Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

(Інколи мені здається, що кожна книжка, якщо в ній не йдеться про запобігання війнам, створення кращого суспільства й таке інше, безглузда, пуста, безвідповідальна, нудна, не варта того, щоб людина читала їх, неприйнятна. Зараз не пора для оповідок про Я. І все-таки людське життя відбувається або зникає в окремому Я, більш ніде.)

Я просто не знав, що діяти.

Невдовзі після шостої години (я не хотів чекати її пообіцяного дзвінка між шостою і сьомою годинами) я вийшов із готелю, щоб піти в кіно і не чути відбійного молотка, який знову взявся до роботи. Дощ припинився, мокрий асфальт відображував блакитне небо, весну. Без плаща, бо я вже переодягнувся для театру, отже, в темному вечірньому костюмі, з руками в кишенях штанів, я зайшов посеред вистави й тому не розумів, кого там застрелили, і нудився; згодом пішов до бару, потім до другого, де грав на автоматі...

Незнайомий добродій: Ендерлін.

На другий день, коли я знову опинився на вулиці та у світі, і то раніше, ніж звичайно, бо була тільки сьома година ранку, він, добродій у темному вечірньому костюмі, йшов незнайомою вуличкою, як і решта людей, що йшли на щоденну роботу, йшов без плаща, з руками в кишенях штанів, щоб привертати до себе якомога менше уваги, а потім у барі, в гурті робітників, що сьорбали каву, теж випив кави й купив сигарети, бо за ніч скурив усі, він знав: ніч із жінкою, що ввійде до дивного числа, яке ніколи не називають. Mille е tre![5]Він знав і їв булочку, не заплативши за неї, й замовив собі другу каву. Він гадав, що минулося, сподівався, ніби може так гадати. Дарма що його бліде обличчя ховалося за пляшками, йому все-таки здавалося, ніби кожен приглядається до нього; це бентежило його, як і сонце надворі, як і дзеркало за пляшками, як і вуличний рух чужого міста, як і те, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа, і він не знав, чому це бентежить його. Його тут ніхто не знав. Навіть якщо й запізно, щоб піти непомітно під покровом ночі, йому таки пощастило, вважав він, полишити дім так, щоб його ніхто не бачив. Він сподівався на це задля самого факту. Після петлянь по вуличках згодом, мабуть, лише прибиральник бачив, як він умивався в громадському фонтані, саме цей образ і лишиться в його спогадах... Мокра хусточка в кишені штанів тепер заважала, він стояв і пив другу каву, і те, що навіть тут і тепер, де сичав автомат «еспресо», стояв гамір чашок і голосів, він відчував потребу ходити навшпиньки, остаточно збивало його з пантелику. Наче чоловіки ліворуч і праворуч, водії в шкіряних фартухах ніколи не обіймали жінки! Принаймні справа з її ключем вигоріла, ключ від її квартири лежав тепер, як і домовились, у поштовій скриньці, а ключик від поштової скриньки лежав на тумбочці. Якщо вона не заснула, тоді все гаразд... Після другої кави він побадьорішав, наче виспався, й зовсім не відчував утоми. А передусім радів, що тепер він сам. Сам серед чоловіків. Напевне, вона спить, а сон — найдальша країна, яка тільки існує; він не думав про це, а тільки відчував: поки вона спить, вона не в цьому місті. Тож він був у цьому місті такий, як і вчора: сам. Розкривши синю пачку, він зрадів першій сигареті, яку знову-таки куритиме сам, але з’ясував, що не має запальнички, в правій кишені штанів є тільки мокра носова хустка; запальничку він десь лишив серед ночі. Власне, цілком щасливий, бо справді вірив, що вони уникли повторення, з незапаленою сигаретою в губах, він нестямно озирнувся, збагнувши, що загубив десь запальничку. Один водій усякчас плював на підлогу, мозаїчну підлогу, посилану тирсою. Де ця мозаїчна підлога з тирсою зверху, в якій країні? Раптом, піддавшись м’якій знесиленості, яка загрожувала ще раз прив’язати його до неї, він полишив вагання й попросив у одного робітника сірників, але отримав у порепаному масному кулаці лише запальничку, вогник для першої сигарети, яку він знову зможе курити сам, без нікого. Він подякував найближчій потилиці. Єдине обличчя в цьому барі, що вряди-годи поглядало на нього, було його власним у дзеркалі за пляшками, дрібне личко з окулярами в роговій оправі і короткою стрижкою. Він не знав, що в тому личку інколи подобається жінкам. Тільки двоє водяво-сірих очей — вони дивилися із дзеркала, наче справді бути там, у дзеркалі, натомість його тіло — за рамками дзеркала, — були такі, що він упізнавав себе в них... Він насолоджувався сигаретою, яку можна курити, не передаючи під час ніжної гри з вуст до вуст, до того ж читав щойно куплену іноземну газету. Зрештою, існує світ. Її хитрощі, які вчора ввечері видавалися такими продуманими й майже веселими, як-от міжнародний дзвінок, щоб упевнитися, що чоловік справді ще в Лондоні, раптом стали йому, зринувши тепер у мимовільному спогаді, огидні, а він тим часом, із чашкою в лівій руці, знову читав про Алжир. Він не знав, навіщо він тепер думає про вчорашнє. Кінець кінцем це її клопіт. Засмучувала лише думка, що якогось далекого дня, який, власне, вже почався, він пригадає її хитрощі набагато виразніше, ніж будь-які інші, пригадає, як вона з ліжка, тримаючи трубку лівою рукою, розмовляла з Лондоном, поклавши праву руку йому на груди. Він заплющив очі, щоб не бути присутнім при тій розмові. Він не міг закрити ще й вуха. Потім лише довго курив і мовчав. Кінець кінцем це справді не його клопіт, як вона узгоджує такі речі зі своїм шлюбом, і тепер, тримаючи чашку лівою рукою й читаючи про Алжир, він не хотів думати про це. Але й Алжир — не його клопіт, і він відчув потребу розплатитися. Побувши чверть години в цьому барі, він став, як і решта, в ньому не було вже нічого, що вирізняло його, що бентежило його як притаманна йому відмінність від решти людей, і, заплативши, він тепер виходив не навшпиньки, вже не дивувався, що сьогодні вівторок, вівторок такого-то числа. Він твердо вирішив, що сьогодні поїде далі. Іноземну газету перед носом, яка раптом змусила позіхати, він жбурнув геть і махнув рукою таксі, щоб їхати до готелю. Тепер він хотів спати, помитись і спати... Навіть того, що він знає її ім’я, вже забагато... В таксі, що мчало вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, намагався впорядкувати свої спогади: то було вчора, пополудні в барі, йшов дощ, він чекав когось, зустріч із дружиною цього когось, її жовтий костюм і мокрі коси, ялівцівка, гра незнайомого добродія, який наганяв на нього нудьгу, якого він знав і який не мав нічого спільного з ним, провалля між ним і цим незнайомим добродієм, він хотів іти своїм шляхом...

