Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

— Зви це як хочеш.

— Чому ти не скажеш відверто? — спитав він. — Навіть у своїх листах не скажеш?

— Чого?

— Того, що маєш на думці: хай буде воля твоя! Все походить від бога, й благословенні ті, хто його приймає, а смерть тим, хто не годен його вчути так, як я, не годен кохати в ім’я боже, нещасні, як я, що ненавидять, бо хочуть кохати з власної снаги. Тільки бог дає кохання, снагу, велич — ти ж це маєш на думці? — Він не дивився на мене, поклав голову на спинку стільця й знову невиразно всміхався.— І горе зарозумілим,— повів далі він,— що вбивчою пихою хочуть воскресити те, що вони вбили, що скупим каяттям міряють нашу добу й лементують, коли їм не так ведеться чи й зовсім не ведеться, глухі й сліпі, що в нашу добу сподіваються ласки, слабкодухі, як я, що по-дитячому затято опираються муці, авжеж, нехай упиваються ті, що славлять гріх усупереч надії, запеклі, невірні, захланні, що хотіли бути щасливі, еге ж, нехай упиваються й базікають ті, що в своїй гордині не хочуть бути зламані, невірники з марною надією на Юліку! Натомість благословенні ті, що можуть кохати в його ім’я, бо тільки в бозі... Ти це весь час хотів мені сказати? — спитав він.

— Я твій приятель,— відповів я,— і намагався сказати тобі, що думаю про Юліку й про тебе, про вашу взаємну самоту. Оце й усе.

— І що ж ти думаєш? — Штіллер не піднімав голови зі спинки.

— Я вже тобі сказав.— Штіллер наче не пригадував моїх слів.— Ти її кохаєш?

— Ти справді так думаєш?

— Але сподіваєшся від свого кохання немов якогось чуда, а, мабуть, саме чуда й не виходить.

Я її кохаю?

— Так, хочеш того чи ні. Краще було б, коли б ти покохав когось іншого, я знаю. І вона теж знає! Може, Аню, чи як там звалася твоя полька в Іспанії, або Сибілу... Тільки Юліка не винна, що вона не та жінка, яку ти, може, зробив би щасливою.

— Ні, не винна.

— Ти кохаєш і не можеш зробити щасливою кохану істоту. Це й є твоя мука. Правдива мука, незалежна від нашого шанолюбства, бо людина теж трохи хотіла б погратися в пана бога, мати світ у власній кишені й чаклувати з життям. І, звісно, бажала б бути щаслива, якщо вона кохає... А так не завше буває.— Штіллер уже не всміхався, і я додав: — Ось як я міркую, і коли ти мене питаєш, що тобі робити...

Штіллер уже думав про щось інше.

— З осені! — мовив він, і губи йому затремтіли.— З осені вона вже знала. Нині мені сказав лікар. З осені! А я собі посвистував у своєму підвалі, ні про що не здогадуючись, ні про що... Що мені робити! — Він став гаряче боронитись від мене.— Я ж не можу доконати чуда!

— А хто від тебе вимагає чуда?

— Учора опівдні, коли я гадав, що вона помре... Рольфе, я плакав! А потім спитав себе, чи я хотів би ще раз пережити з нею все спочатку, коли б це могло її врятувати. І похитав головою. Я плакав. Вона ж чотирнадцять років день у день помирає побіч мене...

Мені було шкода Штіллера.

— Ти знаєш, що вона сама пішла до клініки? — спитав він.— Без мене.

— Як без тебе?