Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Пора платити.

— Еге ж, — мовив я, — росіяни!

Навіть бармен, побачив я, тим часом думав уже про інше... До його оповідки про працю в російських копальнях, прямо пов’язаній із моєю оповідкою про те, чого не сталося, ми вже не поверталися.

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

— Скажіть мені, — запитав я, поки він вичистив попільничку і шурнув ганчіркою по шинквасу, який я, напевне, запорошив попелом, — ви були коли-небудь на піку Кеш?

— Ні, — відказав він, — ви вже запитували.

Я забагато випив... Дама, що тим часом зайшла до бару й нагадала мені очима, які озирали приміщення, що я вже півтори години прочекав когось, була, як я зрозумів, його дружиною, а він сам, на жаль, кудись виїхав, і вона прийшла вибачитися за нього, я тим часом підвівся з високого стільчика і взяв її мокрого плаща. Щоб бути чемним. Показати, що я вибачаю. Річ зрозуміла. Власне, я мав би вибачити собі: я вже й забув, що чекаю когось. Щоб бути чемним, я пропоную:

— Вип’єте чого-небудь?

Я трохи збентежився, що її чоловіка, який тепер у Лондоні і якого я мав чекати, я ще ніколи не бачив, натомість бачу його дружину, а втім, я й так був збентежений.

— І досі йде дощ? — запитав я.

Власне, я вже хотів платити.

— Я не хочу затримувати вас, — проказала вона, сідаючи на стільчик коло шинквасу. — Я справді не хочу затримувати вас...

— Що ви п’єте? — поцікавився я.

— Ні, — відказала вона. — Там такий дощ!

Спершу вона поправила собі коси, а помітивши, що я забагато випив, замовила собі ялівцевої горілки. Про що тепер розмовляти? Не знаю чому, я одразу вважав її за актрису. Я бачив цю жінку вперше, можливо, й востаннє. Щоб не бути нечемним, не запитував про її професію, може, це навіть відома актриса, і моє запитання було б неприхованою образою. Я гриз різні печива, до яких міг дотягтися рукою праворуч або ліворуч від себе, і слухав, чому Свобода, її чоловік, був змушений виїхати, мимохідь подав їй вогонь, коли вона хотіла закурити, і ще раз без слів, самим виразом обличчя, вибачив їй. Говорячи про чоловіка, вона курила трохи поквапно. Її мокрі від дощу коси вилискували чорним. Я вирішив не закохуватися. Очі в неї великі й сині. Інколи я відчував потребу щось сказати, щоб не бентежитись і не поводитись по-дурному. Невпевненість, слід її вважати за актрису чи ні, тільки збільшувала мою збентеженість, а вона тепер, не знаю чому, заговорила про Перу. Я запитував себе, яку роль годилося б дати цій жінці. Моє мовчання й довгі погляди вочевидь створили в неї враження, ніби я розумію її, хай там як, вона теж трохи збентежилася. Вона пила ялівцівку так, наче раптом стала поспішати. Вона не хоче затримувати незнайомого добродія. Я запитав щось про Перу, але вона справді не хотіла затримувати незнайомого добродія, вона прийшла вибачитися за свого Свободу і хоче тихенько заплатити, але я не дозволяю їй. «Прошу вас!» — кажу я, і бармен Пепе тепер удає глухого й тримається поодаль, не підходить за платнею, і ми змушені розмовляти далі. Про що? Я запитав про її чоловіка, я начебто мав знати його. Її чоловік, як уже сказано, був тоді в Лондоні. Я тепер, ніби після дзвону на сполох, раптом протверезів, і тільки незнайомий добродій, якого вона не хотіла затримувати, й далі був п’яний, та ще й добряче, і отак завжди, я відрізняю себе від нього. Перу, каже він, нехай воно стане для нього країною надії! Поки я збагнув, яку дурницю він щойно бовкнув, вона слухала, широко розплющивши очі, їй, здається, подобалось, і тому вони розмовляли про Перу, якого я не знав. Вона їздила в Перу зі своїм чоловіком. Я був змушений дещо визнати, а саме: дуже рідко трапляється жінка, з якою мені цікаво розмовляти, якщо вона бодай трохи не цікавить мене як жінка. Тому я глянув на її вуста. А коли мимохідь почув, що вона вірна своєму чоловікові, не знав, чому вона раптом заговорила про таке, тож я й не слухав. Коли вона говорила, її обличчя було жвавим і гарним, і я мовчки споглядав його (поки вона розмовляла з незнайомим добродієм), усміхався, аж вона зашарілася, відкинула коси назад і заходилася ревно струшувати попіл із сигарети, якого майже не було, вдала, ніби вивчає блискучими очима рекламний плакат, повішений у барі, «Johnnie Walker highest awards», її власний дим заслав їй обличчя, «guaranteed same quality throughout the world», її обличчя варто розглядати навіть у профіль, її рука не чужа, навіть коси, ця найдивовижніша окраса людини, не відчужують... Вона глянула на свого крихітного годинника.

— Ох, — зойкнула вона, — вже третя година!

Натомість я мав час.

Власне, й вона мала час.

— Ви справді не п’єте віскі? — запитав я, а Пепе, витончений, як і кожен бармен, знавець людських душ, одразу взяв чисту склянку, тож я лише проказав:

— Отже, дві.