Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Я лише уявляю собі:

Спершу без слів, вочевидь опанувавши себе після того, як розбив склянку від віскі об стіну, побілівши від збудження й навіть сам до ладу не знаючи, чого він, власне, хоче, Ґантенбайн лише знає, що було б краще мовчати, але скалки — це скалки, тут уже нічого не зміниш, навіть коли він мовчить, Ґантенбайн перебуває у стані, що справді перелякав бідолашну Лілю, він без окулярів (хоча знімав їх тільки під час обіймів і коли плавав), тремтить від каяття, що він тепер (власне, навіщо?) виказав свою таємницю; він не сліпий, каже він, з окулярами в руці походжаючи по кімнаті, о ні, не сліпий, сміється він, не дивлячись на Лілю, сліпу від люті, а він тим часом хрипко викрикує й розповідає, що рік у рік і день у день він бачив геть усе, так, бачив, байдуже, вірить Ліля чи ні, він не сліпий, кричить він так, що чують усі сусіди, і аж піниться з люті, що Ліля, почувши його одкровення, не падає на підлогу, а тільки збирає скалки, поки Ґантенбайн, показуючи, що він не сліпий, мовчки перекидає копняком стільця, а потім знову каже, що він усе бачив, геть усе, і її мовчання не заспокоює його, він дивиться на стіл, який бачив віддавна, й поводиться так, наче не він прикидався ці всі роки, а вона, Ліля; хапає її і шарпає, аж поки вона заплакала; він позбувся глузду, атож, він і сам бачить, що позбувся глузду, стілець валяється на підлозі, так, він бачить його, і не зараджує навіть те, що Ґантенбайн сам ставить його на місце, сказаного не повернеш, Ліля ридає, ніби він її ошукав, її перлове намисто теж розірване, о ні, він не сліпий, каже він і прагне заспокоїти себе сигаретою, але це триває недовго, він не скурив навіть половини, потім знову б’є, нехай навіть тільки словами, ірже, мов кінь, що поковзнувся і злякався за себе...

Що далі?

Якщо для Лілі, по тому, як він заспокоївся й вибачився за перлове намисто, власне, нічого не змінилося, бо він для неї внаслідок свого признання не став ані сліпіший, ані менш сліпий, ніж той, яким вона знала його, для Ґантенбайна, якщо він уже не вдаватиме сліпого, справді почалося нове життя...

Я уявляю собі:

