Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

О ні, так легко у свою смерть не вірять. Може, в записці йдеться не про нього? Коли лікар повернувся до кімнати, Ендерлін уже знову сидів у кріслі, де й мав сидіти, руки на м’яких бильцях ліворуч і праворуч, дві руки в рукавах халата і дві білі кисті, що звисають із билець, і лікар каже:

— Вибач!

Ендерлін не так приголомшений, як збентежений, дивиться у вікно і вдає, ніби нічого не сталося.

— Вибач! — повторив Бурі.

— Та прошу, — вибачає Ендерлін.

Потім, спершу зачинивши вікно, Бурі, цей колос людської доброти, знову сідає за письмовий стіл, знову бере до рота сигару, яку перед тим клав у попільничку зі срібною ящіркою, сигара ще горить, отже, Ендерлін недовго чекав його.

— Я розумію, — сказав Бурі і, розвіяний, здається, шукав чогось, із недопалком у вустах, що його, похапцем затягнувшись кілька разів, він був змушений розкурити, перш ніж говорити далі. — Я розумію, — повторив він і, нарешті розкуривши, здається, забув, що мав казати, натомість узяв, не глянувши, записку й проказав: — Ти переживаєш із приводу результатів нашого останнього обстеження.

Ендерлін засміявся.

— Ну, що там? — запитав він і сам здивувався своєму спокоєві, тим часом як лікар вочевидь мав нагальну потребу пояснити, зіпершись на точні цифри, чому можна вважати, що Ендерлін, так би мовити, одужав.

— Я розумію, — сказав лікар утретє і пригадав, що мав сказати: — Тобі вже терпець уривається, але до суботи я тебе не випущу, — промовив він із товарисько-грубим сміхом, грубість мала означати, що Ендерлін, на його думку, таки справді одужав і здатний опиратися хворобі, а потім Бурі ще й уточнив: — До цієї суботи, — і ці останні слова звучали грізно й авторитетно, а далі він заходився викладати цифри: кількість лейкоцитів у відсотках, білірубін у відсотках — цифри, які Ендерлін часто чув і зрештою й сам став уживати, тож, хоча він, власне, не знав, що вони означають, сам міг зробити висновок, наскільки ті показники і справді поліпшилися, на радість Бурі, що читав їх на зворотній стороні аркуша.

— Так, — кивнув головою Ендерлін, — дуже добре, — а сам дивився тим часом на здорових робітників за вікном.

— Дорогенький мій, — зауважив Бурі, опинившись наодинці зі своєю радістю, — усе могло бути й по-іншому!

Ендерлін знову кивнув головою.

Потай, поки вони дивились одне одному у вічі, він уявляв собі календар: один рік — це, отже, цілий рік, тепер квітень...

Ендерлін кивнув головою.

— Прошу! — запропонував Бурі, немов відчувши недовіру, й показав цифри, чорні на білому, тобто червоні на білому. — Ось! — випростав він руку з аркушем, а потім відхилився на стільці назад, курив, чекав і зрештою додав: — Шість тижнів тому ми мали тільки 27 відсотків. — Ендерлін читав: «Білірубін — 2,3%», але не наважувався перевернути аркуш і просто запитати Бурі, а тільки мовчав; Бурі як лікар знав, що певна апатія теж належить до картини хвороби, але певну участь у його радості добряга Ендерлін усе-таки мав би засвідчити, думав він, Бурі не хотів оплесків, але Ендерлін, що тримає отак той аркуш, хоч-не-хоч видавався йому апатичним. — Дорогенький, — каже він, — нам пощастило. — Ендерлін віддав йому аркуш. — 27 відсотків! — повторює лікар. — Тоді ми не казали тобі, але це була правда, — пояснював він, узявши трубку телефону, що дзвонив, і скривившись, що йому перешкоджають. Дзвінок не стосувався професійних питань, ішлося про регату наступної неділі, й Бурі, навіть не глянувши на Ендерліна, щоб вибачитися, гортав календар, розмова точилася недовго, але все-таки досить довго, щоб після неї говорити вже не про білірубін, а про майбутнє, спершу про регату в червні, а передусім про майбутнє Ендерліна, про його поїздку до Гарварда, відкладену через хворобу, отже, про його кар’єру, причому Ендерлін завдав собі клопоту говорити про поїздку як про щось реальне, — клопоту змовника, змушеного приховувати своє знання про майбутнє. — Два місяці, — запевняв Бурі, — два або три місяці в Тараспа або К’янчано, і ти, звичайно, повинен берегти себе, це річ зрозуміла, — напучував він і гортав той самий календар, де була записана його регата. — Добре і в Мерґентгаймі. — Бурі самому впало у вічі, як він повторюється, це йому не властиво, Ендерлін відбирав у нього впевненість, власне, лікар не казав нічого, чого б не казав уже давніше. — Звичайно, ти повинен берегти себе, — казав він, розстібаючи білий халат.

Ендерлін завдав собі клопоту озватися:

— К’янчано було б краще для мене.

— Як хочеш! — погодився Бурі й скинув халат, він, власне, поспішав, проте не наважувався показати свій поспіх. — Сьогодні вівторок, — проказав він,— у п’ятницю ми перевіримо ще раз. — Але й це він уже казав. — Гарвард — таки чудова річ! — хвалив Бурі, тепер уже миючи руки, а потім витираючи їх, і Ендерлін кивнув головою. — 2,3 відсотка — запевняв Бурі, наче був зобов’язаний ще раз підтвердити, зіжмакав записку, — він запитував про ці дані по телефону Ще до того, як Ендерлін прийшов до кабінету, цифри вже стояли в історії хвороби, — кинув паперову кульку в сміттєвий кошик і наголосив: — Не переживай, — а сам тим часом уже одягав піджак. — Я знаю, — казав він далі після невеличкої паузи, поки шукав рукав, — я завжди говорив про 1,5 відсотка і казав, що раніше не випущу тебе, я знаю, але ось побачиш, — він озирнувся, дивлячись, чи нічого не забув, — у п’ятницю ми знову ще все перевіримо. — Бурі тепер мав іти, і Ендерлін, що не мав сили підвестися, зрадів, що лікар іде, Ендерлін був такий прибитий, що почувався, мов макет на полігоні, а приязний Бурі, щоб не образити його своїм поспіхом, теревенив далі — знову про Гарвард! — і не менш неуважно, ніж щиро, запитав, скільки, власне, років Ендерлінові. — Сорок два роки, — повторив Бурі, — це ще не вік! — Бурі старший. — Дорогенький, — запевняв Бурі, тепер уже в плащі, — в сорок два роки я тільки-но почав жити! — Потиск рук. — Невже ти не віриш мені? — запитав Бурі й заходився невпинно вихваляти чоловіче життя якраз після сорока двох років: — Атож, навіть у сфері кохання реалізація ще попереду, доведено досвідом, тож ти маєш бути готовим до цього, — засміявся він і пішов...

Ендерлін сам...