Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Оце й усе, що тямив тепер сказати Ендерлін, античну приказку, яка точно передавала збентеженість тієї миті. Але це ще не все, Гермес — тема праці, яка стала причиною його запрошення до Гарварда... Зрештою вже господар відчув свою відповідальність за тишу і спробував розважити товариство, яке вже не розважалося саме, і то анекдотом, що, проте, пройшов непоміченим, усі чекали на слово Ендерліна. Він нічого не міг удіяти, тож і далі мовчав, запхавши ліву руку в кишеню штанів, а правою тримаючи склянку, власне, єдиний у товаристві, хто слухав господаря, решта слухали, так би мовити, тільки його особу, сміялися, коли сміявся Ендерлін, бо Ендерлін був у фокусі уваги; він і далі мовчав, і не зараджувало навіть те, що й сам господар, до речі, блискучий оповідач; пауза, коли він знову пішов до погреба, почалася безневинно, гості міняли місцями схрещені ноги, струшували попіл, хтось відчинив вікно, і всі привітали цю дію, але пауза довшала, хтось пропонував усім печиво, люди курили, дзиґарі пробамкали дванадцяту годину, а коли господар повернувся з новою пляшкою, він гадав, що вистава Ендерліна вже скінчилася, обвів очима кімнату, запитав, про що мова, й відкоркував...

Люди мало-помалу втяглись у розмову.

Тільки в Ендерліна, що при нагоді попрощався, щось сталося, а втім, не вперше і, мабуть, не востаннє. Щоб дійти якогось висновку, йому потрібно багато дрібних страхів. Сам у своїй машині, коли, завагавшись, устромив ключ, увімкнув запалення, а потім відчув полегкість, що принаймні працює двигун, він уже не думав про те. Який пустий вечір...

Тягнулася довга й безрадісна година — так я уявляю собі, — бентежна година, коли Ґантенбайн, із синіми окулярами на обличчі й ціпком між колінами, чекав у передпокої міського відділу охорони здоров’я. Навіть сліпий, мусив збагнути він, — член суспільства. Без жовтої нарукавної пов’язки він безправний. Ґантенбайн дивиться на картину якогось місцевого художника, що саме звідси почав публічний продаж своїх полотен, він сидить сам-один у голому передпокої і є, мабуть, першою людиною, яка бачить цю картину. Зате тут уже не почитаєш газети, яка лежить у кишені плаща. Будь-якої миті може ввійти хто-небудь. Крихітна бабуся, такий собі гном, шкарбуни на ногах і зів’ялий капелюшок давно вже завеликі для неї, так само як і вставні щелепи, громадянка, що бореться за місце в одному з гарних і слушно розхвалених в усіх газетах старечих притулків міста Цюриха, була в черзі попереду нього, й Ґантенбайн пообіцяв тримати за неї кулаки, про що, звичайно, забув, бо сидів тепер сам із передзвоном об одинадцятій годині, занепокоєний власним майбутнім, поки вона сидить тепер перед зичливим безсиллям міського лікаря, крихітка з величезними щелепами та вусами під носом, візит триває вже десять хвилин. Передзвін об одинадцятій годині, ця найрадісніша прикмета Цюриха, перед відчиненим вікном був би ще гарнішим і дзвінкішим, але Ґантенбайн усе-таки не наважується підвестися й відчинити вікно. Він терпляче сидить з окулярами на обличчі й чорним ціпком між ногами — як і годиться, коли хочеш отримати жовту нарукавну пов’язку. Тут треба мати докази, довідки принаймні від двох окулістів. Біганина (неодмінно з ціпком, що постукує по бровці!) і балачки, аж поки два місцеві лікарі дали себе одурити, не виставивши за це надто великого рахунку, забрали в Ґантенбайна майже місяць, а скільки нервів! Але тепер довідки, оті докази, в нього в кишені, потрібна тільки печать відділу, що, як кажуть, має поставитись із розумінням, хоча Ґантенбайн змушений чекати, немов геть усіх сліпих цього світу слід узяти на облік... А чи не було б вигіднішим, укотре запитує себе Ґантенбайн, бути глухим замість сліпого, але тепер уже надто пізно... Передзвін об одинадцятій годині замовк, натомість тепер чути десь поряд стукіт друкарської машинки, мабуть, задля піклування про стареньку, бо щоразу треба подавати дедалі більше даних, дату народження, ім’я батька, чию могилу вже знищили, дівоче прізвище матері, останнє місце проживання, хвороби, адресу одного ще живого сина за океаном, який міг би забезпечити страхування. Надрукували все. Ґантенбайн, аж йому гупає серце, думає тепер про свої відповіді тій машинці поблизу. Невже він відчуває докори сумління? Інколи Ґантенбайн заплющує очі: щоб відчути себе у своїй ролі. Але потім, дуже часто він устигне лише кілька разів удихнути повітря, знову розплющити очі його спонукає не цікавість до всього відкритого очам, принаймні не передусім, бо ж відомо, який мають вигляд передпокої установ. Може, це прикмета старості, коли все, що можна бачити очима, йому вже видається передпокоєм. І все-таки він знову розплющує очі. Сітківка — це захист від підозри, яку пробуджує в ньому майже кожен шерех, а також захист від часу; він бачить, що показують дзиґарі на дзвіниці церкви Санкт-Петер, а дзиґарі завжди показують тепер. Захист від спогадів та їхньої пащі. Ґантенбайн радіє, що насправді він не сліпий. А втім, він уже досить добре звик до зміни забарвлення, яку спричиняють сині окуляри: матового сонця над фасадами з попелу, бронзового листя, хмар, що облудно загрожують чорнильною бурею. Дивною, і то так, що Ґантенбайн ще досі не звик, є тільки осенево-жовта шкіра жінок.