Одного разу (невдовзі по тому) Ліля повернулася додому з іншого міста напрочуд дивним способом. Вона повернулася не вперше, але вперше знала, що я бачу її повернення ще з зупинки. Я викликав таксі, а вона тим часом казала: «Вітання від Генрі!» Я подякував. А більше ніяких новин? Тут кілька днів лютувала негода, я працював. Запитую: «Ну, що там було в тебе?» Таксиста це не стосується. Про це згодом. Отже, позавчора вона була в Генрі та його дружини, вона теж вітає мене. Ліля розповідає більше, ніж будь-коли після подорожі. Я ще ніколи не бачив російського балету, але одразу вважаю, що він розкішний. Що далі? Я вже сную здогади, боюся, що Ліля знову підписала угоду про участь у якомусь німецькому фільмі. Таж кажи вже! Я аж тремчу від напруги. Чому я не цілую її? Бо курю. Моєму батьку вже краще, я дякую, а погода, еге ж, у це важко повірити, якою різною може бути погода в різних землях. У Гамбурзі, наприклад, сяє сонце, так, саме в Гамбурзі. А тут, кажу я, дощ іде вже три дні. А втім, я дізнаюся, що Ліля зустріла свого першого чоловіка. Чому «а втім»? Він був нудний, відверто відповіла вона. Чому так відверто? Отже, Свобода був нудний. Хто б сподівався! Вперше, відколи я чую про Свободу, його назвали нудним. Що ще? А втім, нехай Свобода вітає мене, нехай увесь світ вітає мене. А втім, я теж маю зробити признання: про нещасний випадок через ожеледь! Мене просто закрутило. Ожеледь! Тепер іде дощ, але позавчора була ожеледь, наш таксист може підтвердити. Вдома я знімаю з неї плащ і вішаю на плічка з запитанням: «Ну, Лілечко, що сталося?» Я дістаю дві склянки, й Ліля радіє, що лихо сталося тільки з машиною, а не зі мною. Щоб ще раз сказати: «Я їхав зі швидкістю п’ятдесят, щонайбільше шістдесят кілометрів, але проти ожеледі нічого не вдієш. Отже, на здоров’я!» Але Ліля не могла відступити від свого першого чоловіка, що тепер знову вітав мене. Як може перший чоловік стати таким нудним! Я дістав лід. Чому Ліля не встигла на літак — це вже питання, яке лишається відкритим, бо саме цієї миті, як уже сказано, я дістаю лід, а Ліля тим часом згадує, хто ще передає мені вітання. Мабуть, ще декілька людей. Єдина людина, яка не вітає мене, не має імені, я не знаю її, і тому вона теж не вітає мене. Я розумію. Це було, як я чую, після російського балету, ціла група молодих студентів. Я ніяк не можу зрозуміти. Звичайно, не вся група хоче одружитися з Лілею, а хтось один. Як він уявляє це собі? Навіть Ліля, чую, вважає це за божевілля, але покладається на моє розуміння. Як можна розуміти те, чого не знаєш? Я вимагаю знань, я стаю дріб’язковим, дарма що Ґантенбайн таким ніколи не був, і для Лілі це прикре розчарування. Вона мовчить, щоб продемонструвати його. Невже ми повинні стати звичайнісінькою парою? Отже, в понеділок, або, може, в неділю, ні, байдуже, хай там як, це було після вистави, яка, до речі, мала успіх. Що? Ліля вже сказала: група студентів, а водночас і танцюристів. Я спробував уявити собі: я теж колись був студентом, але не таким проворним, як цей, що його Ліля задля лаконічності назвала Гидунчиком. Коли Ліля всупереч своїй волі розповідала, я уявив собі риси генія й налив собі склянку. Я розумію, атож, я вважаю, що це справляє враження, коли якийсь студент, двадцятиоднорічний абощо, навпростець повідомляє дамі, якій подає плащ і з якою не знайшов нагоди поговорити, що хоче полетіти з нею до Уругваю, щоб там і жити з нею, а ця дама, тобто Ліля, й досі отямитись не годна. Чому я все так перекручую? Отже, ніякий не студент, а танцюрист, ні, навіть не це, просто Гидунчик. А це означає, що огидність насправді не відіграє ніякої ролі. Отже, він провів її додому, тобто до готелю. Що далі? Я знову зрозумів усе не так. Далі нічого! Тож я задовольнився одним студентом, або танцюристом, що, мабуть, геній, бо