Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

Був блакитний імлистий березневий день, поближні Вальські гори здавалися прозорими, невагомими, ледь посрібленими.

— Як поживають ваші діти? — спитав Штіллер.

Він щоразу трохи підкреслено звертався до мене, а не до моєї дружини, хоч вона йшла посередині. У Віленю, в готелі «Дю Порт», ми пообідали; нам подали рибу, а до неї вино з поближніх узгір’їв. Звісно, Штіллер майже весь час думав про Юліку. Звідти, мабуть, видно було клініку у Валь-Моні. Між першою та другою стравою він потелефонував туди.

— Спить,— повідомив він.

Тільки Штіллер не п’янів від чудового, але досить-таки міцного білого вина. Останні роки він майже весь час пив. Після того, як замовкли ранкові дзвони, лише пожвавлення на головній вулиці свідчило, що то був Великдень. Ми дійшли до витоку Рони, трохи засліплені пообіднім сонцем і сп’янілі від вина. Навколо сохли напнуті рибальські мережі, на березі лежали перевернені рибальські човни, що їх мали фарбувати наново; решта хиталися на каналі разом із лебедями.

— У будень тут немає нікого,— сказав Штіллер, хоч і так людей було небагато.

Наша стежка йшла негустим підгайком уздовж очерету. Купки вільх, беріз, буків і подекуди поодинокі дуби ще були голі, зате крізь них щедро прозирала небесна блакить. Долі лежало сіре торішнє листя, не сховане ще зеленню, земля місцями була майже чорна, грузька. Та прогулянка лишилася в моїх спогадах, як одна з найкращих. Праворуч крізь рідкий очерет видніло Женевське озеро, ліворуч — інша блакить: така сама розлога, обмежена стрімкими горами, але пласка долина Рони. Ми йшли майже мовчки. Віддалік на дротах високої напруги сиділи цілі зграї птахів. Ми не знали, що то за птахи; в кожному разі, вони лаштувалися до великого переліту на північ. Двоє хлопців у синіх спортивних штанах, голі до пояса, палили очерет; з вогнища вихоплювалися ясні, прозорі омахи полум’я. Дим нагадував осінь, але ж був березень, і щебетали пташки. Я жалкував, що захмелив вином голову, довго йшов, немов у тумані, а Штіллер про все допитувався: цікавився моєю роботою, моїми поглядами на виховання. Ми знайшли на березі самітне місце, але й там було не дуже тихо: озером котилася луна далеких потягів, раз по раз зойкали гудки на якійсь станції, до того ж в очереті воркувало, свистіло й шурхотіло, кричали птахи і, здіймаючись, ляскали крильми об водяну гладінь. Сонце пригрівало добре, земля ж, навпаки, була мокра й прохолодна. Штіллер нарвав цілий оберемок сухої осоки, щоб підстелити моїй дружині. Я запропонував йому улюблену сигару, але й нею він не вгомонився, і врешті звив правдиве гніздо. Моя дружина похвалила його роботу, сіла й заплющила від сонця очі. Штіллер відгорнув їй з чола коси. В такі хвилини, правда, нечасті, я дуже ясно уявляв собі минуле; наше теперішнє втрьох тоді вражало мене, як щось неможливе, принаймні несподіване. Отже, ми курили свої сигари. На жаль, звідти знову було видно той набридливий готель у Ко, і Штіллер не міг утриматись, аби щось не сказати про нього.

— Безсумнівно, там нагорі доконують чудо, плекають християнство хоч раз не серед злидарів, а серед багатіїв, що, очевидно, дає більший зиск. І справді досягають того, що такий собі розбійник, награбувавшись досхочу, заглиблюється в себе і віддає свої два, три, чотири чи дев’ять мільйонів на заспокоєння душі або принаймні на те, щоб швидко протиставити комунізмові кращу ідеологію, а собі залишає тільки один-однісінький мільйон, щоб на старість не бути громаді тягарем. Я не зношу такого християнства; сім мільйонів, мовляв, краще, ніж зовсім нічого, і всі так добровільно, так, бачиш, по-людському віддають їх, що робітники всіх країн, коли вони хоч трохи трактовні, ніколи не повинні виступати проти такого грабіжника, бо можливість, що такий розбійник-капіталіст раптом загляне у власну душу й просто поліпшить світ ззовні, в тому готелі нагорі раз назавжди доведена. Ось вам і кращий світ, і без жадних революцій!

