Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Я курив і дививсь, як він забрав із шинквасу мою порожню склянку й поклав у мильний розчин, а коли він схопив іншу, чисту й витерту склянку, я вже не міг перешкодити йому налити ще одну порцію віскі; саме тому, що бачив, я й не міг перешкодити... Я думаю про чоловіка з піка Кеш, це оповідка, якої дотепер я не розповідав ще нікому, хоча вона завжди переслідує мене, це оповідка про вбивство, якого я ніколи не скоїв. Я покрутив склянку й запитую:

— А ви були коли-небудь на Кеші?

— Кеш, — запитав він, — що це?

— Пік Кеш, — пояснив я, — гора.

— Ні, — здивувався він, — навіщо?

Ідіотизм, думав я. Чому він має бути саме тим чоловіком, якого 1942 року я зустрів на Кеші. Я замовкаю. Ідіотизм. Я п’ю.

— Кожен чоловік рано чи пізно вигадує оповідку, яку вважає за своє життя, — казав я, — або цілу низку оповідок, — додавав я, надто п’яний, щоб справді мати змогу стежити за своїми думками; це сердило мене, тож я і замовк.

Я чекав когось.

— Я знав одного чоловіка, — знову озвався я, щоб говорити про щось інше, — молочника, що зрештою зазнав лихої долі. Він, власне, потрапив до божевільні, хоч і не казав, ніби він Наполеон або Ейнштейн, навпаки, завжди вважав, що він молочник. Та й скидався він на молочника. До речі, він збирав поштові марки, але ця пристрасть становила його єдиний фанатизм; він навіть був старшим пожежної команди, бо на нього завжди можна було покластися. Замолоду він, здається, столярував, хай там як, це здоровий і незлобивий чоловік, удівець, непитущий, і ніхто в нашій громаді ніколи й припустити не міг, що його доведеться коли-небудь запроторити до божевільні. — Я курив. — Його звали Отто, — пояснював я, — Отто. — Я курив. — Оте Я, яке створив собі цей добряга, ніхто не заперечував усе його життя, воно, крім того, не вимагало від навколишніх ніяких жертв, навпаки, — розповідав я, — він приносив у кожен дім молоко й масло. Двадцять один рік поспіль. Навіть у неділю. Ми, діти, любили його, бо він часто дозволяв нам сідати у свою триколісну машину. — Я курив і розповідав далі: — Це сталося якось увечері навесні, в суботу, коли Отто, пахкаючи люлькою, як і всі попередні роки, стояв на балконі свого збудованого за типовим проектом будинку, що, дарма що на сільській вулиці, мав чималий садочок, тож горщики з квітами ніколи не зазнавали небезпеки. І тут із причин, які лишилися невідомі йому самому, Отто раптом узяв горщик із квітами, герань, якщо не помиляюся, і жбурнув його просто вниз у садочок, тож одразу не тільки з’явилися черепки, а й цікаві погляди. Всі сусіди одразу повернули голови; вони в сорочках, як і він, стояли на своїх балконах, тішилися суботою або ж поливали в садочку клумби, — й геть усі одразу повернули голови. Ця загальна увага, здається, так роздратувала нашого молочника, що всі горщики з квітами, загалом аж сімнадцять, він поскидав у садочок, що, зрештою, як і самі горщики, був його власністю. А проте його заарештували. Відтоді Отто вважали за божевільного. І він таки справді збожеволів, — розповідав я, — з ним уже годі було розмовляти. — Я курив, а бармен, як і слід, усміхнувся, але невпевнено, не знаючи, що я хочу сказати цією розповіддю. — Що ж, — казав я далі, гасячи недопалок у попільничці на шинквасі, — його власне Я спожило себе, інколи трапляється й таке, а ніяке інше Я не спадало йому на гадку. На нього гидко було дивитися.

Не знаю, чи бармен зрозумів мене.

— Атож, — кивав я головою, — отак воно й було.

Я дістав наступну сигарету.

Я чекав когось...

Бармен підніс вогонь.

