Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене.

Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п’яний.

— Ходімо ляжеш,— сказав я.

Він позирнув на мене:

— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...

Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.

— Запізно,— коротко докінчив він.

— Що запізно?

Я почав мерзнути.

— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п’яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:

— Що ти пробував?

Йому довелося знову сісти.

— Байдуже що,— сказав він.

Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.

— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.

— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.

Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім’яту цигарку.

— Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.

— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не виходить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався, — я можу людину вбити, але не можу її воскресити...

Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.