Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

Я ще довго говорив, та врешті замовк. Як уже сказано, я не сподівався, що Штіллер мене слухав, говорив тільки, щоб не бути німим глядачем, коли він плакав, його думки блукали десь-інде.

— Її обличчя...— нараз сказав він,— то зовсім не її обличчя, Рольфе, то ніколи не було її обличчя!..

Далі він не міг говорити. Тільки плакав. Я ніколи ще не бачив, щоб чоловік так плакав. Він стояв випростаний і тримав руки в кишенях. Я не вийшов з кімнати, моя присутність уже нічого не важила... Ту мить я силкувався пригадати Юлічине обличчя, але бачив тільки маску з минулої осені, що вже не була обличчям, хлипання, застиглий, розтулений рот і два маленькі,, теж застиглі, кулачки на колінах, німе тремтіння сліпого тіла, сповненого смертельного жаху; але я не хотів собі тепер того згадувати. Я вирішив теж піти вранці до клініки побачити Юліку, хоча б на хвилину.

— Кажи щось,— попросив Штіллер, коли, виснажений плачем, нарешті знову мене завважив.

— Усе, що я міг сказати, я вже сказав: Юліка не померла, і ти її кохаєш.

Штіллер глянув на мене так, наче я йому щось відкрив. Він ще нетвердо стояв на ногах, в очах блищали сльози, але, здавалось, цілком витверезився. Він казав щось про нашу приязнь, про мою добрість, подякував, що я знову пробув із ним майже цілу ніч, тоді потер себе по восковому чолі.

— Якщо тобі болить голова то в мене нагорі є сарідон.

Цих моїх слів він уже не чув.

— Ти маєш слушність,— кілька разів проказав він,— завтра о дев’ятій я її побачу...— Нарешті ми дійшли до порога. Я був смертельно стомлений. Штіллер погасив люстру, що заливала кімнату бляклим світлом.— Молися замість мене, щоб вона не померла,— сказав він, і несподівано ми опинилися в темряві: Штіллер забув спочатку ввімкнути світло в сінях.— Я її кохаю...— почув іще я. Нарешті я знайшов вимикач, і ми подали один одному руку. Штіллер захотів ще вийти в садок.— Мені треба на повітря,— мовив він,— я просто забагато випив.— Він був дуже спокійний.

Другого ранку, у великодній понеділок, ми з дружиною зійшли вниз десь біля дев’ятої. Наш сніданок стояв уже на столі коло відчиненого вікна: кава під ковпаком, два накриття, не забуто ані сільниці, ані попільнички. Яйця некруто — Сибілине з написом, що варилося воно три хвилини,— і грінки під серветкою були ще теплі; наш приятель, мабуть, чув, як ми вмивалися, і десь недавно вийшов з дому. Моя дружина чула вночі гуркіт, однак знала лиш те, що ми довго розмовляли. Звісно, ми гадали, що Штіллер уже в клініці. Ми сиділи коло столу, сонце вигравало на посуді, за блакитним, як незабудь, Женевським озером перед нами відслонявся чудовий краєвид на Савойські Альпи, і наша довга нічна розмова видалася мені майже сном, не пов’язаним із реальністю ясного дня. Сподіваючись, що з клініки знову надійде втішна звістка, ми поклали собі поїхати у вівторок до Шебра, Івердона, Мюртана чи Ноєнбурга, а потім пробути ще день на острові Святого Петра. Година була чудова. В сусідньому садку цвіли вже магнолії в усій своїй пишноті, яскріли жовті китиці форситії, що звисали через огорожу, криваво-червоний фунікулер з’їжджав порожній униз поміж зелені узбіччя, вкриті первоцвітом, і піднімався повний людей, що вибралися на прогулянку. То був просто дитячий строкатий світ з усім тим, що притаманне Великодневі: пташки, щебетали, аж виляски йшли, по воді в напрямку Шільонського замка плинув білий катер, десь далеко грав святковий духовий оркестр, гуркотів потяг. Штіллер застав нас коло сніданку. Наше сквапне трохи боязке запитання: «Ну як?» — звісно, стосувалося пані Юліки; та виявилося, що наш приятель повертався не з клініки, а з свого підвалу. Штіллер зовсім не спав — очевидно, кінець ночі пробув у садку, а рано-вранці подався до своєї гончарні. Певне ж, він був блідий і невиспаний, а також неголений. Чому він не пішов на дев’яту годину до клініки, я не знаю. Може, боявся? Начебто переконаний, що Юліка має скоро вийти з клініки, Штіллер говорив про щось інше. Навіть не зателефонував туди. Попросив, щоб я поїхав і сказав дружині, що він буде десь біля одинадцятої. Причини, що їх він називав, були зовсім не переконливі. Йому, бач, треба ще поголитися! Потім ми почули, що якась важлива особа переїздом хоче поглянути на його кераміку і прийде о десятій. То була правда, але недостатня підстава, щоб не їхати до клініки. Може, Штіллер, від якого відгонило ще алкоголем, соромився з’явитись коло ліжка хворої? Він явно тримався здалеку також від моєї дружини.

