Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Оракул-лікар!

Безглуздя, каже Ендерлін, мені буде сімдесят.

Гості розійшлися...

А тепер підійди, каже Бурі.

Щебечуть пташки...

Бурі пішов...

Отже, вперед до старості!

Ендерлін не пив. Він уже не терпів алкоголю. Він удався до певних обмежень без лікарського наказу, так би мовити, добровільно; адже не йдеться про те, що наступного ранку ти, хай там як, сконаєш. Поки що все гаразд. Він ще почувається, так би мовити, молодим. Але повинен берегти себе. Ендерлінові лестить, коли йому дають менше років, ніж він має насправді. Поки що все гаразд. Коли закоханий, він дарує прикраси. До цього він раніше не дійшов би. В ювелірній крамниці, коли Ендерлін відвів очі від перснів і перлів, він перелякався: є чимало літніх добродіїв, які дарують прикраси. В трамваї ще ніхто не підводиться, щоб поступитися йому місцем. Але й це ще прийде. Поки що про вік ще не йдеться. Він вражений тільки тоді, коли випадково бачить якесь давнішнє фото, обличчя, якого в нього вже немає. Він ще зараховує себе до молоді. Поки що все гаразд, і він до кожного приглядається, чи він молодший від нього, й заперечує, і то слушно, коли кажуть про вік. По ньому, так би мовити, ще нічого не видно. А те, що його однолітки, розумієте, вже не мають ніяких авансів у своїх сподіваннях, не впадає у вічі нікому, крім нього. Обвисла шкіра й мішки під очима, що їх, голячись, він змушений бачити, ще видаються лише ознакою минущої втоми. Тому він відмовляється лякатися через це. Тільки зуби, які інколи вже випадають у сновидцях, — таж відомо, що це означає, — зуби лякають його, а також очі: все біле посіріло або пожовкло. Поки що все гаразд. Волосся не випадає, але тісніше облягає голову, а от що росте, так це чоло, щоправда, ще ніхто не каже, що в нього лисина. Але й це прийде. Губи потоншали, стали, так би мовити, виразніші, але безбарвні. Реалізація ще попереду, Бурі має слушність. Та й жінки пропонують себе, як ніколи давніше. Волосся на грудях посивіло, але це видно тільки у ванні. Постування й помірний спорт, якщо братися за них помірковано та енергійно, не дадуть нагромадитись драглистому жирові, але м’язи від цього не помолодшають. Ходити йому ще не важко, але він дивиться на свою тінь: п’ятдесятирічний чоловік, хода стала ощадливіша, рух уже не охоплює всього тіла. Обличчя стало жвавішим за тіло, на ньому щороку більше проступає особистість, воно, так би мовити, значуще, коли він не втомлений, а втомлюється він часто. Він приховує, коли втомлений, зусиллям волі, в разі потреби — пігулками. Ще не дійшло до того, що після обіду він змушений лягти. Але це все ще прийде. Він ще працює на повну силу. Це правда. Він працює навіть краще, ніж раніше, бо досвід дає йому змогу швидше побачити, що не вдалося, тож у суто професійному аспекті настала найкраща пора. Це правда. І настане те, чого він боїться: його зустрічатимуть із повагою. Повагою до його віку. Йому даватимуть слово й поступатимуться в розмові, бо він старший, і тут не допоможе ніяке приятелювання, ніяке залицяння до молодших. Вони завжди будуть молодші. Вони замовкають із чемності й дедалі рідше кажуть, що думають. Це все ще прийде. Він запобігатиме перед молоддю, а водночас відмовлятиметься, коли йому захочуть подати плащ, відмовлятиметься зважати на її недосвідченість, а водночас і на її завищені сподівання. Вважатимуть, що він зворушливий, ба навіть трохи набридливий, а він і не помічатиме цього. Він дивуватиметься, щоб не видаватися заздрісним, а водночас заздритиме всьому, що він мав уже сам, заздритиме, бо воно вже не видаватиметься йому вартим зусиль. Це все ще прийде. Звикнувши до природного збільшення смертності у своїй віковій категорії і звикнувши до певної пошани, пов’язаної з його минувшиною, він, шістдесятирічний чоловік, якого вже почнуть запевняти в бадьорості його духу, і то дедалі щиріше, не нарікатиме на свій вік, навпаки, робитиме з цього заслугу, приголомшений, що ця заслуга аж ніяк не видається йому сміховинною, навпаки, цілком адекватною. Цього всього не стримати. А можливо, завдяки засобам сучасної медицини йому буде ще й сімдесят. Ще не зайшло так далеко, щоб піклуватися про нього на кожному кроці. Звичайно, він потребує допомоги. Звичайно, він повинен берегти себе. Навіщо? Його пам’ять, хоча її вже не вистачає, щоб вивчити іноземну мову, стане дивовижною: він пам’ятатиме про найменші дрібниці, які коли-небудь займали його. Молоді (сорокарічні) сперечатимуться між собою, натомість він сидітиме й берегтиме себе. Його погляди вже не зміняться. Він щодня ходитиме на прогулянку, можливо, з ціпком, принаймні в капелюсі, щодня читатиме газету, щоб не гуляти в минувшині. Теперішнє? Він знає, як дійшов до цього теперішнього. Інколи він розповідатиме про свої особисті зустрічі з людьми, які збудували це теперішнє, про свою добу, що вже стала історією, щоразу те саме...

Чому він не повісився?

Камілла Губер, якби її запитали, що вона хотіла б робити або не робити, якби мала прожити тільки рік, у щонайкращому разі один рік, одразу б знала відповідь:

— Уже б не працювала.

«Що вона розуміє під працею?» — думав Ґантенбайн і, звісно, не запитав, удаючи, ніби йдеться про манікюр.

— Гаразд, — запитав я, — а що замість роботи?

Камілла, щоправда, не сказала, що робила б, але це можна було роздивитися й крізь її вибілені перекисом коси, коли невдовзі по тому знову зателефонував клієнт:

— Шкодую, — промовила вона, — ви набрали неправильний номер. — А коли за хвилину той подзвонив удруге, повторила: — Я ж сказала, ви набрали неправильний номер.

А манікюр вона робить далі.

Камілла вперше не потребувала ніякої оповідки, бо, здається, сама собі вигадала оповідку, лише без слів: про свій останній рік на землі, оповідку, мабуть, із перетворенням, оповідку, що народжується з почуттів, дає втіху й розраду.

Я відмовився від Ендерліна...

(Є інші люди, від яких я не можу відмовитися, дарма що дуже рідко зустрічаюся з ними, а то й узагалі не бачу. Я не казатиму, ніби вони переслідують мене в моїй уяві, бо я переслідую їх, мені цікаво, як вони поводилися б у тій або тій ситуації, й при цьому я не певен, як вони справді поводяться, їхня реальна поведінка може розчаровувати, але це не має значення, їм лишається ще простір моїх сподівань. Від таких людей я не можу відмовитись. Я потребую їх, навіть якщо до мене вони ставилися погано. А втім, дехто з них, може, вже й помер. Вони зв’язують мене довіку, і то через моє уявлення, що вони, опинившись у моїй ситуації, по-іншому почуватимуться, по-іншому діятимуть і по-іншому вийдуть із неї, ніж я, бо я не можу відмовитися від самого себе. А від Ендерліна я відмовитися можу.)

Оповідка для Камілли