все, що має назву, він вважає за давній мотлох, навіть російський балет, і хоче одружитися з Лілею, і то миттю. Доля! Я просто запитую, чи він знає, що Ліля одружена. Чому я такий неможливий? Я вже не запитую, чи має він гроші, просто п’ю і мовчу, бо все, що спадає мені на гадку, банальне. Там, де є кохання, є навіть літак на Уругвай. Отже, Ліля заспокоює мене, хоча я спокійніший за неї: ніякий не танцюрист, ні, ніякий не студент, ні, Ліля теж не знає, хто він. У ньому навіть є щось величне. Йдеться, як я розумію, навіть не про шлюб у буржуазному розумінні, а про щось інше, Ліля не хоче називати його, тож кажу я: про щось абсолютне. Ліля признається, що й вона не іншої думки. Гадка, що я тепер можу отримати ляпас, звісно, перший, приголомшила мене. Коли я докладно розпитую, як Ліля уявляє собі клімат в Уругваї, бо вона вкрай чутлива до клімату, виявляється, що він говорив не про Уругвай, а про Парагвай, Ліля просто помилилася. Я геть збив її з пантелику. Загалом я ставлюся до нього несправедливо; про свій намір одружитися з Лілею він сказав не першого вечора, я все перекрутив, а на трамвайній зупинці перед її від’їздом. Я присоромлений. Замість признання, яке відкрило б шлюзи моїх чоловічих жалощів до себе, я чую лише про переживання, яке словами взагалі не можна передати. Тож не треба слів! Ліля просто вражена. Я бачу. З’ясовано, що він їй не подобається, крім того, гарненький, але неможливий, проте гарненький, Гидунчик, як вона вже казала, Господи милий, і, хоч би що він казав, усе їй не подобається, його зарозумілість теж, мабуть, дитяча, тож Лілі він видається набридливим, але вона не може опанувати себе, коли він дивиться на неї. Кролик і удав! Ліля такого не каже, але я розумію. Парагвай я не знаю, але розумію, що й він не може знати, чому Ліля, така жінка, як Ліля, повертається до Ґантенбайна. Може, поставити платівку? Я тільки подумав про це. Якби ми принаймні зголодніли! На мою думку, моє запитання, що тепер буде далі, не таке хибне, щоб Ліля з криком напустилася на мене. Нічого не буде, святий Боже, взагалі нічого! І нічого й не сталося. Що Ліля могла вдіяти, якщо їй трапився безумець? Це вона вжила такі слова. Я кладу платівку, ставлю голку на платівку, рука не тремтить, таж нічого не сталося, а Ліля вважає, що я неможливий, ба навіть каже мені, атож, що не терпить його, не терпить. На жаль, сказати про це йому вона б не змогла і тому каже мені. Тож ось яким було переживання: як можна вважати Гидунчика за красеня? Платівка крутиться, але ми не слухаємо її. Я чую: той хлопець дивлячись їй у вічі, міг сказати, чого він хоче! Вона повторює: той хлопець! Ну, а я не хочу переймати цієї назви, вона мені не належить; крім того, я не певен, чи він хлопець. Це стане видно потім. Може, він на днях приїде сюди, запитую я, нарешті запаливши люльку, і Ліля вважає, що я не маю смаку. З якої речі він має приїздити? Я думаю: щоб забрати Лілю. Ліля вважає, що гумор тут недоречний. Ми слухаємо бранденбурзький концерт Баха, здається, п’ятий, і я хочу знати: як вона сьогодні опівдні попрощалася, і я маю на увазі не те, чи вони цілувалися на східцях трамвая в сонячному Гамбурзі, а одну просту річ: із якими почуттями? Ліля не відповідає на моє запитання, а лише повторює: безумець! А я лише хочу знати, чи Ліля якимсь способом дала зрозуміти, що існує Ґантенбайн. Ліля воліє слухати Брамса. Звичайно, він може собі думати, ніби Ліля не живе без чоловіка. Я шукаю Брамса, Ліля має слушність, моє запитання безглузде. Чому вона має розповідати незнайомцеві, і то тільки тому, що той хоче одружитися з нею, подробиці свого інтимного життя? Ліля має слушність. Хіба того хлопця обходить, що Ліля і Ґантенбайн, як я знаю, щасливі? Я ставлю платівку, Ліля має слушність, ставлю голку на платівку, що крутиться...