То було вчора.

Існує якийсь демон, видавалося йому сьогодні, а демон не терпить ніякої гри, за винятком власної, він робить нашу гру своєю, а ми — це кров і життя — не роль, і плоть, що вмирає, і дух, сліпий у вічності, амінь... Із таксі, що мчить вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, озирає світ: учорашні фасади, вчорашні майдани, незмінені; ті самі вулиці та перехрестя, що й учора, страхітливу рекламу авіакомпанії, яка ще вчора муляла йому очі. Нічого не змінилося, але вже немає вчора, а є сьогодні. Чому завжди сьогодні? Пусте запитання, чи повинно так бути, обтяжувало його не менше, ніж мокра хусточка в кишені штанів. Він опустив скло, щоб непомітно викинути по дорозі принаймні хусточку, він не довіряв собі. Його гнітила аж ніяк не зрада, яку вони скоїли обоє, про це навіть не треба думати; гнітило тільки те, що вона тепер — факт, такий самий, як і решта фактів цього світу. Це трохи дивувало його. Людина пересічної досвідченості, чого він сподівався? Ще до восьмої години ранку, поки вона й далі спала з розпущеними косами, світ, безіменно спалений під час нічних обіймів, знову був тут, реальніший за їхні обійми. Незмінений світ із брудно-зеленими автобусами і рекламою, страхітливий, із назвами вулиць, пам’ятниками й датами, яких він не хотів помічати. І все-таки лишається факт, хоч який незначущий і непомітний, і його не викинеш, наче мокру хусточку. Він не каявся ні в чому. Аж ніяк. Бентежило тільки те, що сьогодні не вчора. Він не приглядався до міста. Й радів цьому. Він сам по собі. Власне, він страшенно радіє. Він не мав відчуття, що вони знову побачаться, він хотів би знову побачити її, але не дзвонитиме, навіть з аеропорту, бо знає, що це не має сенсу... Він не доїхав до готелю, а сказав зупинитися, заплатив, вийшов; він хотів піти в музей. Щоб не бути У світі. Хотів бути сам і по той бік часу. Музей цієї пори був ще закритий, тож він стояв, коли зникло таксі, під дверима, з руками в кишенях штанів, без плаща, добродій у темному вечірньому костюмі, неголений, із сигаретою в роті, але без сірників, і не мав нічого в кишенях, щоб погодувати вуркотливих голубів, нічого, крім мокрої хусточки.

