Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Спакувала потрібні в клініці речі. Ми мали ще годину часу й не знали, про що говорити. Квітки нічого не допомогли б, я знаю. Та мене, бачиш, щось погнало в містечко. В Теріте не знайшлося нічого, що б їй сподобалось. Отже, далі, в Монтре! За сорок хвилин я був уже дома, рівно за сорок хвилин. Ну, а вона пішла сама до клініки! — Він силувано посміхнувся.— Може, ти, такий розважний, не побачиш у цьому нічого незвичайного!

— А ти що бачиш?

— Без мене! — сказав він.— Без мене! її, бач, це більше тішило, ніж квіти. Може, вона востаннє переступила цей поріг, і ніхто її не провів. О так, цей спогад перетриває всі квіти світу!

Мене його слова не переконали.

— Рольфе,— повів він далі,— вона лиха людина. Хтозна, може, я її зробив лихою. Тоді. А потім настає день, коли вже не можна повірити в кохання... Я прийшов запізно.

Штіллер підвівся. Здавалося, що він от-от упаде. Я взагалі не знав, що його тримає ще на ногах.

— Випий коньяку,— мовив він,— і підемо спати.— Проте не знайшов чарки, що стояла на нижній поличці, та й, мабуть, забув про неї. Він тримав пляшку в руці, заглиблений у думки.— Немає чужішої мені людини, як ця жінка! Я не хочу тобі набридати, Рольфе, але... це все лише слова: я буду вдячний, не чекатиму на чудо, на якусь іншу Юліку, тільки дякуватиму за кожен день, як вона вернеться ще раз до цієї оселі... тепер, так, тепер, як вона лежить у клініці, а я не можу ні спати, ні не спати зі страху, що ми надто пізно похопилися, тепер, Рольфе...— Він був такий знеможений, що сперся на підвіконня й говорив, як дитина, нажахана поганим сном.— А коли вона знову сяде там, а я тут...— Він і досі тримав пляшку в руці й дивився в глиб кімнати на два порожні стільці.— Що тоді? — запитав він сам себе, потім мене: — Що тоді, Рольфе, що? Чи мені розвіятися з димом, щоб не бути їй тягарем? Чи постити, поки вона дасть мені знак, показати їй, що так можна й померти з голоду? Чи що?

— Слухай, Штіллере,— відповів я,— вже не буде так, як було. Для тебе. Не буде, хоч би навіть Юліка ніколи не змінилася. Вчора опівдні ти думав, що вона помре...

Збагнувши, куди я веду, він мене перебив:

— Я знаю, що ти маєш на думці.— Йому стало недобре. Я мовчав,— Скільки я вже планів складав, скільки заприсягався! — озвався нарешті він.— Що буде, як вона знову сидітиме там, а я тут? Я ж поволі пізнаю себе. Я слабкий.

— Якщо ти знаєш, що слабкий, то це вже багато, Може, ти вперше це збагнув. Учора опівдні, як думав, що вона помре. Ти казав, що часом ненавидиш її. Тому, що вона теж слабка й нещасна? Що не може дати того, чого тобі треба? Напевне. А її кохання таке потрібне тобі. Як нічиє інше. Бувають речі, дуже потрібні нам, Штіллере, та все одно ми не можемо спромогтися на них. Чому ж Юліка мала на все спромогтися? Ти й досі обожнюєш її чи кохаєш?

Штіллер не перебивав мене.

— Ну добре,— озвався він,— але подивімось на речі практично: вона там, а я тут,— що мені робити? Цілком практично! — Він позирнув на мене.— Бачиш, Рольфе, і ти не знаєш, що відповісти.— Він наче тішився, що я не можу йому нічого порадити.

— Ти вже далеко зайшов,— мовив я,— часто мені здається, що тобі треба ще тільки раз ступити...

— І в цій хаті буде весілля, так?

— І ти більше не сподіватимешся, що Юліка визволить тебе від твоєї долі, чи навпаки,— ось що я маю на увазі. Ти знаєш, що це означає практично.

— Ні.

— Не буде ніякої зміни, ви житимете разом, ти — зі своєю роботою в підвалі, вона — з однією легенею, як бог дасть. Єдина різниця: ви вже не будете мучитись день у день облудною сподіванкою, що можна змінити іншу людину чи самого себе зарозумілою безнадійністю... Практично ви навчитесь молитися одне за одного.— Штіллер підвівся.— Так,— закінчив я,— це, властиво, все, що я можу тобі сказати.

Штіллер поставив пляшку на столик і глянув на мене. На обличчі йому знову з’явилася та сама непевна усмішка.

— Треба вміти молитися,— тільки й сказав він і надовго замовк...