Поки що все гаразд.

Телеграма наступного ранку не дивує мене. Поштамт, не здогадуючись, диктує її по телефону. Я записую:

«ПРИЇЖДЖАЮ ЗАВТРА АЙНГОРН».

Я дякую поштамтові. Ліля спить, і якщо вона ще сьогодні хоче до Уругваю, то їй пора пакуватися, тобто слід розбудити її. Можливо, треба почекати, поки я буду розкутіший, а можливо, я вже ніколи не буду такий розкутий, як тепер. Якийсь час я снідаю й далі, а потім одягаюся й не забуваю краватки. Можливо, телеграму доставили ще вчора, поки ми слухали Брамса, а це означало б: завтра — це сьогодні. Ліля каже, що я божевільний, атож, геть божевільний, і обурюється, ніби я сам дав ту телеграму. Та ні, я так не думаю, заперечує вона, але казати легко. Я подаю їй халат. Чи, може, Ліля сподівається, що я стану перед Айнгорном і скажу, що з Лілею немає змоги розмовляти? А вона цього й чекає, справді. А чи не буде Айнгорн сміятися? Ліля вважає, що я банальний, коли кажу «Айнгорн», а не «хлопець». І мови не може бути, запевняє вона, ніякої мови про те, що вони вже домовилися про щось! Ліля здивована ще більше, ніж я, що він прикипає очима до її погляду, й каже мені чітко й виразно те, чого не спромоглася сказати Айнгорнові: вона не має ніякого бажання бачитися з ним ще раз. А якщо він уже в дорозі? Ліля просто не може пояснити, де він узагалі взяв її адресу. Нашу адресу. Я, звичайно, запитую себе, як я ставитимусь до Айнгорна, і тепер уже я безумець, бо Ліля мала пов’язане з поглядом переживання, яке він сприйняв серйозно. Я ще й досі тримаю її халат. Але Ліля не хоче, щоб він приходив сюди, про це й мови немає! Я не розумію, чому вона тепер дорікає мені. Вона хоче негайно послати телеграму. Ти маєш його адресу, запитую я спокійно, поки вона порпається у своїй сумці. Має. Слава Богу. Її перший варіант: «ВИЇХАЛА». Коли вона одразу запитала мене, чи, по-моєму, він годиться, я був змушений признатися, що мене, якби я був Айнгорном, він не переконав би. А вона не цурається брехні! Я збентежився, ба навіть був приголомшений, що між Лілею і тим Айнгорном вочевидь уже існує певна близькість, яка змушує до брехні. Другий варіант: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Але й звідси не випливає, чи Айнгорн і Ліля вже звертаються одне до одного на «ти», а коли запитали моєї думки, мені його візит аж ніяк не видався неможливим, — навпаки, закономірним. Таж Ліля не хоче його бачити! Навряд чи він здогадається про це, думаю я, коли прочитає: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Чому «на жаль»? Звідси він виснує, що в Лілі малодушний чоловік. Отже: «ВІЗИТ НЕМОЖЛИВИЙ». Ліля справді не хоче його бачити, гаразд, а от я хотів би побачити його. Я ще ніколи не бачив Айнгорна. Третій варіант: «Я ОДРУЖЕНА». Таке повідомлення аж ніяк не заскочить його зненацька. Чому я все так ускладнюю для Лілі? Можливо, було б добре, якби вони обоє обняли одне одного, перш ніж податися до Парагваю чи Уругваю. Цього я не сказав, ні, я одразу й засоромився, що думаю про таке. Якщо Ліля зрештою не вдягне свого халата, думав я, вона застудиться. Отже: «БУДЬ ЛАСКА НІ БУДЬ ЛАСКА». Чітка відповідь. Чи я тепер задоволений? Наче від цього щось залежить. Він буде задоволений. Ну й крику було! Я погодився, звісно, я нічого не маю проти пафосу, де його ще можна відчути. Це така телеграма, яку не кожен двадцятиоднорічний юнак заткне за дзеркало. Коли мене знову запитали, я вже думав про Донну Проезу, яку колись грала Ліля, а передусім про те, як слід поводитись, якщо Айнгорн усе-таки приїде. Взагалі його звуть не Айнгорн! Ліля вважає, ніби я влаштовую сцену. Але ж я б хотів лише знати, до чого мені готуватися. Здається, навіть мені самому важко дібрати слушне слово. Я навіть не знаю, що сталося. Я тільки бачу, як бентежиться зріла жінка. Я сную здогади. Якісь дурниці чи доля? Як на мене, слід бути готовим до всього, і тому я завмираю, коли Ліля підводиться й мовчки (гнівається на мене!) йде до телефону продиктувати телеграму. Тож який там варіант? Але Ліля зачиняє двері, я нічого не чую, стою і курю...

Отака була сцена.

Ґантенбайн, відколи вже не грає сліпого, неможливий. Я завдаю собі клопоту... Увечері, в четвер, точиться розважлива і щира розмова, наче про якусь давню справу, про яку не варто й говорити, навіть із гумором, який не ображає; до цього ще й п’ють вино, хоч і небагато, зате особливу пляшку, і не ставлять ніякої платівки, а заговорили раптом відверто про минуле, про яке ще ніколи не говорено; Ґантенбайн і Ліля близькі між собою так, як уже давно не були близькими.

Поки що все напрочуд добре.