Моя дружина тим часом задрімала, і, щоб не заважати їй, ми з Штіллером зійшли на берег, розмовляючи про камені, про геологію, хоч не дуже на ній зналися. Потім спробували, як за хлоп’ячих років, пускати по воді калачики. Змагаючись, ми поскидали навіть піджаки. На якийсь час ми наче забули про все. Клініку в Валь-Моні було видно, але ж ми знали, що бідолашна пані Юліка почувалася, так би мовити, чудово. Наша розвага геть нас захопила. Та скоро наша дама почала вимагати, щоб ми йшли далі. Надвечір’я, хоч таке саме безхмарне, раптом показалося початком цілком іншого дня. Мені здалося, наче від ранку минули вже цілі роки. Дорогою назад Штіллер говорив тільки про пані Юліку. Я ніколи не чув, щоб пані Юліка каялася, що лишилась бездітна, а Штіллер був переконаний, що вона кається, зробив те каяття своїм власним чи навпаки. Він не докоряв собі, казав, що інакше, мабуть, не могло бути, але слова його важили стільки ж, як правдиве каяття. Нарешті, коли вже ми стояли коло фунікулера, він мовив:

— Шкода, що ви так і не змогли як слід пізнати Юліку!

Коли я відповів, що пізнати її ще не пізно, Штіллер, видно, сам злякався своїх слів.

Того великоднього вечора Штіллер повернувся з клініки дуже швидко.

— Юліка почувається цілком добре,— заявив він.—5 Лікар просив сьогодні не турбувати її. Але дозволив прийти вранці,— додав Штіллер і відразу розвіяв наш прихований страх.— Вона почувається добре, але їй потрібен іще цілковитий спокій.

Ми всі це розуміли, і Штіллер був сповнений надії. Він заповзявся приготувати нам давно обіцяні грінки з сиром, а отже, влаштувати приємну, затишну вечерю. Він розпалив у коминку вогонь, охолодив вино й вистругав три шпички, щоб підсмажувати на вогні сир. Звісно, то була не селянська грубка, як на присланому малюнку, а радше розцяцькований коминок із підробленого мармуру у так само підробленому стилі початку нашого сторіччя. Грінки вийшли чудові, принаймні на наш смак; ми були голодні після прогулянки. Того вечора Штіллер багато пив. Щоразу, як ми хотіли кінчати вечерю, він відкорковував нову пляшку, і так серед не вельми жвавої розмови ми сиділи аж до одинадцятої години. Штіллер не був п’яний. Він швидко пив вино малими ковтками з високої вадської чарки і був бадьоріший за нас. А все ж не слухав, що говорилося. З очей ладні були бризнути сльози. Навіть як я пробував говорити про пані Юліку, він не слухав. То був тяжкий вечір. Може, він хотів щось сказати наодинці моїй дружині чи мені. А нас сиділо троє, і ми теж були такі самі безпорадні, як і він, силкуючись знайти якусь веселішу тему. Штіллер нарешті сам знайшов таку тему, краще за нас. Через півгодини трохи жвавішої розмови ми попрощалися й подалися до кімнатки в башті; Штіллер лишився стояти внизу в сінях — так само, як під час нічних телефонних розмов, не відповівши на наше кількаразове «добраніч». Я вже вважав за погану манеру, за своєрідний сентиментальний примус те мовчазне чекання, поки я, поклавши трубку чи зачинивши двері, перерву розмову... Хоч які ми з дружиною були стомлені, але не могли заснути.

Десь коло першої години я ще раз зійшов униз. У сінях було темно, натомість у вітальні світилося, і я завернув туди так, як є, в піжамі й босоніж, ступаючи майже нечутно. Наш приятель сидів перед згаслим коминком і, здавалося, спав. Я підійшов до нього, щоб чимось прикрити, але очі в нього були розплющені.

— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п’яний.

— Не треба більше пити,— сказав я.

Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.

— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп’ячому...

Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.