Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Чого ж ти все-таки сподівався?

Штіллер задумався. Я роздмухував вогонь у коминку.

— Всього, тільки не того, що лежить у межах людських можливостей,— врешті відповів я сам собі.— І з твоїх листів у мене склалося враження, що ти говориш зовсім не про кохання, а про ласку, про... ну так, про ерос у якійсь подобі. Людина в нашому віці чогось такого потребує, і я вважаю великим щастям, якщо така ласка є... Тільки тут ідеться про інше. Вогонь уже весело потріскував, і Штіллер не перебивав мене: я говорив навіть більше, ніж хотів. Але ж почав я сам.— Не виходить, кажеш. І ти справді дивуєшся? Після такого багаторічного досвіду? А тоді заявляєш, що пробував. Що? Часом здається, що ти вважаєш себе за чарівника, який здатен геть змінити пані Юліку, До того ж, по-моєму, йдеться тільки про те... Важка справа! Юліка стала твоїм життям, це правда. Чому ти вернувся з своєї Мексіки? Саме тому, що переконався в цьому. Ви зв’язані одне з одним... Воскресити! Це твоя давня химера, хай мені буде дозволено так сказати: твоя вбивча пиха... Хочеш бути рятівником своїм і Юлічиним! — Штіллер мовчав.— В одному лиш,— почав я знову за хвилю,— я, може, розумію тебе аж надто добре. Людина віддається, повертається, щоб віддатися, але ніколи не віддається назавше. Бо хтозна, може, то була б тільки млява покора, вдоволення самим собою, а як наслідок — своєрідне міщанство... Ти, кажеш, тремтиш. Ну й тремти! Ти знаєш, що я маю на думці. Тремтиш, бо від тебе завше, ненастанно вимагають, щоб ти віддавався... А як ти сам гадаєш? — Штіллер стояв, а я сидів на столику, простягши босі ноги до коминка. Він мовчав.— Адже не думаєш, що з іншою жінкою, може, відвертішою, такою, наприклад, як Сибіла, можна з усім тим упоратися, що носиш у собі. Чи, може, думаєш? — Повернувшись, я побачив його обличчя, тільки знизу; він дивився понад моєю головою на полум’я в коминку.— Ти підбиваєш мене говорити те,— знову почав я,— що й сам добре знаєш.— Штіллер стояв, застромивши руки в кишені, очі його були розплющені, притомні, але порожні й нерухомі.— Ти кохаєш її, Штіллере.— Він начебто не чув.— Скажеш мені, коли захочеш лишитися сам.

У теплі, що пашіло з коминка, я знову відчув утому й насилу стримав позіх.

— Котра вже година? — поцікавився Штіллер. Було десь близько другої.— Вона чекала! — сказав він.— Бачиш, вона чекала, а я не чекав на неї! Від нашої першої прогулянки. Не чекав на якийсь знак, слово, на допомогу, на радість, на все, на єдиний знак за всі ці роки! Я їй дорікав, а вона мені ні!.. Правда ж?

— Хто ж так каже? — спитав я замість відповіді.

Тепер Штіллер пронизував мене поглядом.

— Рольфе,— заявив він,— вона хоче вмерти! — І кивнув головою.— Хоче! — Він був глухий до моїх заперечень, що їх я втовкмачував йому п’ять чи десять хвилин, і тільки, як йому відгикувалося вино, мурмотів: — Перепрошую.

— Ти справді дійдеш до того, що одного дня буде пізно,— сказав я.— Вона лежить у лікарні, а ти й далі нарікаєш на неї.

Він задумано втупився перед собою. Нарешті я взяв його за лікоть і струснув.

— Знаю,— сказав він,— що я смішний.

— Ти далеко зайшов, Штіллере, не треба виставляти себе на сміх. Адже ти й сам не віриш у те, що допіру сказав. Хто вмирає задля когось або комусь на злість! Ти перебільшуєш своє значення, тобто своє значення для неї. Вона не потребує тебе так, як ти, може, хотів би... Штіллере! — гукнув я, коли він знову, вдаючи п’яного, хотів відгородитися від мене.— Чого ти раптом злякався, що вона помре?

— Я перебільшую своє значення?

— Так. Вона ніколи не ставила тебе за мету свого життя. Це ти зробив із неї щось таке, і, мабуть, від самого початку. Хотів стати її рятівником, я вже тобі казав про це, хотів давати їй життя й радощі. Ти! З цього погляду ти її, звісно, кохав, головою наклав би за неї. Як за свій витвір. А тепер боїшся, що вона тобі помре! Вона не стала така, як ти сподівався. Недовершена справа твого життя!..

Штіллер підійшов до вікна й відчинив його.

— Тобі погано? — спитав я.— Чому ти не сядеш?

Він стояв спиною до мене й витирав хусточкою чоло.

— Кажи далі.

— Я принесу тобі води,— мовив я і відклав кочергу.

— Вона багато листів тобі написала?