Розділ «Частина друга. Прокуророва післямова»

Ми стояли й пили вино, кожен тримаючи ліву руку в кишені. Коли врешті з’явилася Юліка з цукерками, вбрана у вовняну жакетку, то вигляд у неї справді був чудовий. Вона напудрилася, але не тільки це її змінило. Здавалося, що вона сама нічого не знає про свою хворобу. Мене гнітило химерне почуття, що то цілком інша людина, наче перед тим усе мені лиш приснилося. Надворі справді похолоднішало, і ми зайшли до хати. Я не міг собі уявити, як мине той вечір; та Штіллер не вбачав у ньому нічого особливого, і пані Юліка теж.

На той час я ще не бачив Штіллерових нотаток, знав тільки, що у в’язниці він писав щось на кшталт щоденника. В післямові я не маю на думці вдаватися до численних спростувань. По-моєму, й так добре видно упередженість цих нотаток, їхня зумисна суб’єктивність, а інколи й очевидне перекручення правди, хоч, як опис суб’єктивних переживань, вони, може, й чесні. Та образ пані Юліки в цих нотатках мене приголомшив: мені здається, що образ той більше говорить про автора, аніж про особу, з якої він так свавільно зліплений. Хтозна, може, самий замір зобразити живу людину вже якийсь нелюдський. Це якраз стосується й Штіллера. Щоправда, більшість із нас не пише нотаток, але, очевидно, робить те саме в інший спосіб, не лишаючи сліду, і в обох випадках наслідок однаково прикрий.