— Я знав одного чоловіка, — знову заговорив я, — вже іншого, що не потрапив до божевільні, — казав я, — хоча він жив лише у світі своєї уяви. — Я курив. — Він уявив собі, ніби він невдаха, чесний і сумлінний чоловік, якому ніколи не всміхнулося щастя. Ми всі співчували йому. Тільки-но він заощаджував що-небудь, знецінювалися гроші. І так завжди. Жодна цеглина не падала з покрівлі, якщо він не проходив повз. Вигадка, ніби він невдаха, належала до його улюблених, бо надто зручна. Не минало жодного місяця, щоб цей чоловік не мав причини поскаржитися, ба навіть жодного тижня, а то й дня. Той, хто знав його бодай трохи, навіть боявся запитати: «Як справи?» Він, тоді, власне, не скаржився, а просто сміявся зі свого нечуваного безталання. І справді, йому завжди діставалося те, що обходило інших. Просто не щастило, тут годі було заперечити, й у великому, і в малому. Але він мужньо витримував усе, — розповідав я, курячи, — аж поки сталося диво. — Я курив і чекав, поки бармен, що переважно мив та витирав склянки, запитав мимохідь, яке диво. — То був несподіваний подарунок долі, — казав я, — справжній подарунок, цей чоловік виграв у лотерею найбільший приз. Про це написали в газетах, тож він не міг заперечити. Коли я зустрів його на вулиці, він був блідий, розгублений, анітрохи не сумнівався у своїй вигадці, що він невдаха, а сумнівався в лотереї, еге ж, та й у світі загалом. Тоді було не до сміху, годилося заспокоїти його. Марно. Він не міг збагнути, що він не невдаха, не хотів збагнути, і був такий приголомшений, що, вийшовши з банку, справді загубив свого гаманця. Думаю, так йому було краще, — казав я, — бо інакше бідоласі довелося б вигадати собі якесь інше, добре Я, і тоді він би вже не міг вважати себе за невдаху. Розумієте, інше Я коштує дорожче, ніж утрата повнісінького гаманця, він був би змушений зректися всієї історії свого життя, знову пережити всі події, і то по-іншому, бо вони вже не пасували б до його Я...

Я пив.

— А невдовзі по тому ще й скочила в гречку його дружина, — закінчив я, — мені шкода того чоловіка, він був справжній невдаха.

Я курив.

Надворі й далі йшов дощ... Я вже не знав, що, власне, я хотів сказати цими оповідками, й дивився на бармена. Можливо, це таки він, думав я, хоча він заперечив; я вже не пригадував, яким був той чоловік із Кешу, можливо, саме тому й не можу позбутися його, я курив і думав про ту давню подію, мовчав і курив.

