Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Ліля і Ґантенбайн у ресторані, Ліля, отже, утримує мене, й офіціант приніс рахунок. Прошу. Я бачу, що сором’язливо складений рахунок лежить на тарілочці, і вдаю сліпого, просторікую й далі, як і жінка, коли приносять рахунок, а Ліля тим часом дістає сумочку і платить, а я просторікую собі, ніби нічого й не сталося. Коли офіціант повертається зі здачею, я запитую, чи є в них сигари. Ця сцена триває мить. Отже, ми розмовляємо далі. Ліля великодушна, мовчазна, немов чоловік, жодного слова про гроші, тож розмова в такому разі справді невимушена. В крайньому випадку я можу лише запитати, чи ми, власне, платили. Інколи я справді не бачу, що це не моя справа. Ліля розповідає про своє дитинство, а я тим часом вибираю сигару і з величезною цікавістю слухаю про її дитячі роки. Але тепер, поки я обрізаю сигару, Ліля змушена знову дістати сумочку і знову заплатити, бо інакше юнак, який подає сигари і якого її дитинство, зрештою, не обходить, піде собі геть. Я не здогадуюся, скільки коштує моя сигара, знаю тільки, що за неї заплачено, і з не меншою цікавістю, курячи, й далі захоплено слухаю, що там відбувалося в її дитинстві. Коли ми виходимо з таксі, я кажу: «Як добре, дощу вже немає!» — а Ліля тим часом знову лізе до сумочки, платить і має визначити розмір чайових. Я чекаю на її руку. Коли з поштою не приходить нічого, крім рахунків, я зітхаю: «Сьогодні мені нічого не прийшло!» Про рахунки ми розмовляємо тільки тоді, коли вони надмірні, проте орендна плата, регулярні рахунки за телефон, світло, опалення, вивіз сміття, дорожній податок і все, що повторюється, цілком звичайні, а тому й не становлять теми для розмови, так само як і внески за обов’язкове пенсійне страхування. До цього я сліпий. Коли Лілі немає вдома, я оплачую грошима з шухляди. Ліля не вимагає ніякої звітності, але я все-таки повідомляю, якщо не забуду, щоразу, коли шухляда знову спорожніла. Ліля обурюється, а то й ні. Хоч у принципі, я, щоб між нами не виникало ніякого фінансового питання, не переймаюся співвідношенням надходжень і витрат, я все-таки здатний відчувати, коли Ліля, не будучи скнарою, раптом доходить думки, що нам треба ощадити. Я шаную її думку. Я зрікаюся сигар і не виказую свого невдоволення, знаючи, що існують цілі суспільні верстви, які ніколи не курять сигар. Я готовий, і вона знає про це, до будь-яких жертв. Коли Ліля все-таки приносить мені сигари, цілу коробку, навіть якщо, на жаль, не зовсім такі, як треба, я, звичайно, курю їх; Ліля, безперечно, повинна знати, що ми можемо дозволити собі. Те, що мені нарешті потрібний смокінг, — не моя ідея, і я гальмую цей задум, допоки можу; до речі, саме тому я ще досі не маю лакованих черевиків. Натомість до зубного лікаря я повинен іти неминуче, навряд чи є потреба казати, яка прикра для мене ця процедура. Про це ми не говоримо. Скільки заробляє моя Ліля, я не запитую, вона й сама цього не знає, я тільки бачу, як багато вона працює, і завжди вважаю, що Ліля повинна взяти собі відпустку. Безперечно. Вона потребує її, це бачить і сліпий. Суми кишенькових грошей, які дає мені Ліля, бувають різні, а загалом їх досить, щоб я мав змогу подарувати їй що-небудь на роковини або на Різдво, якусь річ, якої Ліля сама б собі не купила, і.тому вона щоразу зворушена, а я цілую їй коси. Коли я, а таке, звичайно, може статися, йду куди-небудь з іншою дамою, мене не запрошують, тож саме в цьому аспекті наш обмін ролями не зовсім повний. Кожна дама, що більша в неї впевненість, що я не вважаю її за продажну, дозволяє запросити себе. Така вже тут ситуація, і це тішить мене. А втім, її врівноважує те, що й Лілю, коли вона йде кудись з іншим чоловіком, неодмінно запрошують, і я знаю, що Ліля насолоджується цим, нехай навіть тільки тому, що їй уже не треба всякчас лізти до сумочку й платити за кожну каву, кожне таксі, кожній гардеробниці, за кожну газету, кожне кіно, кожне паркування. Інколи мені шкода Лілю. І тоді я шахрую, оплачуючи що-небудь поза її спиною; Ліля цього ніколи не помічає, бо вона все-таки жінка, дарма що самостійна. Але заходити далеко зі своїм шахрайством я не наважуюся, щоб не відібрати в неї чуття самостійності. Ліля не знає, що я маю власний банківський рахунок, і я ніколи не скажу їй про нього. Бо інакше не буде діла. Задля ясності повідомлю: зі свого рахунку я ще ніколи не оплатив нічого, що стосується мене. Я геть увесь, від маківки до підошов, живу коштом Ліні. Вона знає про це, й задоволена цим. А зі свого потаємного рахунку я оплачую повсякденні дрібнички, про які й згадувати не варто, скажімо, податок на хатніх тварин і принагідні штрафи, що можуть засмутити Лілю, зміну мастила і змащування машини, поштові марки, різні внески, даю жебракам, носіям, представникам Армії спасіння — це все очевидні дрібнички. Я можу просто не бачити, що жінка, достеменно, як чоловік, щоразу змушена хапатися за гаманець. У принципі досить, що Ліля мене годує та одягає, а я й рук не докладаю до того, щоб вона могла їсти, одягатися, купувати косметику, розважатися — і сама, і зі мною. Коли Ліля каже: «Нумо з’їмо сьогодні омара!» — я приєднуюсь до її веселого настрою. Чому чоловік повинен вирішувати, коли треба вдаватися до розкошів? Кожна людина відчуває потребу в розкошах іншої пори, тож хтось із двох повинен скоритися. Ліля нерозважлива, як і чоловік, що платить. Але таки платить. А якщо розважливим буде той, хто не платить, це тільки зіпсує гру, і тому я стережуся, хоча це не завжди легко, їсти омара тільки з любові до іншого, але той, хто дозволяє себе утримувати, змушений підпорядковуватись. Я дозволяю утримувати себе. Ліля від цього щаслива.

Наше повсякденне життя веселе й приємне.

На концерті я бачу, що мадам Штофель чекає нас на сходах, і запитую посеред розмови: «Ти часом не знаєш, що поробляє Штофель?» Але це найостанніше, чим переймається Ліля. «Сподіваюся, її тут немає», — кажу я просто, й невдовзі Ліля смикає мене за рукав і каже: «Ну, й сміхота, — онде вона стоїть!» Я сміюся, наче не вірю, а ми тим часом ідемо до інших сходів.

Ліля вірить у моє шосте чуття.

Вона читала, що сліпий у своєму домі орієнтується краще, ніж будь-хто інший, змушений покладатися на свої очі, сліпий завжди непомильно візьметься за дверну ручку і за кран для води; завдяки своєму просторовому чуттю, яке не помилиться ані на сантиметр, він ходить, мов янгол, що ніколи нічого не розіб’є. Про це, дарма що науковою мовою, писав в одному американському журналі професор, який провів понад тисячу експериментів. Ліля прочитала мені цю статтю. І я дотримувався її. Лише раз, коли коротке замикання занурило нашу квартиру в пітьму, я мав той самий клопіт, що й кожен, хто бачить, а відповідно й не бачить, бо було темно, хоч в око стрель. Але завдяки пітьмі Ліля й не бачила, як сутужно мені довелося, а коли я нарешті з’явився з рятівною свічкою, я був знову для неї мов янгол.

