Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Десять років...

Я уявляю собі:

Отже, ви тепер спочиваєте, пара з мертвими для кохання тілами, всю ніч в одній кімнаті, за винятком короткої подорожі, як-от тепер. Тож ви там живете. Байдуже, чи це квартира, чи будинок, обставлений так або так, імовірно стилізований під старовину й водночас модерний, зі звичайною лампою японського виробництва, хай там як, там є спільна ванна, щодня видніє картина знарядь для різного піклування про два тіла, одне жіноче, друге чоловіче. Інколи тужите й ви. Жоден з вас не має людини, якій можна довіритися, ні, не має навіть у спогадах, навіть у сподіваннях. Чи можна бути такими пов’язаними, як ви? Не можна. Але інколи тужите й ви. За чим? Ви здригаєтеся. Що, власне, сталося? Живіть нескінченно-швидкі роки в любові, як пара, в ніжності, тільки не показуйте гостям, що ви справді реальна пара з мертвими для кохання тілами, які вкрай рідко ще прагнуть одне одного. Хіба що після поїздки або розлуки, поки триває якийсь конгрес, трапляється, що ви серед білого дня, невдовзі після приїзду, не розпаковуєте валіз і не кажете необхідного, а сплітаєтеся в обіймах. А от коли з іншим! Це збадьорює, але признаватись у цьому не варто. У вас ще один, як не раз і давніше, позбавлений годин день у халаті і з тарілками. Потім знову тиха втрата цікавості з обох боків, не висловлена й навряд чи показана, лише замаскована вимогами буднів. То й живіть отак. Ваші листи, коли ви інколи розлучаєтеся, майже лякають вас, ви в захваті, коли пишете бурею забутих слів, мовою, що вже вивітрилася. З готельного, номера з пустим двоспальним ліжком ви телефонуєте, не сахаючись витрат, з Лондона, Гамбурга, а чи з озера Зільц, щоб нагально побалакати серед ночі про кохання. Знову чуючи свої колишні голоси, ви тремтите. Аж до зустрічі вдома. Лишається тільки прихильність, спокійна, глибока і майже несхитна прихильність. Невже це ніщо? Ви вже майже все пережили, за винятком кінця, це вам не новина, коли хтось із вас утече серед ночі, знову збирається гнів, і тут нічим не зарадиш, навіть коли мовчати два дні: ви пара, всякчас вільні, але пара. Тут мало що можна вдіяти. Інколи проскакує думка: чому саме ти? Ви озираєтеся на інших чоловіків, на інших жінок. Тут мало про що йдеться або ж ідеться про все. Ніщо не буде нестямнішим за ваше колишнє кохання, в найкращому разі буде таким самим. А чи було воно нестямним? Ви про це не говорите. Ніжно дбаючи по теперішність. Або тільки з докором, що хибний, як і кожен докір, звернений проти життя. А хто і чим може дорікнути звиканню? Про те, що було колись, знає тільки дзеркало в якійсь неможливій готельній кімнаті, іржаво-сріблясте задимлене дзеркало, яке невпинно показує закохану пару, багаторукого звіра, чоловіка і жінку, безіменних, два напоєні коханням тіла. Хто з вас бачив це, лишається таємницею. Обоє? Для вас це не має великого значення. Чому ж тоді вас переслідує думка, що показує те дзеркало? Там міг би бути й інший чоловік, інша жінка, ви знаєте це й поглядаєте одне на одного, надто ви, прагнете виявити великодушність через іронію, що виявляється марною. Як можна терпіти, що ви так добре, дедалі краще, так безстатево розумієте одне одного, наче вам уже й не варто дивитись одне на одного як на тіло, чоловіка і жінку? Зненацька ви починаєте шукати приводу для ревнощів. Без них, о Господи, ваша вбивча дружба була б бездоганна. Безглузда подія на пляжі, звичайно, легенькі обійми між пініями, що лишають по собі незабутнє, задавнену невірність, прокляту серед