Він понюхав собі тильний бік долоні:

Її парфум уже розвіявся...

Це припиниться, коли вони побачаться знову, і припиниться, коли він полетить далі назавжди; хай там як, він знав, що припиниться, бо немає надії супроти часу... Отож він стояв, а що було холодно, підняв комір піджака, а згодом сів на цоколь колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, що інколи, наполохані, — чим? — лопотіли крилами й піднімалися на карниз у стилі класицизму.

Чи вона й досі спить?

Вони пообіцяли одне одному не писати листів, ніколи, вони не хотіли майбутнього, вона присягнула:

Ніякого повторення...

Ніякої історії...

Вони хотіли можливого тільки раз: тепер... Це сталося одразу після півночі й стосувалося і його, що нині сидів на цоколі, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, які з карниза знову спурхнули на безлюдну площу і сходи, один за одним, тепер уже не лопочучи крилами; він не знав, що робити проти майбутнього, бо майбутнє, він знав, — це я, її чоловік, повторення, історія, скінченність і проклін в усьому, старість, яка надходить щохвилини...

Він глянув на годинник, що тепер був не на зап’ястку: щоб швидше вийти з квартири, він просто запхнув годинника в кишеню штанів. П’ять хвилин на десяту. Якщо його годинник ще йде. Об одинадцятій тридцять у нього зустріч, по роботі, розмова, а потім, можливо, ще й обід. Перш ніж почепити годинник на зап’ясток, підніс його до вуха: йде. Отже, п’ять хвилин на десяту. Відколи вони вперше побачили одне одного, — вчора пополудні в безлюдному барі, — ще й доби не минуло. Для них ще немає повторення, і досі триває день. Ніякого вчора, ніякого сьогодні, ніякої минувшини, ніяких кружлянь крізь час, геть усе — це тепер. Їхній перший ранок, їхній перший полудень. За винятком кількох незначущих слів, коли він замовив каву, купив сигарети й попросив робітника про вогонь, між ними ще не впало жодного слова, не було ще жодної розмови з іншими людьми. Світ був ще просто зовні. Тепер він курив: раптом знайшов сірники поряд із мокрою хусточкою, і один з них навіть загорівся. Тож тепер він сидів і курив. Глянув на чорні лаковані, тепер уже запорошені туфлі й не знав, що робити проти майбутнього, що невдовзі почнеться зі своїми спогадами... Він згадав про її квартиру: коли він приїхав, щоб везти її до театру, вона хотіла показати йому карту Перу й не погоджувалась іти, дарма що часу до вистави лишалося обмаль. Він стояв у передпокої й чекав не без легенької нетерплячки, хоча саме вона, а не він, цікавилася оперою. З більшою охотою він переглянув би фільм, спершу фільм, а потім вечеря. Запхавши немов зайві руки в кишені піджака, він чекав на дані про Перу, які, на її думку, можуть стати йому в пригоді, надто вона шукала дорожню карту Перу, бо він думав і про подорож автомобілем, якщо раптом справді дійде до поїздки. Ще секунда — і карта знайшлася, дарма що він вважав це за річ неможливу, вона стояла й розгортала неквапом дорожню карту Перу. Він вважав це за річ неможливу, а точніше, анітрохи не думав, а коли відчув, як його рука, що начебто була в кишені піджака, погладила їй чоло, збентежився ще більше, ніж вона. Вона вдала, ніби нічого не відчула. Невже цього жесту, легенького і схожого на дружній жарт, ще ніколи не було? Він забув про це, а тепер знає й соромиться повторення. Ще пополудні, в барі, він рукою немов жартома раптом погладив їй чоло. Немов прощаючись. Вона вдала, ніби вважає цей жест за властиву йому манеру, тож вони й розглядали благеньку дорожню карту Перу, що її як пам’ятку я зберігав багато років, і навіть якщо його жест не образив її, все-таки виникла пауза, перш ніж вони заговорили про стан доріг у Перу, тепер докладніше, ніж будь-коли давніше. Це було десь о восьмій годині. Вона була в плащі, ми ще мали намір піти до театру, і то були не викрутні, ще тоді вона думала, що піде на виставу, навіть якщо й спізниться на одну дію. Її машина, яку вона ні разу не замкнула, стояла внизу на вулиці, де зупинку Дозволяли лише для розвантаження, і навіть (як він побачив Уранці) ніколи не вимикала світла. Щодо карти Перу, яка й наступного ранку, коли він виходив із квартири, лежала розкладена на скрині, вона говорила про неї по-іншому, ніж пополудні в безлюдному барі, де від збентеження, лише з його боку, та карта була інструментом флірту, в барі він не знав, про що розмовляти з нею. А тепер вони розмовляли про карту Перу як двоє розважливих людей. Вона шкодувала, що її чоловік поїхав, бо він, запевняла вона, може розповісти про Перу набагато докладніше. Вона гадала, ніби він справді хоче поїхати в Перу. Він сміявся. Перу! Це була єдина власна назва, яку він вимовляв під час обіймів, але не знав, чого він сміявся, і його сміх трохи бентежив її. Хоча він ґречно завдав собі клопоту розповісти про інків, поки вона, не сівши й не запропонувавши стільця йому, взяла сигарету, вони, власне, не знали, про що вони розмовляють. Поглядали одне на одного. Була, мабуть, уже дев’ята година, а вона й далі не пропонувала йому сісти, вони й далі стояли і курили, вона так і не скинула плащ. Її, здавалося, немов спонукає щось раз по раз згадувати чоловікове ім’я, вона немов боялася забути його; ця згадка вочевидь заспокоювала її, а коли й він одного разу згадав її чоловіка, якого знав тільки на ім’я, та аж ніяк не в очі, їй видалося кумедним, що вони не сіли. Він згадав і про оперу, дія якої невпинно розгорталася, вона сіла, але й далі була в плащі. А він не сідав ще довго. Обставина, що він сам не мав плаща, була йому прикра, справляла враження, ніби він заскочив не на одну хвилину. Він говорив стоячи, говорив багато, але й сам був на межі нудьги, сховавши руки в кишені штанів; він боявся рук, які не слухалися його. Страх перед паузою. Вже втретє вони просто дивились одне на одного, чоловік і жінка, безмовно, навіть без усмішки. І не бентежачись. Згодом він усе-таки сів, тож між ними тепер стояв стіл, і, здавалося, ніби вони бояться всякої дії, яка зовні могла б щось змінити, бояться, наприклад, поставити платівку. Вона сиділа й курила. Він розповідав про котів і не знав навіщо. Була вже майже одинадцята година, як вони призналися одне одному, що їм дошкуляє спрага. Вона одразу роздушила сигарету в попільничці. Хоча випити у квартирі було б затишно, обоє відчули, що слід вийти в місто і вже там чогось випити, знов у якомусь барі. Це порозуміння спантеличило його, порозуміння без слів. Зрадівши своїй спразі, обоє підвелися, хоча, відчув він, приймати гостей опівночі — для неї звичайна річ. Вона погасила торшер. Доти була освітлена вся квартира, а всі двері кілька годин стояли відчинені настіж, відколи вона шукала карту Перу, і то навіть двері на кухню, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона загасила торшер, а потім і люстру на стелі; він стояв у передпокої, поки вона в незастебнутому плащі походжала по квартирі. Вперше вона погасила світло навіть у кабінеті, він бачив її постать із солодким усвідомленням, що вже ніколи не забуде її, — він забуде її, і він знав про це, сидячи на цоколі колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, а він усе не міг вирішити, треба йому бачити її ще раз чи ні. Він хотів піти. Куди? Він підвівсь, як і вчора, і стояв із руками в кишенях темного вечірнього костюма, як і вчора в її квартирі. Хотілося пити. Це було вчора: обоє хотіли піти. Куди їхати? Вони вже стояли в передпокої, готові вийти, й він лише чекав, поки вона знайде ключі від машини. Тільки в передпокої ще й горіло світло. Озираючись, наче щось могло бути не в порядку, вона вже поклала ліву руку на вимикач. «Ходімо!» — проказала вона, коли його рука, немов прощаючись із можливістю, несамохіть і водночас іронічно, бо ж він знав, що не треба повторюватися, погладив їй рукою чоло. «Ходімо!» — зітхнув і він, і вона погасила світло, й нічого вже не світилося, аж поки засірів світанок. Вона ще стояла в плащі, як увесь одяг, знищений поцілунком, одразу став сміховинним, брехнею з хутра, вовни й шовку, зняти яку не так уже й легко, але ж це заповідь палкої пристойності. Їй доведеться, мовила вона, заплатити штраф, на машину приклеять квитанцію. Вона говорила, а він з очевидним спокоєм виконував дії, які свідчили про обізнаність із жіночою білизною і все-таки зазнали б невдачі без її глузливої допомоги, а йому у тверезій самотності вже здавалося, що по-іншому й бути не могло, ніж так, як звичайно трапляється завжди. Він був тверезий, атож, але без іронії, тверезий і мовчазний. Вуличний ліхтар освітлював стелю, а стеля — кімнату, коли він, добродій у чорних лакових туфлях для театру та білій сорочці з краваткою, і досі з годинником на зап’ястку, але без окулярів, які вона зняла йому з обличчя, обмацував її незнайоме тіло, а вона пальцями відчувала сміх на його незнайомих вустах. Анітрохи не знати одне одного в сфері, вищій від усякої здатності пізнання, — Це прекрасно.

Рівно о десятій годині відкрився музей.

Він заплющив очі, мов дитина, яка каже, що зараз заплющить очі, щоб нічна пітьма не впала їй у вічі й не погасила їх... А тепер сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху... Чув свистки з недалекої товарної станції, якої ніколи не бачив, сичання, пахкання і свистки невеличкого локомотива, відлуння свистків, потім гуркіт товарних вагонів зі скрипучими осями, перестук коліс на стрілках, свистки, гальма, відлуння свистків, знову пахкання, тишу, сичання пари. Отак цілісіньку ніч. Коли він знову прокинувся, свистки вже замовкли, а він не знав, де він, і навіть голуби не вуркотіли, — голубів давно вже не було, жодного білого, жодного сірого, жодного голуба... Він сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху, а неподалік походжав музейний наглядач і придивлявся до відвідувача: він вочевидь заснув.

Це налякало його.

Мабуть, він проспав лише дві або три хвилини, сидячи, як сплять на залізничному вокзалі або в літаку, з розтуленим, як у недоумка, ротом, зі скривленим обличчям; можливо, по залі ходили люди, якась група з екскурсоводом, ще долинали голоси... Не ніч, не її тіло вночі, а її присутність у залі, де світло лилося згори, постала перед ним, наче сон, вуркотіння голубів скидалося на далекий спогад, і тільки відсутність її невеличкого тіла була реальна; її присутність, поки він стояв, схрестивши руки на грудях, а місто шуміло здалеку, як прибій, глухо, монотонно, хвилями, і ті хвилі були зелені. Мабуть, наглядачеві не подобалося, що він уранці вбрався в темний вечірній костюм, та ще й комір підняв. І справді! Він опустив комір.