Я уявляю собі:

Ліля купує собі одяг, Ґантенбайн мусить супроводити її, він допомагає їй зробити остаточний вибір, і тому я — єдиний присутній чоловік — півдня просиджую в невеличкій, але дорогій крамниці, яку тямущі в цій сфері жіночки цінують в усьому світі; обвішаний костюмами й обставлений дзеркалами, я бачу в них Ґантенбайна з чорним ціпком між колін і темними окулярами на обличчі. Я помічаю: відколи я дозволяю себе утримувати, Ґантенбайн став елегантніший, і я завдячую цим Ділі, я, сліпий світський добродій. Ліля приміряє тепер наступну модель, уже п’яту, яка теж має стати об’єктом суджень, які висловить Ґантенбайн. Я, звичайно, переживаю, але хвилює мене не модель, а його судження. Дама, що опікується неоціненною крамницею, не просто продає — це митець, а до того ж і подруга, сама, щоправда, надто огрядна, щоб дорівнятися до своїх клієнток в елегантності, але однаково світська дама, до якої Ліля ставиться не як покупець, а так би мовити, як сестра, як знавець, як людина, здатна, перейматися її натхненням; власне, ця дама, як вона завжди вміє натякнути, не прагне нічого, крім розуміння її безкорисливої і спонтанної радості з приводу саме тієї моделі, яку Ліля вдягла на себе, і ця дама, яка не подобається мені, теж у захваті від Ґантенбайна. Не кожен добродій, байдуже, чоловік чи коханець, присвячує так багато часу своїй пасії. І тоді ми, Ліля і я, завжди трохи бентежимось, що наше кохання таке відверте та очевидне. Дама тепер засуває ширму; водночас вона переконана, що я сліпий і до цін на ті мистецькі витвори, які Ліля оплачує щоразу оберемками банкнот, обидві вдають, ніби їх ніхто й не бачить, а що дама, попри приписане собі розуміння людей, не здогадується, хто кого утримує, я в її очах не тільки найтерплячіший, а й найвеликодушніший добродій, що завжди обкурює її невеличку, але дорогу — ні, аж ніяк не крамницю: адже це ательє, бутік! Поки Ліля в кабінці, власниця завжди поводиться так, ніби я не сліпий. «Ось побачите! — запевняє вона й наказує принести з кав’ярні навпроти кави, щоб моя здатність захоплюватися не полишала мене. — Ось побачите!» Але це просто звичайна для неї фраза. Та й Ліля за ширмою поводиться так, наче увесь цей захід улаштовано задля моєї втіхи. Попиваючи каву, я сиджу, мов паша, що закуповує для цілого гарему, а Ліля — лише модель, на якій приміряють одяг для всього гарему. Ось ціла біблія шовкових шедеврів — ну що тут можна вдіяти? Люди не сумніваються в моїй сліпоті, навпаки, прагнуть дати мені відчути, що, незважаючи на мою сліпоту, вони поважно ставляться до мене. Звичайно, я не знімаю окулярів. У разі потреби я бачу колір тканини, скосивши за скельцями очі. Довго я так не дивлюся, бо інакше в голові запаморочиться. Я косую очима лише вирішальної миті.

— Слухай, — каже Ліля, — я вже вибрала.

— Чудово.

— Я певна, — щебече дама, — ви не пошкодуєте. Як я й казала, пані Ґантенбайн, я побачила костюм у Діора й одразу подумала про вас...

Тепер я косую очима.

— Кому ж носити таке, — чую я, — як не вам, пані Ґантенбайн. Тут сам тільки комір, як я казала...

Як на мене, костюм неможливий.

— Слухай, — каже Ліля, — я вибрала!

Ці вдруге проказані слова свідчать, що вона непевна, потребує допомоги. Ліля має смак, але, як і кожна людина, ще й походження. Припустімо, ніби Ліля — донька банкіра, і тому вона, звичайно, цурається кожного коміра, що робив би її надто схожою на даму з вищого товариства, і завжди прикипає очима до всього простого. Або, скажімо, Ліля — донька одного ельзаського торгівця галантерейними товарами; пасує їй чи ні, вона завжди хапається за все великосвітське, і тому вирішальної миті сліпа до кольорів. Я мушу допомагати їй. Не знаю, чи любить Лілю добродій Діор, саме для неї створивши цю модель, а я щиро кохаю свою Лілю, байдуже, доньку банкіра, крамаря-галантерейника, а чи пуританина-пастора, бо й такий варіант уявити неважко. Я кажу:

— Чудово.

— Тільки знаєш, тут треба намітити...

Лілю намітять.

— Він жовтий? — запитую я.

— Та ні, — відповідає, — як червоне вино.