мук, потім, звичайно, вже збагнену, її або його ім’я зберігають у тиші, мов коронні скарби, називають тільки в найдальших від родинного закутку розмовах, отже, рідко, раз чи двічі на рік, і тому воно не зуживається так, як любов ваших тіл. Ох, те ім’я! Тільки воно ще інколи дає нестямне, солодке почуття до іншого, тобто незмірне почуття, принаймні його зворотний бік. Решта — тільки прихильність, власне, велике щастя, тільки безумство наважується похитнути його раптовою підозрою серед безсонної ночі. Що сталося? Ви втомилися, гасите світло, бо те, що мало статися, вже сталося. Тоді ви встаєте, тим часом як інший знову спить, з’являються плани, як-от ті, що їх плекають в’язні, вночі ви сповнені рішучості здійснити будь-який поворот, будь-яку втечу, відважні й дитинні, це не жадання, а туга за жаданням, ви пакуєте валізу. Часом вона, часом він. Зважуєте все. Розрив шлюбу далеко не заходить, ви лишаєтеся в шлюбі. Ви становите пару, в принципі відомо, що ви ніколи не втратите одне одного, пара з мертвими для кохання тілами, і тут не зарадять ніякі пакування валіз, поклику любого голосу досить — і ви повертаєтесь, щоб признатися або ні, ви знову занурилися в будні, що, власне, є правдою, з піжамою та зубною щіткою в запінених вустах іншого, з музейною оголеністю у ванні, яка не збуджує, інтим, ви розмовляєте у ванні про гостей, які щойно пішли, і про духовний світ, що пов’язує вас. Ви розумієте одне одного, не маючи потреби погоджуватися. Ви жваві, розвиваєте свої погляди, але знаєте свої тіла так, як люди знають свої меблі, а тепер ідете до ліжка, бо незабаром знову друга година, а завтра важкий день. Тепер — це не тепер, а завжди. Бувають спалахи, ніжні, але хтось із двох утомлений або сповнений думок, які є тільки тепер, тоді як тіла є завжди. Ви самі у своєму домі, вас двоє, але ви сидите вдвох часто, занадто часто. І більш нічого. Але й далі існує ваш шлюб, ви цілуєте одне одного, і цей поцілунок — немов пункт обов’язкової програми. Ви тужите: не одне за одним, бо ж ви тут, а тужите за тим, що по той бік ваших взаємних стосунків, але спільно. Ви розмовляєте про спільну подорож восени, раптом тужите за країною, що десь та існує, вам треба тільки поїхати туди восени. Ніхто вам не перешкодить у цьому. Вам не треба мотузяної драбини, щоб цілуватися, і не треба криївки, немає ані солов’я, ані жайворонка, що нагадують про тепер та відхід, жоден переслідувач не спонукає вас міцніше пригорнутись одне до одного, жодна заборона, жоден страх, що гріх вашого кохання виявлять. Ви згодні. А заважають вам тільки ваші тіла. Тепер ви закурили ще по одній сигареті, розмовляєте, читаєте в ліжку газету. Ви не розпитуєте одне одного про ваші бувальщини та пригоди, вони, так би мовити, відомі. Календар часу до вашого шлюбу давно вже очищений: перша, відважна своєю неповнотою, а згодом обережно доповнена добірка імен, дат і місць, закрита багато років тому. Чому ви повинні тепер, о другій годині ночі, перед напруженим робочим днем, ще раз досліджувати свою минувшину? Знайомство з властивим йому блаженством уже відбулося, довіра без прогалин, цікавість зужита; попереднє життя іншого — це книжка, про яку людина думає, ніби знає її, це як класика, трохи вже запорошена, і тільки перебираючись до пустої, лункої кімнати, ту книжку знову беруть до рук і дивуються, з ким прожили всі ці роки. Але ж не можна дивуватися всі ці роки. Тепер ви гасите сигарети. Минуле — вже не таємниця, теперішність — благенька й непевна, бо її щодня зуживають, а майбутнє називають старістю...

