Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Я мовчав.

— Юліка — її сценічне ім’я,— поінформував мене комісар.— Колись вона була начебто хвора на легені й жила в Давосі. А тепер веде балетну школу в Парижі. Правда? Уже шість років.

Я тільки мовчки глянув на нього.

— Відколи ви зникли.

Я все ж таки мимоволі сів, аби почути, що читачі ілюстрованих часописів ще знають про чоловіка, який, очевидно, дуже подібний до мене, принаймні в докторових очах. Я взяв сигару, і комісар, заражений повагою до мене, що її посіяв той доктор, дав мені вогню.

— А самі ви скульптор.

Я засміявся.

— Правда? — І, не чекаючи відповіді, повів далі своєї:— Чому ви подорожуєте під чужим прізвищем?

Дарма я присягався, він мені не вірив.

— Шкода,— сказав він і, пошукавши в шухляді, дістав блакитний формуляр,— шкода, пане Штіллере, але як ви й далі відмовлятиметесь показати свій справжній паспорт, мені доведеться передати вас до кримінальної поліції. Самі ж, певне, розумієте.

Він струсив попіл із сигари.

— Я не Штіллер! — знову сказав я, коли комісар почав сумлінно заповнювати довжелезний формуляр. Та він, здавалося, мене вже взагалі не слухав. Я всяко пробував — і врочисто, і розважно: — Пане комісаре, я не маю іншого паспорта! Або, сміючись: — Це ж просто безглуздя! — І хоч був п’яний, але дуже добре відчував, що чим більше я говорю, то менше він мене слухає. Врешті я крикнув: — Так моє прізвище не Штіллер, хай вам чорт! — крикнув і грюкнув кулаком по столі.

— Чого ви так нервуєтесь?

Я підвівся.

— Пане комісаре, зараз же віддайте мені мій паспорт!

Він навіть не глянув на мене.

— Ви арештовані,— сказав він, гортаючи лівою рукою паспорт, щоб виписати номер, дату видачі, прізвище американського консула в Мехіко — все, що в таких випадках вимагає блакитний формуляр, і додав навіть привітно: — Сідайте.

Камера моя — я саме виміряв її своїм черевиком, що має неповних тридцять сантиметрів,— маленька, як усе в цій країні, чиста, що аж дихати важко від гігієни, і якраз через те й гнітюча, що все в ній на місці, все доцільне й задовільне. Ні більше ні менше! Все в цій країні гнітючо достатнє. Я виміряв: довжина 3,1 метра, ширина 2,4 метра, висота 2,5 метра. Гуманна в’язниця, нічого не скажеш, і це найпідліше. Немає павутиння на стелі, немає цвілі на стінах — нічого, чим би можна було обурюватись! Є в’язниці, які народ бере штурмом, зачувши про них; тут нема чого штурмувати. Я знаю, мільйони людей живуть гірше за мене. Ліжко на пружинах. У загратоване вікно вранці заглядає сонце, о цій порі року десь до одинадцятої години. Стіл має дві шухляди; на нім лежить біблія й стоїть лампа. Якщо мені кудись треба, то досить натиснути на білий гудзик — і мене поведуть до відповідного місця, де немає старих газет, що їх перед тим можна почитати, є самий тільки м’який туалетний папір. А проте це в’язниця, і бувають хвилини, коли хочеться просто завити. Та людина не виє, так само як не виє в будь-якій установі, а витирає рушником руки, чемно ступає по лінолеумі, дякує, коли її знову замикають до камери. Крім по-осінньому жовтого вже листя каштана, я нічого не бачу, навіть як стаю на пружинне ліжко, що, зрештою (в черевиках), заборонено. Найбільше, звісно, дошкуляють згуки невідомого походження: відколи я взнав, що в цьому містечку є ще трамваї, то майже не завважую їхнього гуркоту. Натомість дуже набридає незрозуміле белькотіння диктора радіо десь у сусідстві, щоденний гармидер сміттярів і шалене витріпування килимів на лунких подвір’ях. Здається, що в цій країні панує якийсь хворобливий ляк перед брудом. Учора задля переміни вони бавили мене тріскотінням пневматичного свердла: десь довбали вулицю, щоб потім заасфальтувати її наново. Часто в мене складається таке враження, що в цьому містечку я єдиний маю дозвілля. Із гомону на вулиці, коли свердло часом затихає, можна зробити висновок, що тут дуже багато лаються і мало сміються. Опівночі, коли зачиняються всі пивниці, горлають п’яні. Раз співали студенти, наче не в Швейцарії, а десь у самому центрі Німеччини. Приблизно о першій усе затихає. Але від того, що я гашу світло, мало що міняється: ліхтар з вулиці освітлює мою камеру, тіні від грат лягають на стіни, заламуються на стелі, а як надворі вітряно, ліхтар гойдається, тіні стрибають — збожеволіти можна. Уранці, коли світить сонце, вони принаймні лежать на підлозі.

Якби не мій наглядач, що приносить їжу, я б і досі не знав, про що власне, йдеться. Тут, мабуть, кожен, хто читає газети, знає, ким був Штіллер. Через те майже неможливо довідатися щось певне: кожен поводиться так, наче ця справа всім відома, а насправді сам про неї знає лиш приблизно.

— Якийсь час його начебто шукали в озері,— каже наглядач,— але не знайшли, а тоді раптом пішла чутка, що він десь в Іноземному легіоні.