселий і безтурботний, але не надміру, замовив добру, але не пишну вечерю, багато говорив — звичайні балачки — і, здається, принаймні на початку був не тихіший за решту. От тільки одне: можна було б лише здивуватись, який у нього втомлений погляд, коли він слухав когось, але потім він знову вступав до розмови, щоб не витати десь думками, розповідав щось дотепне, отже, був такий, яким знали його. Згодом увесь гурт пішов ще до одного бару, де він спершу стояв у плащі, потім присів до когось незнайомого; можливо, саме тому й замовк. Замовив собі лише каву. Коли потім він вийшов із туалету, то, за словами людей, був блідий, як полотно, але передусім вони звернули увагу, що замість знову сісти за стіл він вибачився і сказав, що хоче додому, раптом йому стало не дуже добре. Він попрощався нашвидку, без потисків рук, мимохідь, щоб не уривати загальної розмови. Хтось ще сказав йому: «Зачекай, ми тут теж не до ранку!» Але його, як кажуть, годі було затримати, і, коли гардеробниця нарешті подала йому плащ, він не вдягнув його, а перекинув через руку, неначе поспішав. Усі запевняли, що він пив небагато, й сумнівалися, чи він справді почувався недобре, може, це лише привід, — а він тільки всміхнувся. Може, мав ще якусь зустріч. Жінки улесливо кпили з нього, він, здається, навіть слова не мовивши, породжував підозри про якісь любовні походеньки. Довелося відпустити його. Ще й до півночі не доходило. Коли на столі помітили забуту люльку, було вже запізно гукати його... Смерть, напевне, сталася невдовзі по тому, як він сів у машину: горіли стоянкові вогні, працював мотор, а сигнал повороту блимав і блимав, наче він от-от мав виїхати на вулицю. Коли поліція під’їхала глянути, чому не від’їжджає машина з запущеним мотором, він сидів прямо з відкинутою назад головою, схопившись обіруч за розірваний комір. Смерть, мабуть, була нагла, і ті, хто не бачив її, казали, мовляв, така смерть легка — цього я й уявити собі не годен, — це смерть, якої хотілося б кожному...

Я уявляю собі:

Отаким міг би бути кінець Ендерліна.

Чи, може, Ґантенбайна?

Радше Ендерліна.

Так, підтвердив потім і я, я знав його. Отакої, що це означає? Я уявив його собі, а тепер він жбурляє мені мої уявлення, наче мотлох; він, як і одягу, вже не потребує ніяких оповідок.

Я сидів у барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідав про своє життя. Власне, чому розповідав? Він базікав, я слухав і тим часом пив або курив; я чекав когось і читав газету. «Отак воно й було!» — мовив він, споліскуючи склянки. Отже, розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Бармен витирав уже сполоскані склянки. «Еге ж, — підтвердив він ще раз, — отак воно й було». Я пив — і думав: чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід...