То був 1942 рік, неділя в квітні або травні, нас розквартирували в Самедані, кантон Ґраубюнден, був безхмарний день, я мав відпустку на суботу-неділю, проте не поїхав додому, а хотів побути на самоті й пішов у гори. Відпускникам, власне, найсуворіше забороняли ходити одинцем у гори з огляду на небезпеки, але я все-таки пішов, і то на пік Кеш. Я переночував у клуні, де стояв собачий холод, не було ані оберемка сіна, протяг, усіяна зорями ніч; я не хотів заходити до притулку «Кеш», бо там, можливо, були офіцери, яким я, простий артилерист, мав би повідомити про мету своєї відпустки, а саме цього я й не хотів. Щоб мати справжню відпустку, відпустку від усякого примусу доповідати. Промерзнувши цілу ніч, я встав ще передсвітом, задовго до сходу сонця. На сірому каменястому схилі мого сірого мундира ніхто б не помітив, і я піднімався досить швидко, а коли дійшов до снігу, він був ще твердий, мов дзвін. Я перепочив у видолинку, саме тоді зійшло сонце, ніде навколо жодної людини, я поснідав сухим «Овомальтином»[4]. Я мав із собою льодоруб, тому й не хотів, щоб у долині хто-небудь бачив мене — самотнього альпініста з льодорубом. Тепер я радів невеликому лискучому льодорубові, можливо, я пішов би й без нього, бо сніг на сонці невдовзі розм’як, але в затінку доводилося рубати сходинки. Я зняв із себе бахматий військовий мундир, прив’язавши його до пояса, й раз по раз озирав місцевість, чи не йде хто-небудь, бодай не офіцер. Якби я був на вершині, вони б уже нічого не заборонили мені, думав я, в крайньому випадку запитають, чи я не знаю наказу, і обмежаться чуттям гірської товариськості. Але я не бачив нікого, принаймні на сніговому покриві, а коли не бив льодорубом, теж нічого не чув. Я був сам, як на Місяці. Лише чув, як котяться на скелі крижані скалки, більш нічого, удари свого льодоруба по гострих скелях, вітер і більш нічого. Вітер над гострим гребенем. Коли згодом я вибрався нагору, я стояв сам коло хреста на вершині й відчував щастя. Ставало дедалі тепліше, і я з каміння виклав собі нішу, що захищала від вітру, скинув навіть просякнуту потом сорочку і скрутив мундир, як подушку. Згодом я заснув, утомлений після безсонної ночі, й проспав, не знаю, як довго; принаймні я заплющив очі й дрімав, чогось іншого й не хотілося. Чоловік у цивільному, що раптом розбудив мене, проказав: «Вітаю!», намагаючись удавати швейцарський акцент, але то безперечно був німець, що, помітивши мій подив, заявив, мовляв, не хотів заважати мені, але я, звичайно, одразу випростався, спершу мовчки. Річ очевидна, він не щойно зійшов на вершину, бо його рюкзак стояв трохи поодаль. Я привітався, вже підвівшись із землі, тож ми тепер стояли поряд. Він, тримаючи бінокль перед обличчям, лише хотів дізнатися, де гора Берніна. «О, та ви солдат!» — проказав він, побачивши зі скептичним усміхом мої неможливі трубчасті штани, а коли я показав йому ту гору, я одразу зауважив, як добре він знає місцевість. Мабуть, людина, закохана в Енгаден, іноземець, але знавець, принаймні назви легко злітали з його язика — Берніна, Палю, Розач, — знав він і назви сіл у долині. Він, як я чув, мав карту, хоча карти місцевості тоді конфісковували, крім того «Лейку». Його наполегливе намагання наслідувати нашу місцеву говірку, і то так, наче це була дитяча мова, прагнення втертися в довіру без здатності розмовляти іншим тоном, і при цьому нотки зичливого покровительства й небажання помітити, що вони дратують мене, — це все перешкоджало розмові ще більше, ніж вітер. Я, звичайно, відповідав літературною німецькою мовою, навіть якщо з алеманським акцентом, але марно. Він навіть знав, як називають по-місцевому кухонну шафу: Chuchichäschtli. Але це все речі другорядні, з розмовою вони не мали нічого спільного. «Еге ж, тут багато військових». Я бачив, що йому коштує зусиль поважно ставитися до мого солдатського мундира. Можливо, причина ніяковості полягає в мені, думав я, коли він запропонував мені свого бінокля, і я подав йому свою фляжку з вином «Veltliner». У бінокль я побачив, що він скористався моїм слідом. Більше ніхто не піднімався. Я подякував за бінокль. Він був зі мною десь півгодини, і ми розмовляли передусім про гори, а крім того, про флору, причому його тон був сповнений удячності та визнання. Мені щось перешкоджало (власне, чому?) глянути йому в обличчя, я був наче скутий його нетактовністю, що одразу збентежила мене, і майже не знав, що казати. За кого він вважав мене, я не знаю, в усякому разі за недотепу, і його страшенно здивувало, коли з’ясувалося, що я знаю Берлін. Що швидше точилася розмова, — швидше тому, що він віддався власній інтонації, — то нетерплячіше я чекав на мить, коли він візьме свого рюкзака. Моя порада, що йому найкраще спускатися в напрямі Мадулейну, виявилася зайвою. Він ночував у притулку «Кеш» і хвалив його так, наче я будував його. Багато офіцерів, атож, славні хлопці. Його запитання, чи навчали нас альпінізмові, я пустив повз вуха. Він зробив усе, щоб у мене не лишилося жодного сумніву, що о четвертій годині він наміряється бути в Мадулейні. Хай там як, він уже пакував свій рюкзак і запропонував мені яблуко. Мені стало трохи соромно. Яблуко, тут, нагорі — це неабищо. Коли він тим часом пристебнув рюкзак, я був уже не такий скутий, ми потисли руки один одному, на нього напала щирість, але що саме він казав, я забув. Рейх — цього мені вистачило, сенс його слів був виразний. Я нічого на те не відповів, але не сказав і нічого іншого, тільки стояв і мовчав із руками в кишенях солдатських трубчастих штанів, які я ненавидів, і дивився на землі, що невдовзі, запевняв він, теж належатимуть Рейху. Я бачив чорнуваті, подекуди навіть червонясті скелі, осяяний полудневим сонцем сніг і осипи, схили з сірим круглястим камінням, альпійські луки — кам’янисті простори без дерев, ручаї, з сонячними полисками, пасовиська, худобу, що здалеку видавалася хробачками, долину з лісом і тінями хмар, а неподалік чорних галок. Тільки за хвилину, коли він заховав «Лейку» і, по-дружньому всміхнувшись, ще раз побажав щасливої служби і зник нарешті за скелею, я розсердився, що не заткнув йому рота, й раптом зацікавився його особливими прикметами; я ступив на скелястий виступ, але запізно: я побачив його тільки тоді, коли він обійшов скелястий гребінь і був метрів на тридцять нижче від мене, тож перед очима лишився тільки його зелений фетровий капелюх. Він поковзнувся, але втримався, далі спускався вже обережніше. Я гукнув його, щоб він ще раз підняв угору обличчя, але він не почув мене. Я хотів сказати, що слід категорично уникати щебеню. Він і далі спускався вниз, здається, йому ніщо не заважало, він був уже над щебенем. Що довше я стримував своє обурення його словами, то несамовитіше обурювався тепер, дивлячись, як спускається той недоумок. Знову котиться вниз каміння! Я свиснув, склавши пальці; він, мабуть, гадав, що то посвист бабака, який теж невдовзі належатиме гітлерівському Рейху, й озирнувся. Я стояв на краю скелі, аж поки він спустився у видолинок піку Кеш, чорний чоловічок на снігу, можливо, він знову робив знімки, принаймні довго тупцявся, повертаючись у різні боки. Я взяв свій військовий кітель, раптом надумавши спускатися, щоб наздогнати його. Навіщо? Я лишився на вершині. Я й далі спостерігав його, аж поки він проминув сніги, потім усипаний камінням схил, далі вийшов на альпійське пасовисько й розчинився в ньому завдяки своїй непромокальній куртці, лише тоді я припинив своє безглузде спостереження.