Дама, а водночас сестра і митець, змушена тепер сісти навпочіпки, щоб обтикати шпильками поділ, — вона сіла, і я бачу, що сукня на ній як не репне, — дивується, як напрочуд добре сукня пасує моїй Лілі, а я бачу, що Ліля, навряд чи здатна ворухнутися через шпильки, якими її обтикають з усіх боків, усе-таки спромагається, повернувши голову до найближчого дзеркала, незважаючи на всі шпильки, повірити в неймовірне.
— Як червоне вино? — перепитую я. — Як бургундське?
— Приблизно.
— О так, — кажу я, — тобі личить.
Важко жити зі сліпим чоловіком!
— Як бургундське? — перепитую я. — Чи як...
Ґантенбайн, сліпий, пригадує різноманітні відтінки червоного. Їй личив би навіть блідо-червоний колір, думав він, навіть суха цегляна барва, можливо, й темно-червона, як-от зів’ялих троянд, якийсь сіро-червоний колір абощо. Він любить червоне. Він згадує про єдиний відтінок червоного, що не личив би їй: неглибокий, фальшивий, хімічний, лимонадно-червоний колір. Пауза. Він пригадує: червоне — це кров, червоне — це барва тривоги, скажімо, прапора під час вибухових робіт, червоне — це колір пащі риби, місяця й сонця, коли воно сходить і заходить, червоне — це вогонь, залізо у вогні, інколи червона й земля і день, коли заплющити повіки, червоні губи, червона хустка на тлі бурих, зелених і сірих ландшафтів Коро, червоні рани, мак, сором і гнів, багато є червоного, плюш у театрі, плоди шипшини, Папа, червона мулета під час кориди, мабуть, червоний і чорт, а червоне виростає із зеленого, так, червоне — це барва над барвами — для Ґантенбайна.
Її костюм уже обтикали.
— Слухай, — каже вона, — він не лимонадно-червоного кольору.
Я курю й чекаю.
— Та ні, — заперечує дама, — Господи, ні!
Я курю і чекаю.
— Тобто, на вашу думку, — запитує Ліля, дивлячись у дзеркало,, а потім на даму, що сидить навпочіпки, — він лимонадно-червоний...
— Та де там!
Я бачу в дзеркалі, як спантеличена Ліля.
— А ви не переживайте, — заспокоює мене нетерпляча продавниця, як на неї, всі чоловіки сліпі. — Не переживайте, — повторює вона і обертається до Ділі: — Ваш чоловік був би в захваті, якби бачив вас.
Оскільки сліпий не зобов’язаний бути в захваті, я розпитую далі, й Ліля відповідає з упевненістю, яка не відображується в дзеркалі, наприклад:
— А чи не занадто він простий?
Він помпезний.
— Ні, — запевняє Ліля, — ні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 17. Приємного читання.