Звісно, я ще довгий час звертався подумки до своєї гостини в Гліоні. Повернувшись додому, я невдовзі дістав від пані Юліки листа, в якому вона, не пояснюючи причини, ще раз благала мене нічого не казати Штіллерові. Хоч би яка була моя власна думка, проте я не мав права самовільно порушувати ззовні мовчанку тієї пари, бувши випадковим і, мабуть, небажаним повірником, Може, бідолашна пані Юліка боялася, що Штіллер розгубиться й тоді взагалі не можна буде з ним витримати? Я не знаю. Чи мала підстави сподіватися, що все-таки не дійде до операції? А ще, звісно, цікавив мене сам Штіллер. Мені здавалось, що з ним щось сталося. Замовкло в ньому прикре запитання, за кого ми його вважаємо, замовк страх, що його сплутають із кимось іншим. Я відчував, що в стосунках з ним звільнився від ледь усвідомлюваної силуваності: мені самому стало легше. Доки людина не прийме себе саму, доти боятиметься, що оточення її не зрозуміє або фальшиво витлумачить. Надто багато для неї важить, якою ми її бачимо,— і саме її тупий страх, що через нас їй доведеться взяти на себе фальшиву роль, неодмінно й нас робить тупими. Вона хоче, щоб ми дали їй волю, але нам не дає волі. Не дозволяє нам брати себе за когось іншого. Хто тут кого силує? Про це можна багато говорити. Самопізнання, що повільно чи нагло відчужує людину від життя, яке вона досі вела, тільки перший, необхідний крок, але його мало. Скільки ми знаємо людей, що якраз на цьому східці спиняються, вдовольняються меланхолією самопізнання і надають їй видимість дозрілості! Мені здається, що Штіллер перейшов цей поріг тоді, як зник. Він уже готовий був зробити другий, куди важчий крок: не вболівати, що ви не той, ким би хотів бути, а прийняти себе таким, як він є. Адже нема нічого тяжчого, як погодитися з самим собою! Властиво, таке вдається тільки наївним людям, а все ж у своєму колі я мало зустрічав людей, що їх можна було назвати наївними в цьому гарному розумінні. На мій погляд, Штіллер, коли ми зустрілися у в’язниці, вже до певної міри подолав те болісне прийняття самого себе. Та чому ж він так по-дитячому боронився від свого оточення, від своїх давніх приятелів? На щастя, я не знав особисто того давнього Штіллера, й через те мені було набагато легше зайти з ним у якісь розумні стосунки: ми зустрілися аж тепер. Та хоч він був уже готовий прийняти самого себе, хоч мав добру волю врешті подивитись у вічі власній дійсності, але не домігся ще одного, а саме: йому не було байдуже, чи визнає його оточення. Він почувався іншим, і цілком слушно — то був не той давній Штіллер, якого в ньому відразу впізнали; але йому хотілось кожного переконати, що він інший, а це вже було по-дитячому. Але як можна відмовитися від бажання, щоб принаймні найближчі нам люди пізнали нас у нашій правдивій дійсності, що її ми самі не знаємо, тільки в найкращому випадку годні в ній жити? Цього ми ніколи не осягнемо, якщо не будемо певні, що нашим життям керує якась надлюдська інстанція, чи принаймні якщо не будемо палко надіятись, що така інстанція існує. Штіллер зрозумів це дуже пізно. А чи таки зрозумів? Після тих перших відвідин восени у мене склалося враження, що таки зрозумів, хоч він не сказав про це ні слова; може, якраз тому. Сам Штіллер — і це чи не основна причина, що він замовк,— зовсім не відчував потреби пояснювати комусь, що він перемінився. Нова робота теж не виповідала його; він виготовляв тарілки, миски й чашки, все практичні речі, на мою думку, з великим смаком, але це вже не було виявлення самого себе. Він звільнився від страху бути невпізнаним, і через те інші стали почуватися вільніше з ним, наче він видобувся з тісного кільця. Я також зрозумів, чому, хоч який був прихильний до Штіллера, весь час трохи боявся зустрічі з ним. Може, «замовк» — не те слово, воно тільки вводить в оману. Звісно, Штіллер аж ніяк не був скупий на слова. Та як кожен, хто прийшов до самого себе, він дивився на людей і на речі навколо, і ті люди й речі починали ставати світом, чимось іншим, ніж тінями його самого, тим, чого вже не треба було йому ані шукати, ані нищити. Він сам починав ставати світом. Таке було моє враження після першої виправи до Гліона та й, зрештою, після його листів, коли в них не йшлося про пані Юліку. Зрозуміло, що з пані Юлікою, товаришкою його попереднього життя, було найважче, існувала велика спокуса піддатися давньому страхові й руїнницькому неспокоєві. Між ними була менша відстань, аніж та, що насправді відділяла вже Штіллера від інших людей. Пережите разом минуле — не «дрібниця; звичка, що природно настає разом з ослабленням нашої снаги, звички, що стрічаються на кожному кроці, можуть виявитися фатальними. Вони як водорості для плавця; хто цього не знає! А з іншого боку, наш приятель, мабуть, тепер знав, що втекти неможливо; дарма починати нове життя, коли давнє просто відкидаєш. Хіба Штіллерові не про те йшлося, щоб остаточно скінчити з минулим у стосунках до цієї жінки, з безплідністю, що цих двох людей скувала докупи, тобто не втекти, а розплавити його в новій, живій теперішності? А як ні, то ця нова теперішність ніколи не стане справжньою. Саме про це йшлося, про здійснення чи невдачу, про віддих чи задуху, і в цьому розумінні про життя чи смерть, радше про життя чи завмирання. Певне, що стосунки до жінки, якщо йдеться про подружжя, не завше стають останнім спробним каменем, але в цьому випадку вони стали ним. Бувають розмаїті спробні камені; Штіллер принаймні знайшов свій власний. Як уже згадувано, ми надіялись, бо, самі ж таки з радістю пересвідчились, що Штіллер, принаймні в спілкуванні з приятелями, дійшов до живої, вільної від страху, не тільки бажаної, але й дійсної, зрозумілої готовності бути собою, що він дедалі більше входив у себе, дедалі більше трактував людей і навколишні речі окремо від себе, одне любив, інше ненавидів. Наприклад, курорт Ко щиро й глибоко ненавидів, цілою душею. Штіллер лишився «нервусом», гарячою натурою, його любов не зробилася лагідна і всеосяжна, Зле тепер її в ньому було більше, ніж будь-коли раніше, і я сподівався, що та любов колись досягне й пані Юліки,— їй вона була така необхідна.

Минула зима, а ми більше не бачилися. З кожним листом я, звісно, чекав новин про майбутню чи вже щасливо перебуту операцію. Кожен незрозумілий натяк (P. S. Як поводитеся людина з тавром прокляття?) відразу тлумачив однаково: що наш приятель уже все знає. Та допіру другий лист спростовував таку гадку, бо на моє запитання про Юлічине здоров’я Штіллер не відповідав або писав, що вона почувається добре. Тим часом настав лютий. Здавалося, що без страшної операції все ж таки обійшлося; я відчував полегкість, хоч мене дивувало, що пані Юліка, знаючи, як я переймався її здоров’ям, нічого не писала. Але така вже в неї вдача. Одного дня прийшов пакунок із сімома дрібно списаними зошитами — нотатками з часів ув’язнення. «Ось мої папери!» — тільки й написав Штіллер. Я не розумів, чого він послав їх мені. Може, просто хотів десь діти з хати, щоб до нього не навідувався їхній дух? Прочитавши їх, я ще палкіше став сподіватися, що Штіллер спроможеться колись прикласти мірку живої дійсності й до пані Юліки, яку він, по-моєму, так несправедливо спотворив у своїх нотатках, але водночас у серце мені закрався страх, чи вистачить йому часу.

Операція відбулася в березні. Коли ми з дружиною вибралися на Великдень до Гліона, то ще про неї не знали. Ми вже давно домовилися, що загостимо до них на два-три дні під час своєї великодньої прогулянки до французької Швейцарії. На наш подив «Mon repos» зустрів нас замкненими дверима. Якийсь час, поки я заглядав у всі закутки й гукав навсібіч, то почувався так, наче Штіллера та його дружини взагалі вже нема тут, немає більше в Гліоні, немає на землі, що вони зникли, кинувши цей смішний несмак, який Їм ніколи не пасував. Двері до підвалу були незамкнені, але й у гончарні я нікого не знайшов. Та все ж побачив там сліди недавньої роботи: на столі — вилинялий голубий фартух, кинутий похапцем; на гончарному колі — грудки вологої глини. Ми вирішили чекати. День був сльотливий, над Женевським озером висів туман; ми сиділи в дощовиках на мокрому підмурку, переконуючи одне одного, що нема підстав хвилюватися. Мокрі й через те дуже блискучі гномики, будиночок з баштицею, зарослий плющем, іржава залізна огорожа, табличка з підробленого мармуру й напис, що з нього майже всі літери вже повипадали, мокрий, темнуватий мох у потрісканому колодязі — все те ніде не ділося й анітрохи не змінилось, тільки що без сонця було дуже понуре. Ми намагалися жартами підбадьорити одне одного, та дарма. Червоний фунікулер проїхав порожній. За годину почало смеркати; потяг унизу промчав з освітленими вагонами, готелі в Монтре вигравали світлом, тільки навколо було сіро, будиночок нашого приятеля тонув у пітьмі. З дерев капало.

— Ходімо до готелю,— запропонував я — а потім потелефонуємо.

Дружина вагалася:

— Ми вже стільки чекали!

Отже, ми викурили ще по одній цигарці. Світло в Монтре, хоч і не таке яскраве, пригадало нам мерехтливий Вавілон, що його ми кілька років тому оглядали з «Рейнбо-бару»... Штіллер прийшов без плаща й без капелюха і перепросив нас, що не залишив у дверях записки: він, очевидно, забув про наш приїзд. Повернувся він із клініки в Валь-Моні: пані Юліці вранці зроблено операцію. Він щойно вперше відвідав її. Його не зовсім зрозумілі пояснення були звернені насамперед до моєї дружини, що, немов спаралізована, сиділа на мокрому підмурку, не виймаючи рук із кишень дощовика. Знову почався дощ. Штіллер, сповнений несміливої довіри до лікаревих слів, оповів нам про задовільний перебіг операції, вельми щасливий перебіг, можливо, навіть найкращий. Я не знав, чи він не усвідомлював, яка то небезпечна операція, чи тільки прикидався перед нами, щоб не бачити ще й нашого переляку. Пані Юліка його не впізнала, не могла також говорити. Тепер дуже багато залежить від того, як мине ніч, заявив він, хапаючись за лікарів дозвіл знову прийти завтра вранці о дев’ятій годині, наче то була велика втіха.

— Чого ми стоїмо на дощі!— сказав він.— Ходімо до хати. Як добре, що ви приїхали.

В хаті, при світлі, Штіллер був білий як смерть. Він квапливо вніс наші валізки і конче хотів приготувати нам справжню вечерю. Моя дружина, певне, мала слушність, що не відмовляла його, навіть підтримала, заявивши, що з’їла б чогось теплого.

— А що я кажу? — втішився він.— Звісно.

Вона лиш трохи йому помогла; для нашого приятеля якась робота була найкращим заспокоєнням.

— Знаєш,— звернувся він до мене,— такі операції роблять дуже часто.

Як послухати його, то можна подумати, що люди з цілими легенями — просто виняток. Він приготував вечерю, накрив у кухні стіл, не скидаючи піджака; якби він був у пальті, то його теж би не скинув. Адже він прискочив сюди тільки на хвилю, хоч до клініки мав з’явитися аж через чотирнадцять годин.

— Знаєш,— пояснив він,— усе виявилося так несподівано, треба було негайно робити операцію, що швидше, то краще.

Штіллер приготував нам чудовий риж. Звісно, ми їли тільки, щоб додати одне одному мужності. Потім викурили по кілька цигарок. Моя дружина заходилася мити посуд, а Штіллер витирав. Упоравшися з посудом, дружина відразу пішла до спальні. Вона вела машину, і Штіллер повірив, що вона втомлена. Він був у такому стані, що не міг ні в чому сумніватися. Коли він лишився зі мною, десь о дев’ятій годині, то, здавалось, не відчував потреби говорити про операцію чи взагалі про пані Юліку. Ми з’ясували, що колись грали в шахи, й захотіли спробувати, чи ще не забули. Я майже не пам’ятав, де ставити коней та слонів,, і він мені показав. Але як класти шахівницю, де мають бути чорні, а де білі поля, Штіллер уже й сам не знав. Та все одно ми грали. То була своєрідна нічна варта. Ми грали до четвертої години ранку, коли за вікнами засіріло і став заповідатися гарний великодній день. Небо було всіяне зірками. Штіллер сприйняв це як гарну прикмету.

Пані Юліка перебула ніч, коли брати на увагу її стан, навіть чудово, і наш приятель повернувся з клініки, наче помилуваний. Ми полегшено відітхнули; до того ж був сонячний великодній день. Штіллер запропонував піти погуляти.

— Вона мене впізнала! — заявив він.

Я ще не бачив нашого приятеля таким щасливим. Ми рушили берегом у напрямку Шільона. Моя дружина йшла посередині. Штіллер був дуже говіркий, але говорив неуважно, що лиш йому спадало на думку: то про недавні відвідини свого молодшого брата Вільфріда, то сипав жартами, то вихваляв своїх нових приятелів у Лозанні, якогось книгаря та його дружину, на світі були самі тільки гарні люди. Подеколи він западав у мовчанку, тоді навіть не чув, що ми казали. На залізничному насипі, осяяному сонцем, ми стежили за любовною грою двох ящірок. Я спитав нашого приятеля, чим йому не подобається Шільонський замок, що з нього він завше кпив у своїх листах, не той заяложений малюночок на обгортках із шоколаду та музичних скриньках, а справжній, що бовванів тепер перед нашими очима. Він йому подобався, та й нам Шільонський замок, що його мури осявало ранкове сонце, здавався дуже гарним. Штіллер навіть не зауважив, що я хотів нагадати йому, як він раніше глузував із цих околиць. (Щодо тих глузів, які мене, коли я вперше читав його нотатки, може, й даремно обурили, бо при мені він ніколи не дозволяв собі таких жартів, то зрозуміло, що наш приятель, погодившись із собою, вже не мав причини удавати з себе чужоземця; він став вважати себе за швейцарця).