— Від мене смердить,— казав він.

Та правдивий чи уявний дух вина не заважав йому зателефонувати, проте Штіллер не хотів. Я не міг його присилувати. Врешті ми з дружиною поїхали самі у Валь-Мон. Вона лишилася в машині: відвідини могли бути хіба що дуже короткі, коли взагалі до хворої пустять когось, крім найближчих родичів. Я справді відчував потребу бодай побачити пані Юліку, поки ми поїдемо далі. Уже в приймальні я миттю збагнув, що сталося. В сонячному коридорі, де перед дверима стояли вази на квіти й де сновигали мовчазні сестри, мені довелося ще чекати сповнені тривоги п’ятнадцять хвилин, поки молодий лікар повідомив, що вона померла. На мою настійливу вимогу мені пообіцяли, що пана Штіллера не повідомлять про це телефоном. Смерть сталася півгодини тому, цілком несподівано для лікаря. Я ще попросив дозволу побачити пані Штіллер, але мені відмовили. Її вже винесено з палати. Та потім моє обличчя — мабуть, я плакав — переконало лікаря; чи, може, моє посвідчення? В кожному разі, старшій сестрі звелено провести мене до небіжки.

«Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Теж дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав; блискучі, ніби пойняті сльозою, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схожим на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, дуже чутливі ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. Я розглядав її, немов якусь річ, просто як жінку, якусь чужу, невідому жінку...» Саме така лежала вона на смертному ложі, і мене раптом пойняло жахливе почуття, що Штіллер від самого початку бачив її тільки мертвою. І вперше зародилася в мені глибока, безоглядна певність його провини, що її не могло стерти жадне людське слово.

Нам залишилося ще переказати тяжку звістку нашому приятелеві. Не треба було багато слів: Штіллер знав. Із клініки, хоч відколи ми її лишили, минула майже година, не телефонували; але, побачивши мене, він усе зрозумів і, здається, навіть сам вимовив звістку. Не скажу, що він був спокійний, бо то був страхітливий спокій причинної людини. Потім я довго чекав на Штіллера, щоб відвезти його у Валь-Мон. Він пішов до своєї кімнати по піджак, як нам сказав. Ми взагалі нічого не чули, ані ходи, ані хлипання, тільки щебет пташок надворі, і моя дружина вже стала боятися, щоб наш приятель чогось собі не заподіяв. Я не повірив у це ані на мить, але піднявся нагору, а що він і досі не виходив, то постукав у двері. Не почувши відповіді, я зайшов. Штіллер стояв посеред кімнати, тримаючи за своїм звичаєм руки в кишенях.

— Зараз іду,— сказав він.

Я відвіз його до клініки й зачекав надворі в машині. Небіжка справляла набагато сильніше враження, аніж колишня, жива Юліка: це був образ істоти, що її вже нема, що її свого часу ніхто не впізнав, а надто той, хто боровся за неї своїм людським коханням. Штіллер повернувся за п’ятнадцять хвилин і сів коло мене в машину.

— Вона гарна,— мовив він.

Я подовжив свою відпустку і, як моя дружина поїхала, ще на кілька днів залишився в Гліоні, щоб узяти на себе весь клопіт, пов’язаний із похороном. До речі, я не відчував, що Штіллерові мене треба, і до розмови більше не дійшло. Медичний бік справи його не цікавив, а більше не було про що говорити; все вже вирішилося. Ввечері після скромного похорону на чужому цвинтарі, як я вже мав їхати, Штіллер працював у підвалі, принаймні намагався працювати. Він провів мене до залізної хвіртки зі смішною табличкою, не помічаючи, що я кілька разів простягав йому руку на прощання. Опісля ми часом бачилися; він уже не телефонував мені вночі, листи приходили не часто і були короткі. Штіллер залишився в Гліоні й жив сам.