Одного разу, саме тоді, коли Ґантенбайн глянув на свого годинника, крізь передпокій пройшов службовець із чорною течкою (тільки чорне лишається чорним) у синюватій руці, мовчки й не кивнувши головою; можливо, він уже знає, що тут сидить сліпий, хай там як, ніхто не кивнув головою, навіть Ґантенбайн, і тепер він знову сидить сам із ціпком між колін і має час ще раз поміркувати про свій сміливий задум, його переваги й невигоди.

Ґантенбайн не відступає.

Мало-помалу він усвідомлює, що до нього не встигне дійти черга, міські служби, наскільки він знає, закриваються за чверть до дванадцятої, щоб уникнути тисняви на вулицях, і знає, що йому скажуть прийти на другу годину пополудні, він натоптав собі люльку, рухи ті самі, що й завжди, цей предмет людина, не дивлячись, може полишити пальцям, сліпо... Переваг усе-таки більше... Тільки коли запалюєш, ось зараз, він дивиться на миготливий вогник, хоча язик уже відчув, що тютюн горить. Ось невигода, яка лякає його найдужче: самозаглиблення, накинуте роллю сліпого. Тепер він курить. Ґантенбайн знову відчуває полегкість, що насправді він не сліпий: люлька смакувала б по-іншому, якби людина не бачила диму, була б гірка і п’янка, як таблетка або укол, а втіхи давала б мало. Недовга зустріч із Каміллою Губер по-новому зміцнила його сподівання зробити людей трохи вільнішими, вільними від страху, що їхню брехню бачать. Передусім, сподівається Ґантенбайн, люди перед сліпим менше маскуватимуться, тож можна буде краще вивчити їх, виникнуть реальніші стосунки, в яких людям дадуть змогу пишатися навіть властивою їм брехнею, довірчі стосунки...

Нарешті міський лікар запросив його.

