Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Тільки один,— відповів я.— А чого ти питаєш?

Він знову витер чоло.

— Байдуже,— урвав він свою мову.

— Я не кажу, що розумію краще за тебе твою дружину. Ми з нею досить чужі одне одному люди, навіть не розмовляли багато. Зрештою її лист був дуже короткий.

Штіллер сумно кивнув головою.

— Ти її розумієш. Авжеж. Це для неї щастя.— А по хвилі додав: — Мені погано, ти вже вибачай.— Проте не пішов виблювати, як я сподівався. Він був жовтий як віск, і щоразу, коли ми ззиралися, я переконувався, що для нього існує тільки одне питання: чи вона помре. Він силкувався думати про інше; тож був радий, коли я говорив.— Ти хотів щось сказати, правда? — спитав він.

Однак я не пам’ятав, на чому наша розмова спинилася, тому сказав, аби не мовчати:

— До речі... я читав твої нотатки.

— Спали їх!

— Хіба тобі полегшає, як я їх спалю? Адже ти їх на те писав, щоб хтось міг прочитати... Боровся за жінку, як то кажуть. Я, мабуть, її розумію. Кому спадає на думку питати свого рятівника, як йому вестися? Бачиш, за довгі роки вона звикла, що ти не хочеш бути убогою, слабкою людиною, а тільки її рятівником.

Штіллер усміхнувся:

— Чому ти не кажеш навпростець?

Я не розумів його, а його непевної усмішки й поготів. Він тремтів усім тілом, наче в гарячці.

— Нічого,— сказав він.— Це все через те, що я по-дурному впився!

Я підвів йога до стільця з високою спинкою, де він міг відкинути голову, й зачинив вікно.

— Може, я краще покладу тебе в ліжко?

Штіллер похитав головою. Я підкинув на жар буковий оцупок.

— Що мені робити? — спитав він, затуливши обличчя руками.— Не можу ж я, Рольфе, наново народитися на світ, та й не хочу... В чім моя провина? Скажи мені, бо я не знаю. Що я такого вчинив? Скажи, бо я невіглас. Скажи-бо!

— Я читав твої нотатки,— знову мовив я.— І бачу, що ти й сам багато чого знаєш.

Він відтулив обличчя.