Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Я запитую себе, що було далі...

Третя година пополудні — страхітлива година, година без перепадів, рівна й непомітна, я згадую про далеке дитинство, коли лежав хворий і була третя година пополудні, книжку з малюнками, яблучний сік, вічність... Просто щоб сказати що-небудь, запитую, чи є в неї діти, що, власне, мене не обходить. Ми приглядаємось, як метушиться бармен: лід, віскі, содова... Незнайомий добродій, коли він згодом (десь о пів на четверту) хапає її просто за руку, бентежиться не перед нею, а переді мною. Вона не дивиться на мене глузливо, як я сподівався, мовляв, добродію, в чому річ? І не відсмикує теплої руки і, оскільки, крім того, ще й мовчить, незнайомому добродієві нічого не лишається, як і далі тримати її за руку. Щиро кажучи, я не шкодував. Ба більше: я був приголомшений. А коли незнайомий добродій нарешті забрав свою руку, потрібну мені, щоб узяти віскі, перш ніж воно нагріється, вона, здається, вже помітила мою приховану приголомшеність і хибно зрозуміла її. Хай там як, тепер, беручись водночас за склянку, вона занадто глибоко вдихнула, наче їй стало недобре, прибрала собі коси з чола й глянула на мене — на мене! — своїми великими синіми очима, не бачачи, що я хотів би бути сам. Ми курили, надворі й далі йшов дощ, ми курили. Я відчував, що впадаю тепер у меланхолію, яка в чоловіків має ту особливість, що робить їх нездоланними. Не зарадило й те, що я тепер пильно приглядався до незнайомого добродія. Як я й сподівався (я знаю його!), він розмовляє тепер з грайливою відвертістю, інтимнішою, ніж мені до вподоби, безпосередньо розводиться про життєві питання. Чи повинна жінка, що має професію, народжувати дитину? Що слід розуміти під шлюбом? Я бачу цю гру наскрізь. Ідеться тільки про те, щоб вимовляти слова до того, як вони означатимуть щось особисто-історичне, такі слова, як кохання, чоловік і жінка, стать, дружба, ліжко і професія, вірність, ревнощі, тип і особистість, і таке далі. А оскільки мої власні погляди, зведені отак до універсальних, наганяють на мене смертельну нудьгу, незнайомий добродій приправляє їх невеличкими прикладами, які сам і вигадує. Припустімо, каже він, ніби двоє людей, як-от ми, падають одне одному в обійми. Або: нам пощастило, і наші стосунки не матимуть історії, бо, припустімо, ми заприсяглись цуратися повторень. Далі він ступає ще один крок, щоб приклад, поданий у загальних рисах, зробити наочним: вигадує діалог, який раптом дає змогу перейти на «ти», цього вимагає приклад, і вона розуміє, що незнайомий добродій тільки для прикладу каже про них обох «ми». Або: «ти і я». Або: ти збагнула, що ми розстанемось, і я теж збагнув. Вона ненастанно курила, розуміла, що він говорить у лапках, і пускала дим перед собою, а коли він укотре схопився за мою склянку, щоб показати, що ми сидимо в цьому гидкому барі й більше ніде, то знову вимовив «ви». Гра скінчилася. Вона тепер довго мовчить, дим із напіврозтулених вуст піднімається, мов синювата вуаль над її обличчям, з її боку — повне розуміння його поглядів, його загально-принципово-слушних поглядів. Він не закоханий, ні, це очевидна річ. Але гра з переходом на «ти» збагатила досвідом, який трохи змінив розмову, і переходу на «ви» вже не скасувати. Принагідно я глянув на годинник, щоб застерегти незнайомого добродія, проте марно. Оте «ви», хоч як міцно надалі дотримуються його, стало немов чарами, які розганяють нудьгу. Тому я говорю тепер про безневинні речі, події у світі, виголошую монолог. Уряди-годи, неначе її примушує дим, вона примружує очі, мов жінка, що обіймає, тож було б тільки природним, якби незнайомий добродій, чи то жартівливо, чи то з німими собачими очима, ще раз узяв її просто за руку, що лежить на шинквасі з сигаретою на попільничці, потім обняв її за плече, за шию. Він не робить нічого. Можливо, без моєї пильності він би спробував... несамохіть...

Тепер я вже справді хотів заплатити.

— Пепе! — гукнув я.

Бармен, трактуючи нас як пару, тим часом прилип до вікна, вдає, ніби ще ніколи не бачив, як сновигають машини під дощем, і прикидається глухим, хоч як часто я цокаю монетою по шинквасу. Раптом я знову відчув страшенну нудьгу. Саме тому я наважуюсь цокати тільки дуже тихенько, ненастирливо.

— Вам треба йти, — проказала вона.

— На жаль, — признався я.

— Мені теж, — кивнула вона.

Я знову цокаю монетою.

Я не знаю, чому незнайомий добродій, який наганяє на мене ще більшу нудьгу, ніж вона, бо його слова я чую не вперше, раптом заговорив про чарівливість чоловіків-гомосексуалістів; намагаючись привернути увагу вкрай неуважного бармена, я не дуже дослухався до розмови, вона визнала слушність його слів, атож, про чарівливість таких чоловіків, які залюбки переодягаються (тепер я пригадую: ми говорили про одного актора, а потім про акторів узагалі) й полюбляють навіть жіноче вбрання, полюбляють парфуми. Вона була в жовтому костюмі. Він сповістив, що костюм сподобався йому, але й додав: якби сподобався менше, він би й придумати не міг, як можна поліпшити його. Навіть присягнув. Натомість чоловік такого типу, казав він, одразу б узявся за комір — він так і вчинив задля прикладу — і почав би щось змінювати та прикрашати. Тож він узяв її за комір. Збентежена, вона, як бачу, стає ще гарніша, вже інша, ніж досі...

Тепер я розплачуюсь.

Я не хочу ніяких любовних історій.

Я хочу працювати.

Поки я ховав здачу, вона вже взяла під руку чорну сумочку, яка чудово пасувала до її жовтого костюма, чорну, як і коси на її голові, й висловила свою втіху, що зустрілася зі мною, люб’язну фразу. Я на те подав їй плащ. Запрошення повечеряти разом було вже напохваті, тим паче, що її чоловік у від’їзді, але я промовчав, поки вона обмотувала шаль навколо шиї. Я теж висловив свою втіху, що зустрівся з нею, люб’язну фразу, і тільки тепер, до того, як вона загорнулася в плащ, я вперше побачив усю її постать і, сподіваюся, востаннє. Як на мене, більшість любовних історій узагалі не повинні відбуватися. «Ви нічого не забули?» — запитав я, неначе вже знав про її забудькуватість. Така турбота сподобалася їй. Не знаю, чи я, чи незнайомий добродій, тепер погладив їй рукою чоло — вона так збентежено поглядала, чуючи кожне «ти», — немов жартома, навмисне, навіть глузливо, щоб підкреслити отак ніжно подарунок долі; не знаю; хай там як, але це сталося. Наше прощання надворі під дощем, аж поки нарешті зупинилося таксі, було швидким і формальним. Тільки тоді, коли вона вже сіла на сухе, зневажливо зосередившись лише на чорній сумочці, мене охопило те, що називають почуттям. Вона, здається, дивилася на мене, а коли нечема-водій, — нечема, бо на цьому місці він, власне, не мав права зупинятися, — поїхав разом з дамою в дощ, поки я марно чекав на помах її рукавички, мене паралізував страх, що моїй волі може настати край...

Я насунув на голову капелюха.

Я крутнувся на підборі — я не хотів бути тим Я, що переживає мою оповідку, оповідку, яку я міг собі уявити, — крутнувся на підборі, щоб якомога швидше відірватися від незнайомого добродія.

Я крутнувся на підборі: її таксі на клумбі дощових струменів, коли я ще раз обернувся, було таким самим таксі, як і решта, невдовзі я вже й не бачив, де воно, бо зупинилося на перехресті, й раптом стало багато таксі, годі їх розрізнити, розбризкують...

Я поплентався до готелю.

Унизу на вулиці перед готелем, де я в одязі ліг на ліжко, гуркотів відбійний молоток, що тепер, коли хотілося спати, видавався мені диявольським знаряддям; не зарадило й те, що я зачинив вікно і навіть опустив жалюзі: шибки деренчали. Я не знав, що робити. Коли молоток інколи припиняв роботу, змінювався лише тон гуркоту, бо тепер стугонів компресор. Я справді не знав, що робити в цьому місті, й немов жартома набрав її номер. Вона була вдома. Немов жартома: відразу, тільки-но почувши її голос, я передав трубку незнайомому добродієві. Прошу! Я взагалі не знав, що казати, а втім, вона теж. Ну то й що? Я вдався до дотепів. Її сміх (без обличчя) навівав нудьгу. Протягом утомливого базікання я лежав на ліжку, розглядав ліву ногу в холоші, що хиталася, мов нога маріонетки, споглядав сині шкарпетки незнайомого добродія, пальцями якого я міг ворушити, як мені заманеться, великим пальцем навіть у сольному виконанні, і чув не без зловтіхи, що сьогодні ввечері вона не вільна, бо мусить бути в театрі, здається, на гастрольному спектаклі «Ла Скала», принаймні я так зрозумів. Натомість лишився квиток її чоловіка, що, на жаль, як я знав, був змушений виїхати. Диявольський гуркіт раптом припинився. Коли її голос, тепер тихіший, бо місто між нею і мною раптом замовкло, — а втім, не сам тільки голос, бо ж додавався й образ вродливої жінки, — трохи вагаючись, запитав, що я роблю сьогодні ввечері, я признався, що я не великий любитель опери. Проте незнайомий добродій розмовляв і далі. Мені не хотілося бачити її знову. Коли я поклав трубку, все видавалося комічним — як здебільшого після якоїсь події: непевну домовленість, якої досяг незнайомий добродій, я не вважав за обов’язкову для себе; вона обтяжлива, та аж ніяк не обов’язкова. Невже це має статися, думав я, діставши з валізи темний костюм і повісивши його на плічка, потім знову ліг на ліжко, курив і зненацька протверезів... Я побачив незнайомого добродія в моєму темному вечірньому костюмі, бачив, як він сидить на місці її чоловіка, а себе самого — як її чоловіка, що виїхав і не знає, що робити в чужому місті, бо надворі дощ, і він лежить у сорочці й штанах у готельній кімнаті, яка не відрізняється від цієї, курить...

Я спробував читати.