Ґантенбайн Тео, народився там і тоді, все точно записане в довідках, що їх міський лікар, і сам сівши за стіл, без цікавості переглянув, не побіжно, але бігцем, бо вже майже за чверть дванадцята. З довідками, здається, все гаразд, якщо судити з німої байдужості медичного функціонера. Офіційне посвідчення сліпого, формуляр із текстом на обох сторонах, секретарка вже заклала аркуш у друкарську машинку, Ґантенбайнові треба лише пункт за пунктом казати правду й саму тільки правду, а таке не завжди дається легко, бо кожен формуляр, як відомо, передбачає певний загальний випадок, а в нього ситуація інша. Ґантенбайн, скажімо, не має роботодавця. Майно? Питання, яке годі збагнути: адже воно зазіхає на швейцарську банківську таємницю, що їй країна завдячує так багато, але Ґантенбайн, уникаючи зайвого клопоту, називає якусь суму, щоб стривожена держава відчула полегкість, і дівчина друкує. Наче розбризкує щось. Вона переймається не «так» або «ні», а тільки тим, щоб не помилитися. Тільки цим. Крім того, на обличчі міського лікаря Гантенбайн бачить, що той не довіряє не сліпому, а своїй секретарці. Це добра ознака, і тут, як на лихо, саме цієї миті сталася прикрість і секретарка заходилася щось витирати; міський лікар, здається, не лаятиме її, а тільки карає, бо набагато приязніший зі сліпим, ніж із нею. Готовий підписати, тільки-но жовту картку, це справжнє посвідчення сліпого, надрукують, міський лікар уже відкриває авторучку. Начебто все гаразд. Переживати Ґантенбайна примушує здебільшого тільки його гіпертрофована уява, скажімо, гіпотетична ситуація, коли він мав би присягати, і то на довідках окулістів. Адже є багато мандрівних торгівців, розповідає міських лікар, які шахрайським способом здобувають собі картки сліпого, щоб зворушувати господинь. Навіщо він каже про таке? А втім, бабуся, здається, допомогла Ґантенбайнові, бо закликала зглянутися на сліпого добродія, що сидить у передпокої; її поява тут, відчуває Ґантенбайн, — вправний драматургічний хід. Легко сказати, сповіщає приязний медичний бюрократ, спростовуючи думку Ґантенбайна, але куди подіти всіх старих? їх багато, і тут уже треба запитати: ви бачите розв’язок? Задзвонив телефон, тож Ґантенбайн мав час подумати над відповіддю. Ви бачите розв’язок? Ґантенбайн обмежився спочутливим розумінням труднощів, перед якими постає щодня міський лікар. Сліпота поглядів, які Ґантенбайн висловив у передпокої, щоб підтримати бабусю, стала йому в пригоді, бо надала вірогідності навіть його, іншій сліпоті. Коли лікар, щоб йому остаточно не урвався терпець із секретаркою, надумав закурити й мовчки шукав сірники, Ґантенбайн ввічливо подав свою запальничку. Лікар не звернув на те уваги. Секретарка щось підтирала. Натомість це лікар помітив одразу. Але наш дух ніколи не може бути присутнім водночас усюди, й лікар забув про свою сигарету, а водночас і про Гантенбайна. Лікар дивився на секретарку, що намагалася опанувати себе, аж поки нарешті виготовила посвідчення сліпого, а Ґантенбайн мовчав, змирившись з утратою запальнички. Тепер він підписується. Жовту нарукавну пов’язку, повідомляє секретарка, вишлють післяплатою. Як і завжди, опинившись перед якимсь потрібним собі урядовцем, Ґантенбайн сповнений розуміння, і міський лікар, удячний за таке розуміння, а можливо, й унаслідок потреби заперечити секретарці, яка вважає, ніби в нього жахливий характер, підводиться і особисто супроводить Ґантенбайна до ліфта, не забувши висловити надію, що Ґантенбайн, незважаючи ні на що, таки знайде свій шлях у житті. Ґантенбайн намагається заспокоїти лікаря, співчуття бентежить його, він запевняє, що перед тим, як осліпнути, вже набачився цього світу, був не тільки в Греції та Іспанії, а навіть у Марокко, якого лікар, наприклад, ще не бачив, у Парижі, звичайно, в Дуврі, в Дамаску, а замолоду видирався навіть на гору Маттергорн, авжеж, але, на жаль, був туман. Отак, поки ліфт змушував чекати себе, точилася жвава розмова про подорожі. Розумієте, міський лікар має небагато часу для подорожей, три або чотири тижні на рік. Надто велике враження на Ґантенбайна справила Гавана. Наступного року, каже лікар, він теж хоче поїхати до Іспанії, Ґантенбайн радить відвідати передусім внутрішні райони цієї країни: Саламанку, Авілу, Сеговію, Кордову. Гіршими, ніж в Іспанії, запевняє Ґантенбайн, дороги тієї пори були тільки в Туреччині, вже не кажучи про Ірак, — ліфт приїхав, але він не заходив у нього, тож двері зачинилися знову. Він уже набачився світу, каже Ґантенбайн. Тільки в Росії ніколи не був, так само й лікар. Дійшло до першої політичної промови, яку Ґантенбайн читає як сліпий, і виходить легше, ніж будь-коли, просто викладаєш свої погляди... Двері ліфта відчинилися вдруге, і вже немає часу для багатьох підказок, які ще може дати Ґантенбайн. Якщо Іспанія, тоді печери Альтаміри[3]. Якщо Сеговія, то їсти в «Candido», ресторані Гемінґвея, одразу коло акведука. Якщо Туреччина, не пропустіть мечеті в Едірне. Якщо Єрусалим, то в п’ятницю. Ґантенбайн уже стоїть у ліфті, а лікар просить його подати не руку, а вказівний палець, і Ґантенбайн не одразу розуміє. Вказівний палець, щоб прикласти його до потрібного ґудзика всередині кабіни, на який слід натиснути, тільки-но він почує, як зачиняться зовнішні ліфтові двері. Ґантенбайн ще раз запевнив, що внизу чекають на нього. Пов’язку, нагадав ще раз лікар, йому вишлють поштою...