Наступного ранку, в п’ятницю, приходить телеграма, яку, бачу, Ліля на моїх очах одразу рве на клапті. Ми якраз снідали. Ретельно складає клаптики в кишеню халата. «Будеш ще грінку?» — запитує вона, а я розповідаю про події у світі, аж поки Ліля раптом підводиться, щоб узяти хусточку; хусточка їй потрібна, щоб запхати її до кишені халата й клаптики паперу не порозліталися. Я запитую про її репетиції. Згодом клаптики опиняються не в кошику для сміття, а зникають разом із старанно злитою водою. Я мушу йти, я вже стою в плащі, як Ліля раптом просить, щоб ми поїхали в подорож, і то ще сьогодні. Я зрозумів одразу: отже, він приїздить! Наступного тижня Ліля має тільки одну репетицію, від якої відмовиться; вона не хоче бачити цього безумця. Поїхати в подорож? Я запитую, чому вона не хоче поїхати сама. Невже боїться, що першому-ліпшому добродієві, який подзвонить у наші двері, я натовчу пику? Я не маю такого наміру, але хіба можна знати наперед про такі речі; бачачи, як стривожена Ліля, я, звичайно, міг би відмовляти її від цієї раптової подорожі, що аж ніяк не узгоджується з моїми планами, й відмовляв би, аж поки вона заплаче, але, здається, не можу, і то саме в ці дні, знехтувати її прохання, з яким вона звертається до мого розуму. Отже, ми ідемо! Щоправда, йде дощ, але десь у світі невдовзі засяє сонце, на Ельбі, в Енґадені чи на Майорці...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн і Ліля на майже безлюдному березі, сонце, але дме вітер, тож Ліля вдягла не бікіні, як завше, а якусь модель, якої Ґантенбайн ще ніколи не бачив і яка привертає увагу не тільки Ґантенбайна, а й смаглявих босоногих юнаків, що сидять під узятим напрокат парасолем від сонця, а передусім інших відпочивальників на пляжі, що, вдаючи ніби шукають мушлі, швендяють у різні боки, надто дами в бікіні, й Ґантенбайн із сумом доходить цілком слушної думки, що Ліля начепила на себе якесь антибікіні: голі тільки гомілки і, звичайно, ноги вище колін, а тіло закрите туго напнутим трико, білесеньким, наче чаїний пух, таким собі купальним костюмом із довгими рукавами, атож, аж до зап’ястка, а до того ж із декольте, як на пишній вечірній сукні, отже, відкритим від плеча до плеча, а до того ж її чорні, мокрі коси, бо ж Ліля плаває без шапочки, поділені на пасма, як коси в античних статуй... Отже, Ліля лежить на піску, поклавши руку мені на коліна, Ґантенбайн сидить, ніхто й словом не згадує Айнгорна; або ж Ліля лежить долічерева, курить і читає, а Ґантенбайн тим часом полює з гарпуном, щасливий навіть він, що тепер, зрікшись ролі сліпого, знову має нагоду полювати з гарпуном і вже не треба замовчувати все побачене серед поліпів, морських їжаків і медуз. Він бачить, що навіть Ліля не думає про Айнгорна, бодай однісіньку мить. Він приглядається до неї. Добре. Вони, Ліля і Ґантенбайн, годинами граються з барвистим м’ячем або стрибають у хвилях прибою, не знаючи, який тепер день тижня. Ніхто не знає їхньої адреси (готель «Formentor», Майорка), ніхто у світі й ніхто в театрі, ніхто не може послати їм бодай телеграми. Ліля мріє про будинок на березі моря, життя без ролі, далеко від фільмів і телебачення, навіть якщо не безпосередньо у «Formentor», то де-небудь, просто будиночок на березі моря, таж мають такі бути, це тільки питання грошей, питання фільмів. Вони креслять проекти, що їх змиває набігла кучерява хвиля, але пусте, вони креслять знову. Ти куди? Ґантенбайн повертається з олеандровими гілочками, щоб наочно зобразити сад. Чоловіки такі винахідливі і вправні, а тим часом Ліля у своєму чаїно-пухнасто-білому пляжно-вечірньому вбранні курить сигарету й милується проектом, у якому нічого не тямить, а лише знає: то має бути будинок із багатьма кімнатами, своїми оливами і, звичайно, своїм вином, і при цьому дуже простий, атож, але, природна річ, із кількома ваннами й килимовим покриттям, таж людина вже потребує цього, а коли вже, так уже. Вони, Ґантенбайн і Ліля, ведуть поважну розмову, говорять навіть про свою прийдешню старість, про спільну старість, такі собі Філемон і Бавкіда...[17]

Я уявляю собі:

Ніколи жодного крику!

Я уявляю собі:

Філемон і Бавкіда, за тиждень знову повернувшись додому, бачать, що на них чекають кілька листів, але Філемон переймається лише своїми листами, Філемон, людина духовна...