Він був чоловіком моїх літ, я йшов за ним назирці від миті, коли він вийшов зі своєї машини, здається, «Сітроена», замкнув дверцята й поклав в’язку ключів у кишеню штанів. Мою увагу привернула його постать. Я, власне, мав намір піти до музею, спершу поснідати, а потім до музею, бо вже залагодив усі справи й не мав знайомих у цьому місті, а на чоловіка звернув увагу цілком випадково, навіть не знаю чому, може, внаслідок руху голови, коли він почухав її, а потім запалив сигарету. Я помітив його тієї миті, коли й сам хотів запалити сигарету, а потім уже й не запалював. Я пішов за ним, навіть не побачивши його обличчя, викинув свою сигарету й услід за ним без вагань і поквапності повернув праворуч. Це діялося неподалік від Сорбонни, ще до обіду. Немов відчувши щось, він повернувся до машини і перевірив, чи справді замкнені двері, й шукав ключі не в тій кишені. Я тим часом удавав, ніби розглядаю афішу, й запалив собі, щоб відрізнятися від нього, люльку. Я вже боявся, що він сяде в машину й поїде геть, поки я читаю афішу з репертуаром Народного театру. Але почув, як хряпнули дверцята машини, і обернувся: він пішов пішки, тож я міг іти за ним. Я спостерігав його ходу, одяг, рухи. Впадало у вічі, як він вимахує руками. Він вочевидь поспішав. Я йшов за ним від кварталу до кварталу в бік Сени, нехай навіть тільки тому, що в цьому місті я не мав ніякої іншої роботи. Тепер він тримав у руках шкіряну течку, натомість, пригадую, першого разу виходив з машини без неї. Люди, що сунули по тротуару назустріч, відіпхнули мене вбік, я випустив його з ока і вже думав зректися свого наміру, як раптом мене понесло вперед, цілий гурт перехожих квапився перейти вулицю ще до червоного світла. Отже, я всупереч своїй волі пішов далі. Я достеменно знав, що мої зусилля зведуться нанівець: рано чи пізно кожен, до кого я приглядався, зникав у дверях або раптом махав рукою таксі; навіть якщо і я ловив собі таксі, то завжди запізно, і тому міг лише повернутися в машині до готелю, де в одязі та черевиках простирався на ліжку, виснажений безглуздою ходьбою... Це в мене якесь дивацтво! Тільки-но я відмовився від свого наміру, власне, навіть зрадівши, що не треба й далі стежити за чоловіком, я знову розгледів його, щоправда, лише завдяки тому, як він вимахував руками. Хоча наближалося до полудня, на ньому був темний вечірній костюм, наче він вийшов з театру. Можливо, саме костюм і пов’язував мене з незнайомцем, спогад про ранок, коли я в темному вечірньому костюмі повертався від однієї жінки. Чоловік ще не відчував, що я йду за ним слідом, а може, вже не відчував. А втім, він, як і я, не мав капелюха. Хоч і квапився, він ішов не швидше за мене: адже я не хотів, щоб комусь впадало у вічі, що я йду не повільніше, ніж він, тож я йшов, як і решта, і тому від перехрестя до перехрестя він трохи випереджав мене, інколи я був навіть ладен припинити безглузде стеження, але потім, перед червоним вогнем світлофора, ми щоразу опинялися в одному гурті. Я ще не бачив його обличчя, а коли одного разу, скориставшись прогалиною в юрбі перехожих, порівнявся з ним, він дивився в протилежний бік. Іншого разу він зупинився перед вітриною, тож я бачив його відображення в ній, проте не озвався до нього — а втім, про його обличчя не йдеться, — і я зайшов до першого-ліпшого бару, щоб нарешті поснідати... Друге, що впало мені у вічі, — його шкіра, таку міг мати тільки американець: молоко з ластовинням і ніби щойно вимита милом. І все-таки я йшов за ним далі. Ззаду я б дав йому років тридцять п’ять — чудовий вік. Я вже навіть замовив квиток на зворотний авіарейс і, власне, збирався протинятися кілька годин до літака, можливо, в Центральному парку. «Sorry!»[1] — кинув він, штовхнувши мене, а я відвернувся й далі дивився на нього тільки ззаду. Він був у темно-сірому плащі, й мене цікавило, куди він заведе мене. Інколи чоловік, здавалося, й сам не знав, вагався й видавався немов розгубленим посеред Мангетена. Що довше ми йшли, то більшу прихильність відчував я до нього. Я міркував: з чого він живе, що робить, як живе, що вже сталося в його житті, а чого ще не було, що він думає, йдучи отак поміж мільйонів людей, і за кого вважає себе. Я бачив його біляву голову понад сірим плащем, ми щойно перетнули 34-ту вулицю, як він несподівано зупинився запалити сигарету; я запізно помітив і тому, через свою неуважність, пройшов повз нього саме тоді, коли він уперше затягнувся, бо інакше, мабуть, скористався б нагодою й чемно запропонував би запальничку, щоб заговорити до нього. Озирнувшись, я побачив, що в нього на голові немає волосся, і, звичайно, зразу сказав собі, що це, мабуть, уже не той чоловік, певне, я загубив його серед натовпу і сплутав із кимсь іншим, темно-сірих плащів багато. А проте злякався, бо він раптом виявився п’ятдесятирічним чоловіком. Я не міг отямитися. «Can I help you ?»[2] — запитав він, а оскільки я був безпорадний, пішов собі далі, пустивши димок понад плечем. Був синій, сонячний день, але в затінку пекло холодом і дув вітер, осяяні сонцем хмарочоси відбивались у скляних затінених стінах, і годі було встояти на місці серед холоду тих ущелин. А чому він не може бути п’ятдесятирічним чоловіком? Тепер уже йшлося про його обличчя. Чом би не мати лисину на голові? Я б охоче ще раз глянув на нього спереду, але такої нагоди вже не трапилося, щоправда, він тепер ішов повільніше, ніж той, молодший до нього, але несподівано зник у дверях, і, хоча я кинувся за ним, завагавшись на дві-три секунди, я лише встиг помітити, як він заходив у ліфт, бронзові двері якого обслуговував негр в уніформі; двері повільно, невблаганно зачинялися (мов у крематорії), дарма що я одразу, встромивши недопалок у звичайне в цій країні відро з піском, скочив у сусідній ліфт, стояв у тлумі разом з іншими людьми, що, тільки-но зайшовши, називали свій поверх і виходили, коли оголошували той поверх; я стояв і дивився, як спалахують миготливі цифри, аж поки зрештою опинився наодинці з негром і стенув плечима, коли він запитав, куди мені треба: будівля мала сорок сім поверхів...

Чоловік пережив щось тяжке, а тепер силкується розповісти про свій досвід, — здається, не можна жити з досвідом, про який ти не склав оповідки, і часом я уявляв собі, ніби хтось інший докладно розповідає про мій досвід...

(Бармен — ні.)

Світанок перед відчиненим вікном невдовзі по шостій годині ранку постає, немов стіна урвища, як сірий і суцільний граніт, і з того граніту виривається неначе крик, проте безгучний, зненацька виринула коняча голова з виряченими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, тварина, намагаючись вискочити з граніту, зазнала в першій спробі невдачі, й ніколи, бачу, ніколи не пощастить їй вирватися з каменю, тільки голова і розмаяна грива несамовито виткнулися з граніту, голова, сповнена страху перед смертю, тіло лишалося всередині, без надії, білі, безумні очі дивилися на мене, просили пощади...

Я запалив світло.

Лежав, але не спав.

Я бачив:

...зненацька заціпенів чоловік із червоної теракоти, безживний, теракоти або дерева, з білими, мов крейда, зубами і лискучо-чорними ніздрями, все намальоване вправною рукою, коняча голова безгучно поволі ввійшла назад у скелю, що безгучно закрилася, суцільна, мов світанок перед вікном, сіра, як граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з барвистими машинами, всі вони мчать до Єрусалима (не знаю, звідки я знаю про це!), колона барвистих, мов іграшки, автомобільчиків.

Я подзвонив.

На вулиці дощ.

Я лежав із розплющеними очима.

Коли нарешті прийшла медсестра й запитала, що сталося, я попросив про ванну, але виявилось, що такої пори й без дозволу лікаря це річ неможлива; натомість вона дала мені соку й закликала бути розважливим; я повинен спати, казала вона, щоб мати завтра добрі дані медичного огляду і в суботу мене могли виписати; пішла й погасила світло...