Поки що все гаразд.

Сам у ліфті, розслабившись, як актор за лаштунками, де він знає, що його не бачать, Ґантенбайн миттю читає офіційне посвідчення. Воно завірене печаттю. Одразу з’являється зовсім інше відчуття, інше поводження, навіть із лікарем, бо Ґантенбайнові через п’ять хвилин, ліфтом униз, ліфтом угору, знову довелося постати перед лікарем: Ґантенбайн забув чорного ціпка. «Еге ж!» — кивнув, озираючись, лікар, що саме намилював і споліскував руки, щоб іти на обід, а оскільки секретарка вже пішла, Ґантенбайн, щоб не завдавати клопоту приязному лікареві, сам узяв ціпка, зіпертого на спинку стільця, на смерть переляканий своєю безголовістю, якою виказав не тільки себе, а й двох окулістів. Що тепер? Але лікар, здається, не звернув уваги, так щиро він вірив у власний підпис, а просто кивнув головою, витираючи вже вимиті руки, й сам трохи збентежений, що він без піджака, і рівно за тиждень, бо від швейцарського урядовця годі чогось чекати, крім пунктуальності, прибула жовта нарукавна пов’язка, яка значно полегшила життя.

Важко було тільки з жінками.

Ґантенбайн, звичайно, пішов випробовувати нову нарукавну пов’язку, проте не в кав’ярню, куди завжди ходив до сліпоти, а в іншу, де кельнер не знав його, й був у захваті, побачивши нові веселі обличчя, жінок, яких ще ніколи не бачив. Його захват, помітив він, не дає їм спокою. Ґантенбайн пив кампарі, з чорним ціпком між колін і жовтою пов’язкою на руці; сигарету поклав у цукорницю: адже до яких інших хитрощів тут можна вдатися? Невже вони не довіряють його офіційній нарукавній пов’язці? Він відчував, що його розглядають. Він випробував усі пози чоловічої невимушеності, які виказували його, й побачив результат: навіть вона, дама за сусіднім столом, що теж приймала різні невимушені пози, скажімо, раптом пудрила собі ніс, малювала губи, відвертала голову, немов хотіла, щоб у неї не впивалися очима, зненацька перевірила його, розсміявшись йому у вічі. Тяжкенько доведеться. Жінки не вірять у його сліпоту, є пов’язка чи ні, жінки відчувають плечима, коли на них дивляться.

Я сиджу в барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідає про своє життя. Неоціненний оповідач! Я чекаю когось. Споліскуючи склянки, він каже: «Отак воно й було!» Я п’ю. Отже, він розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Він витирає сполоскані склянки. «Еге ж, — каже він знову, — отак воно й було!» Я п’ю й заздрю йому — не його полонові в Росії, а безпосередньому зв’язкові зі своєю оповідкою...

— Гм, — мовив він, — знову той дощ!

Я на те не зважаю, а п’ю.

— Кожна оповідка — це вигадка, — сказав я згодом, у принципі не сумніваючись у жахіттях його російського полону, — кожне Я, яке висловлюється, — це роль...

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

Пан доктор!

— Наша пожадливість до оповідок, — сказав я й помітив, що вже забагато випив, сп’яніння виявлялось у тому, що я не закінчував речень, а вважав, ніби мене вже зрозуміли завдяки моїй прозірливості: — Можливо, людина пережила дві або три події, — казав я далі, — дві або три події, коли вона була на висоті, атож, коли пережила їх, а тепер розповідає про себе, взагалі коли розповідає: свої переживання, але не оповідки, — просторікував я, — не оповідки. — Я пив, але моя склянка була порожня. — Людина саму себе не бачить, тобто оповідки складають тільки зовні, — казав я, — звідси й наша пожадливість до оповідок! — Я не знав, слухає мене бармен чи ні, бо ж він цілих шість років прожив на Уралі, і я взяв сигарету, щоб бути незалежним. — У вас є оповідка? — запитав я по тому, як він щойно розповів мені те, що вочевидь вважав за свою оповідку, і додав: — Я не маю ніякої.