Я лечу.

«Please fasten your seat belt»[11], ми знову готуємося сідати, «Stop smoking, thank you»[12], я припиняю не тільки курити, а й снувати свої уявні картини, тепер — це тепер, я чекаю на звичайний поштовх, коли літак торкнеться смуги, це теперішність, «we hope you have enjoyed your flight and we see you again»[13], нині теперішність знову зовні, «thank you».

Усе-таки я напружений:

Хто тепер чекає мене в аеропорту?

Я дивлюся:

Якщо вона має чорні коси й водяво-сірі очі, великі очі та повні губи, але ж так, якщо в неї не прикриті верхні зуби і є крихітна родимка за лівим вухом, тоді я нікуди не літав..

Я старішаю...

Via Appia antica[14].

Вона могла б бути моєю донькою, і нам немає сенсу бачитися знову. Я б хотів тієї зустрічі, мені тьохкає серце, але це не має ніякого сенсу. Ми стоїмо на римській могилі, пополудні, власне, нас чекають у місті. Я ненастанно дивлюсь їй просто у вічі, дитина, інколи запитую, що вона думає, її очі дивляться на мене, і вже знаю, що вона не дитина. Ми не наважуємося сісти на літню землю, щоб не стати парою. Я не цілую її. Це не має сенсу, ми обоє знаємо про це, такого не станеться. Щоб робити що-небудь, вона шукає листок конюшини з чотирма лопатями, як і годиться для миті щастя, але марно. В небі гуде літак, ми й далі дивимось на крислату пінію. В неї на плечі висить шкіряна сумка, в руці листок конюшини з трьома лопатями, вона стоїть і обертається на вітрі, коси розмаяні, й кричить бурій землі внизу, Кампаньї, де розповзаються передмістя, які були б приводом для розмови про містобудування, але вона мовчить. Я дарую їй смолисту шишку пінії. Я, власне, не здогадуюсь, про що вона думає, й повторюю запитання. Відповідає: «Про те саме, що й ви!» Але я не думаю. Її очі: блищать перед теперішністю, до якої не доторкнутися. Куди тепер кидати смолисті шишки пінії? Одного разу я жартома пригорнув її голову до своєї, не цілуючи, ми обоє сміялися. З чого? Для наших смолистих шишок пінії просто немає мішені, тож ми беремо їх із собою. Звісно, нас видно здалеку, як ми стоїмо на могилі, добродій і дівчинка, тепер рука в руку, випроставшись під вітром. Жартома? Щоб казати що-небудь, кажу: «Може, ходімо?» Через те, що треба спускатись, я беру її сумку, вона дає мені липку від смоли руку, при нагоді я підтримав їй ногу, коли вона не знаходила опори між сухими пучками трави, і ось ми вже внизу, довше, ніж треба, струшуючи з долонь суху землю. У відкритій машині, коли ми вже трохи від’їхали, а її рудуваті коси маяли на вітрі, я запитую про адресу, і то саме тоді, коли перемикаю передачу, отже, між іншим. Вона пише її на конверті з моєї кишені. Я довго їду по давньому римському брукові. Я міг би тепер, коли вона мовчки дивиться вбік, сказати що-небудь про брук, скажімо, про легіони, атож, які ходили по ній, минули тисячі років, атож, і т. ін. Я не кажу нічого, бо казав уже не раз. Натомість запитую: «Що роблять зі снами наяву?», поки ми змушені чекати перед червоним вогнем світлофора, моя рука на тремтячому важелі, й вона відповідає: «Здійснюють їх!» Потім, як я перемкнув передачу, ми їдемо далі...

Баста!

Сьогодні я викинув смолисту шишку, що й досі лежала в машині, бо вона вже не пахла, викинув і її адресу, коли-небудь, я певен, випадково зустріну її на вулиці, молоду жінку, що жваво базікатиме про те або те, про свій шлюб і т. ін.

