Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

І отак завжди.

Як-небудь.

Я уявляю собі:

Інколи в нас збирається товариство, і тоді доводиться важче, — адже інші спостерігають, — наприклад, коли Ліля не бачить, що попільничку треба нарешті спорожнити, до чорної кави, на жаль, не подано цукру, а наш собака (думаю, ми маємо собаку) своїм хропінням під столом аж ніяк не допомагає з’ясувати питання, чи Ернст Юнґер уже здійснив внутрішню трансформацію, і тоді я мушу пристосуватися, щоб не виказати себе, я не просто встаю, щоб спорожнити нарешті переповнену попільничку. Хто-небудь заводить розмову про Джойса. Отже, я гладжу собаку, що хропе (таксу чи дога?), і бачу, як наші гості поглядають, де цукор, а я ж мовчу, завдяки темним окулярам захищений від лицемірства, мовляв, я теж читав «Поминки по Фіннеґанові». Коли ж випорожнять попільничку? Хтось заговорив уже про Бена, і це й не дивує мене, невдовзі черга дійшла й до Кафки. Які в Лілі сині, відкриті, гарні, великі, сині очі! Вона не бачить, що невблаганний добродій, який тепер устряє до кожної розмови, покликаючись на великий приклад Брехта, має таке саме обличчя, що й добродій, який донедавна працював у книжковій палаті рейху, а я, звичайно, мовчу, бо теж не бачу. Отакі-от труднощі. При нагоді я встаю і спорожняю попільничку... Мій страх, що такими діями я можу виказати себе, — сліпий бачить, що треба спорожнити попільничку, — не пов’язаний із Лілею, Ліля вже звикла до такого, тільки гості, які ще не знають мене, становлять для мене певну небезпеку, і в кухні, де я вичищаю попільничку, мені калатає серце. З кімнати я чую:

— Лілю, скажіть, він справді сліпий?

— Він завдає собі величезного клопоту, — відповідає Ліля, — щоб ніхто не помітив його сліпоти. Я теж завжди вдаю, ніби не помічаю.

— Наскільки він сліпий?

— Дивовижно, — каже хтось, — як він помічає, що на нього дивляться. Тільки тоді, коли він промовляє, справді виникає враження, що він сліпий. Правда? Коли стає запальним, як-от недавно.

(...з приводу боротьби з расизмом у Літл-Року)

— Маєте слушність, — каже добродій, який щойно відкрив Брехта, — просто дивно, коли він сидить отут і гладить собаку, завжди є відчуття, ніби тебе спостерігають.

— Правда?

— А відколи він сліпий?

— Відколи ми знаємо одне одного, — просто відповідає Ліля. — Спершу я гадала, ніби він жартує. — Пауза. — Невже я не розповідала вам?

— Ні!

І тоді Ліля розповідає про нашу зустріч, щоразу кумедніше, я залюбки слухаю її, й розповідає тим точніше, що невірогіднішою видається ота завжди чарівлива анекдотична оповідка про нашу першу зустріч: як Ґантенбайн прийшов до її гардеробної — добродій зі звичайними квітами захвату. Ліля не прийняла б його, якби стара гардеробниця не запевнила, що то сліпий. Ліля саме знімала грим, була тільки в спідній білизні та у відкритому халаті зверху. Сліпий? Вона (так завжди казала Ліля) скидалася тоді на відьму, обличчя було масне. «Як сліпий?» — запитала вона, але ще до того, як вона склала собі певну думку, як сліпий може захоплюватися її грою, Ґантенбайн уже стояв у дверях, такий невпинний, яким може бути тільки сліпий, він не бачить неможливості, не бачить і приголомшеного обличчя гардеробниці. Просто стоїть, із трояндами в руці, три штуки, й каже, що він у великому захваті. Йому треба вірити. Як на те, саме цього вечора (про це Ліля теж завжди розповідає) вона почувалася гірше, ніж звичайно, просто катастрофічно. Він не знав, куди подіти троянди. Ліля перед гримувальним дзеркалом, з масним, як уже сказано, обличчям, відьма з розпущеними косами, запропонувала, на жаль, хиткий стілець, а гардеробниця забрала в нього три троянди, причому він поцілував їй руку (Ліля розповідає про це тільки тоді, коли я відсутній) і, неабияк схвильований, не помітив помилки, а потім, умостившись на хиткому стільці, заговорив не без певного наміру про Йонеско, то був перший гість у її гардеробній, що не водив очима по кімнаті, а бачив перед очима лише мистецтво, поки Ліля зачісувалась, а потім одяглася в його присутності, атож, зі сліпим уже за чверть години почуваєшся, мов одружена... Хтось по-дурному хихикає... Нарешті я приношу чисті попільнички. Тиша. Я бачу їхній подив, коли Ґантенбайн кладе на стіл чисті попільнички, одну тут, другу там, не зачепивши їхніх тарілок і склянок. «Чому ви нічого не п’єте?» — запитує він і наповнює порожні склянки, до нього приглядаються, а я пильно спостерігаю, чи не з’явиться в кого сумнів. Коли хто сумнівається, я наливаю йому так, щоб полилося через вінця. Потреба в таких хитрощах виникає дедалі рідше. Хтось починає говорити про Мюзіля.

Важливий пункт:

Я дозволяю Лілі утримувати себе.

Причина:

Навряд чи існує подружжя, яке згодом під час розлучення не з’ясовує, що фінансове питання між чоловіком і дружиною ніколи не було вирішеним, і тому почувається тяжко скривдженим. Я маю на увазі не ті щасливі пари, які мають замало грошей, бо тут немає фінансового питання між чоловіком і жінкою, воно постає тільки тоді, коли обоє досить заробляють для себе, а отже, досить і для обох, — ось що я маю на увазі. Спроби завести спільну касу, коли кожен водночас і дає, і бере, зазнають невдачі в сучасному суспільстві, що починаючи від тих, хто бере на чай, і закінчуючи державою — й далі, як і давніше, звертається до чоловіка...

Я уявляю собі: