Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Він примусив себе читати: «Гермес. Імовірно, початок III ст. до н. е., почасти реконструйовано, ліву ногу замінено, так само й шию. Про первісну позицію голови точаться суперечки».

Він дивився на позицію голови.

Був вівторок.

Він не знав, що втрачається щогодини, лише відчував, що його спогад тане перед її реальною особистістю, й почувався покривдженим. Водночас це дало йому полегкість. Він вільний. Одного разу схопився за гаманець і перевірив, чи не загубив авіаквиток. Не загубив. О вісімнадцятій сорок він повинен бути в аеропорту. Доти він вільний. Те, що пам’ять повідомляла йому про жінку, яка виповнювала його, було слушне й нікчемне, як опис прикмет, точне, як заманеться, безвартісне, як опис прикмет, незначуще, коли людини немає: колір волосся такий-то, одягає жовтий костюм (але це пополудні в барі, ввечері вона була в білому), носова хусточка чорна, розмовляє з легеньким акцентом, можливо, ельзаска, вік — приблизно тридцять років, струнка...

Наглядач пішов геть.

Інколи він знову чув голоси, хтось заходив до зали, потім виходив, інколи чулося, як десь у небі пролітав літак. Потім знову наставала тиша. А надворі сяяло сонце. Але інколи й хмари застилали чуже місто, він помічав, що раптом сірішало, мармур ніби рівнішав, а потім знову лилося яскраве світло, проступала зернистість мармуру...

Чому він не йде далі?

Сам у просторій залі, впершись ззаду руками, наче розглядав мармурову статую з невизначеною остаточно позицією голови, він і далі сидів на м’якій лаві, раптом дуже самотній. Але не йшов телефонувати їй. Він знав, що могло б статися потім. Настане день, коли вони запитають одне одного, нехай, скажімо, тільки про таке: «Що ти робив (робила) вчора ввечері? Я тричі дзвонив (дзвонила). Де ти був (була)?» Поки що такі запитання безневинні, авжеж, тобі навіть лестить цікавість іншого: таж не дізнатися прагнуть, а лише показати, як тужать...

Тепер він нарешті підвівся.

Щоб не стати рабом майбутнього...

Сміховинно: я підводжуся, сідаю, курю, стою, сплю, прокидаюся, встаю, йду, сідаю, встаю.

Надворі знову вуркочуть голуби...

Він махнув рукою таксі.

Уночі, хоча було й не до сну, вони майже не розмовляли, щоб не запрошувати світ словами і назвами; не мовчали, ні, але шепотілися, наче були тільки вони, ніякого «до», ніякого «після», жодної назви, тільки вони, безіменні.

Тепер вибило одинадцяту годину.

Він хотів відмовитися від зустрічі о пів на дванадцяту.

У його клітинці для ключа в готелі лежала записка, яку йому дали разом з ключем від кімнати, якесь повідомлення. Від кого? Манера і спосіб, як йому подали обидва предмети, скромність, виявлена при цьому, образили його самим своїм фактом. Записка могла бути й від якогось чоловіка. Текст повідомляв, що дзвонила дама, просила зателефонувати їй, і були її номер та ім’я, яке тепер, після її обіймів, видавалося йому напрочуд чужим. Ба навіть більше. Він читав у ліфті записку й забув про свій поверх і номер кімнати. Її прохання про дзвінок він сприйняв як порушення слова, ганьбу, невірність. А він тим часом дотримувався нічної присяги — єдиного, що було в них спільного й пов’язувало їх зі світом. Отакою йому видавалася записка, коли він зайшов до кімнати, де намірявся спати аж до вильоту; він не телефонуватиме їй і, розчарований, зненацька відчув утому від розчарування, коли знімав чорні лаковані туфлі, а водночас трохи й радів розчаруванню, що звільнило його від неї, жінки, яка розчинилася в безіменності всіх жінок, що якраз потребували чоловіка. Тепер, він докладно перечитав записку, щоб поглибити свою гіркоту, й помітив зазначений час — 19.10, а отже, і свою помилку. Її прохання про дзвінок було вчорашнім. Це міняло все. Він підрахував: учора о 19.10 він був по дорозі до неї. Що, власне, написано в записці: прохання дами, якої вже немає і не буде, незнайомки в жовтому костюмі пополудні в безлюдному барі. Навіщо це воскресіння? Він уже зіжмакав записку й кинув у сміттєвий кошик, сердитий не на неї, а на час, що заявляє про себе всюди і в кожній дрібничці, час, що неодмінно наздоганяє нас, обертаючись лихом у кожній дрібничці; він поклав до валізи темний вечірній костюм, склав йому, наче трупові, безвольні рукави, зверху вмостив темні штани й сів на край ліжка, зняв із зап’ястка годинник і знову ковзнув очима по зіжмаканій записці — єдиному, що лишилося від неї, крім його мрії. Розгорнувши й розправивши записку, ще раз пильно придивився до неї: почерк був не її. А втім, він не знав її почерку. Тепер немов переплуталося те, чого він боявся й на що сподівався, і в душу заповз легенький смуток, що її дзвінок, її прохання про дзвінок, таке нагальне, не сьогоднішнє. 19.10 — це може бути тільки вчора. Внизу на вулиці знову лупив відбійний молоток, але мовчання, яке він чув тепер, було гучнішим за відбійний молоток: її мовчання. Не його мовчання, яке, напевне, тішило б його, а її мовчання. А що, як подзвонити тепер? Щоб розбити її мовчання? Він сидів, поклавши руку на апарат. Ліжко було розстелене, але навіть не прим’яте. Нарешті він зібрався на силі. Пішов у душ... Таки кожна жінка, думав він, кожна, яку він обіймав, вважала, ніби її кохають, натомість кожна, в яку він справді закохувався, рано чи пізно казала йому, що він, як і всі чоловіки, не тямить, що таке кохання... Він стояв під шумливим душем, як раптом задзвонив телефон; на мить завагався, а потім вирішив: мився далі. Коли все-таки підняв трубку, бо апарат дзеленчав невпинно (він благав якусь мить, щоб зв’язок не зірвався...), серце йому аж гупало, а водночас раділо, в трубці лише тріснуло. Алло? Він стояв голий, як Адам, мокрий, і чекав, поки телефон подзвонить знову, й занімів від гупання серця. Він уже не міг уявити собі її голосу. Всупереч усім присягам ладний знову побачити її, він дивився на незакриті штори, тож, мабуть, могли бачити і його, але й далі стояв коло апарата, аж поки почув голос чоловіка, що чекав його, як і домовились, у вестибулі готелю.

Так, відповів він повільно, я йду.

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Я уявляю собі: