Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Згодом я заснув...

Прокинувшись, мабуть, тому, що замерз, я злякався на думку, мовляв, я зіпхнув того чоловіка зі скель. Я знав: я не чинив цього. Власне, а чом би й ні? Це мені й не приснилося, я просто прокинувся з готового думкою: досить було штовхнути рукою, коли він нагнувся за рюкзаком.

Я з’їв тепер його яблуко.

Звичайно, я зрадів, що не зіпхнув його. Це було б убивство. Я ніколи не розмовляв про той випадок із жодною людиною, навіть віч-на-віч, хоча я нічого не скоїв... Я бачив: ніде навколо жодної людини. Пара чорних галок. Жодного свідка. Нікого. Вітер і жодного вуха. Ввечері в Семадені я стояв би на перекличці в задньому ряду, повернувши голову праворуч, — шикуйсь, руки по швах, струнко! — виструнчений і бравий, а потім пив би пиво. По мені ніхто б нічого не помітив, думав я. Відтоді я розмовляв із багатьма вбивцями, — чи то у вагоні-ресторані, чи то в антракті під час концерту, чи то ще де-небудь, — і в них годі помітити що-небудь... З’ївши яблуко, я знову вийшов на скелястий виступ, щоб побачити, як глибоко він би впав. Крутий, лискучий карниз, більш нічого. Чорні галки, чорні і близькі, безгучно ширяли над далеким льодовиком. Що ж, цей невеличкий північний схил мало не прямовисний. Я глянув на годинник: пора спускатися. Я взяв бахматий сірий кітель, пояс, льодоруб. Сніг був ще досить м’який, і я відзначив, що навіть я одного разу покотив камінчика вниз. Дійшовши до видолинка, я, власне, вже забув про того чоловіка. Як не зважати на те, що спуск по м’якому снігу інколи вимагав майже всієї моєї уваги, навряд чи є потреба казати, що я мав цілком реальні справи, думати про які було б набагато розумніше, починаючи з паскуди фельдфебеля, що хотів знову відправити мене в караул, а передусім про роботу, яка лишилася вдома, я не мав покликання бути солдатом. Пополудні у видолинку, де я побачив схрещені в різних напрямах сліди того чоловіка, я й далі не міг пригадати його точних слів там, нагорі, де тепер височів тільки білий хрест на вершині, лише пригадував, що можна було б зробити щось, але я не зробив. І на цьому, хотілося думати мені, все й скінчилося, навіть якщо я нічого не зробив. Але мене цікавило, куди він міг би впасти. Тільки це. Я ступив кілька кроків, хоча тут, із північного боку нижче від піку Кеш, був невеличкий льодовик. Недалеко, тільки щоб глянути, лише кілька кроків. Сніг там був такий м’який, що я вгрузав по коліна і аж спітнів від напруги. Тут годилося б мати лижви. Я знав спуск по льодовику. Без бойового спорядження, без карабіна за спиною це було б просто чудово. Праворуч до Зертіга, ліворуч до Бергюна. Але далеко я по тому снігу не прочалапав, мене вже підганяв час. Третя година! Цієї пори він уже далеко внизу в долині, дивиться на Мадулейн, по той бік вододілу; якщо він так жваво ходить, як розмовляє, то вже, напевне, коло перших сосон. А я тим часом вгруз по коліна в сніг! Але я й далі стояв немов під невисокою стіною, а оскільки не знав, як би я почувався, побачивши розтрощений череп, заходився докладно міркувати, чи справді чоловік падав би вздовж цього схилу. Я видряпався на кілька метрів угору, щоб краще оглянути стіну, крім того, щоб мати змогу краще стояти: розколина піді мною змусила мене здригнутися. Я засапався. Можливо, й він зачепився б за скелі, і тільки його «Лейка» впала б на сніг, а може, й ні. Коли придивитися ближче, то була, власне, не стіна, можливо, він зачепився б ще вище в розколині між скель. Я не знав, чому я переймаюся тим, чого не сталося. Тут, де вітру, що віяв на вершині, не відчувалося, було тихо, як у могилі, тільки легенько падали краплини, сніг танув, бо сонце пополудні зазирнуло і в цю розколину. Було жарко, і я не вперше прокляв непрактичний кітель нашої армії. Скеля під сонячним промінням видавалася наче бурштинова, небо натомість — фіалковим, а льодовик — синюватим, принаймні розколини, сніг — як молоко, і тільки мої глибокі сліди були водяво-блакитні. Ніде жодного руху. Тільки чорні галки ширяли високо вгорі. Хреста на вершині звідти я вже не бачив. Я повернувся у видолинок. Моє сподівання, що інколи можна буде ковзати, не справдилось, я не раз намагався, але сніг був справжньою кашею. Я йшов по сліду аж до кінця снігів, але навіть на сланцевому щебені ще можна було розрізнити його сліди, місця, де він прослизався, і наче штамповані відбитки підошов, я бачив, що в нього першокласні гірські черевики, і тільки на альпійських луках втратив назавжди його слід.

Оце й усе.

Увечері в Семадені під час переклички я став у задній ряд, але марно: мене відправили в караул, тож годі було думати про пиво і навіть про сон. Сонце страшенно попекло мені шкіру, мене лихоманило. Хоча я давно пересвідчився, що той чоловік з Кешу — не безневинний турист, я нічого не розповідав. Мій пост був на сільському майдані, і я не мав ніякої іншої роботи, як тільки пильнувати, з карабіном у руках пильнувати, чи не з’явиться на майдані зелений фетровий капелюх. Моє навіяне літературою сподівання, звичайно, не справдилося. Я марно вартував, десять кроків туди, десять кроків сюди. Власне, тоді, 1942 року, туристів уже не було. Я б упізнав його, але він не пішов крізь Семаден...

Отже, підводьмо риску!

Під чим?

У подальші роки, як відомо, сталося багато. І то реальних подій. Я ніколи не думав про той епізод, Господи, часу на дрібниці не було, і тим паче на витвори уяви, на вигадану смерть, і то за доби, коли, як я невдовзі дізнався, щодня вистачало інших смертей. Отже, я ніколи не думав і нікому не розказував про ту синю неділю на піку Кеш, така розповідь була б сміховинна. Крім того, я вже більше ніколи не ходив на ту гору. Але, як з’ясувалося згодом, не забув її, тим часом як дуже багато своїх реальних учинків забув цілковито. Дивно. Здається, передусім саме реальні вчинки найлегше випадають із пам’яті, і тільки світ, що нічого не знає про мої нескоєні вчинки, полюбляє нагадувати мені про ті вчинки, які, власне, лише наганяють нудьгу на мене. Результатом цієї нудьги є спроба піднести кілька своїх учинків до статусу добрих або лихих. Я вже не можу чути, мовляв, я вчинив те або те, і воно гідне осуду чи похвали. Моє життя перестає бути нудьгою для мене тільки як незабутнє майбутнє, навіть якщо в минулому я відкладав його як вигадку, — лише як витвір уяви: якби я зіпхнув на схил чоловіка з Кешу...

Я не вчинив нічого.

Жоден кат не забере мене.

Отже, підводьмо риску!

Тільки згодом, читаючи газету, я раптом знову згадав про той випадок. У газеті я прочитав, мовляв, у Ґраубюндені, неподалік від Клостерса, було передбачене будівництво німецького концентраційного табору; плани були вже готові, і можна припустити, що їх виготовили не без докладного вивчення місцевості. Хто вивчав місцевість поблизу Клостерса? Можливо, чоловік, який тієї неділі 1942 року теж зійшов на пік Кеш помилуватися краєвидами і якого я не зіпхнув на схил...

Не знаю.

Я ніколи не дізнаюся, хто то був.

Удруге я був змушений згадати про нього тоді, коли Бурі, ще як молодий лікар, повернувся з Греції, де працював на міжнародну організацію Червоного Хреста, й розповів нам про все побачене, зокрема про те, як у центрі Афін голодна грецька дитина спробувала вкрасти хліб із машини вермахту, а німецький солдат схопив і розстріляв її на вулиці. Бурі, звичайно, бачив й інше: не кожен солдат просто брав і розстрілював грецьку або польську дитину. Я знаю про це. Я лише запитав, яким був той солдат з Афін, наче міг упізнати його.

Навіщо?

Ми розмовляли так, як розмовляють люди на вершині гори, так би мовити, по-товариському, двоє чоловіків, самі серед широчезних просторів, по-товариському й лаконічно, бо ненастанний вітер на вершині не давав змоги виголошувати довгі речення. Без формальностей, розумієте, потисли один одному руки, навіть не представившись. Ми обидва дійшли до вершини, цього було досить, обидва оглядали ті самі далекі краєвиди. Потискали руки чи ні — цього я вже й не пригадую як слід, можливо, я тримав обидві руки в кишенях штанів. Згодом я з’їв його яблуко, більш нічого, глянув униз на схил. Я точно знаю, чого я не вчинив. Можливо, він був добрий хлопець, навіть чудовий хлопець, завжди приказував я собі, щоб відчути полегкість, що я нічого не вчинив. Можливо, я навіть знову бачив його, не знаючи про це, вже після війни, в іншому одязі абощо, тож, навіть щиро прагнучи, годі було впізнати його, і він один з багатьох, кого я ціную, кого не хотів би втратити. Я тільки інколи стаю такий невпевнений. Зненацька. Крім того, проминуло двадцять років. Я знаю, що з цього випадку можна лише посміятися. Нездатність забути про нескоєний учинок сміховинна. Я нікому й не розповідаю про нього. А інколи знову геть забуваю про той випадок...

Лише його голос звучить мені у вухах.

Я допив свою склянку.