Бурі, лікар, інколи розповідає про різні випадки, тоді як я краще пограв би в шахи, і мене сковує, коли він, повільно обрізаючи сигару, розповідає про будні своєї клініки, а я тим часом не менш повільно мовчки розставляю фігурки зі слонової кості на шахівниці на колінах... Якби не засоби сучасної медицини, які, запроваджені без питань, ведуть до того, що більшість нас, так би мовити, переживають самі себе, то я знаю, що навіть я вже двічі помер би природною смертю, і тоді запитання, як людина може витримувати свою старість, було б зайвим — ось де правда... Тепер я затискаю обидва кулаки, щоб Бурі вибрав чорні або білі; я слухаю, але все-таки стискаю обидва кулаки. Адже Бурі як гість, розумієте, має вибір. Це наш четвер, Бурі прийшов, як і завжди, грати в шахи. Я чекаю. Але Бурі, відхилившись на стільці назад, спершу запалює сигару, його думки вочевидь ще витають у лікарні, я бачу запалений сірник, що от-от, як він не опустить його, попече йому пальці; Бурі думає: що робить чоловік мого віку, коли він знає або думає, ніби знає, що, за оцінками лікарів, він проживе лише рік, щонайбільше рік?.. Я знову стаскаю обидва кулаки, й Бурі вибирає, мені дістаються чорні... Згодом, коли я цілу годину думав лише про пішаків, коней і тури, мене все-таки зацікавлює розповідь Бурі; шахівниця з фігурами зі слонової кості й досі в мене на колінах, але тепер я знову сам, Бурі ще має провідати хворого; я не знаю, що робив би я в такому випадку.

...жив би...

Але як?

Я уявляю собі:

Ендерлін Фелікс, доктор філософії, вік — сорок один рік одинадцять місяців і сімнадцять днів, імовірна тривалість життя один рік, Ендерлін сам, надворі перед відчиненим вікном буяє весна, запах бузку, змішаний із лікарняним запахом, що просто завжди і всюди, навіть коли дивитися на далекі гори або в майбутнє; зараз ранок, пора мужності, сонце світить на газонний дощувальний апарат, напинаються водяні віяла з веселками всередині, краплі вилискують на траві, інколи крутнеться білий або жовтий метелик, життя — це парк. Ендерлін ще не читав сумнівної записки, він ще думає, що одужав. Щоправда, почувається кволим, але одужав раз і назавжди. Йому пощастило, про це сказав йому Бурі. А чому людині має не щастити?! Він трохи злякався, коли Бурі сказав ті слова. Чому пощастило? Ендерлін чогось іншого й не сподівався. Він трохи мерзне перед відчиненим вікном, хоча, здається, надворі теплий день, майже гарячий, дме фен, до гір, здається, можна доторкнутися рукою. Він, власне, пріє, дуже кволий, і це й не дивно після семи тижнів у ліжку. Гори ще вкриті снігом, поля темні, майже чорні, масні, смужка миготливого озера, вітрильник на воді. Неподалік від вікна цвіте магнолія. Садівник у зеленому фартусі і з лійкою, нічого не бракує. Звідкись долинає «Алілуя» — спів медсестер, вільних від чергування. Крім того, на риштованні мурують робітники, лікарню треба розширити, треба розширити всі лікарні, робітники гримотять поліспастом[15], італійці, лункі голоси, засмаглі тіла вище пояса. Отже, лікар, Бурі, на хвилинку вискочив, перед тим розповівши Ендерліну про його повне одужання і вже недалекий вихід із лікарні; Ендерлін, блідий, у синьому халаті, сидить у м’якому кріслі поряд із письмовим столом, тримає в руках ще вологу смужку плівки — свою кардіограму, яку дав йому приязний лікар, дивиться на неї, як на арабське письмо, гарне, але загадкове, згадує про один дороговказ у пустелі між Дамаском і Єрусалимом, годі прочитати, зате гарно, тож навіть Ендерлін зачарований каліграфією свого серця, якому не довіряв, він не може намилуватись нею і, лише коли у відчинене вікно задув вітер, помітив записку на столі, підвівся й поставив на неї попільничку, підвівся, щоб її не звіяло вітром, але не на те, щоб читати. А втім, уже прочитав. І тепер йому прикро. Ця записка призначена не йому. Спершу йому тільки прикро. Його ім’я, прикрите тепер попільничкою, прочитати годі, натомість, коли Ендерлін ще раз глянув на записку, можна прочитати написаний кульковою ручкою професійний термін, який вишукала собі смерть, слово, якого Ендерлін не знає, а збоку — безперечно гнітюче повідомлення: «Приблизна тривалість життя — один рік».

Ендерлін сам у кімнаті.