Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Пане комісаре, я не люблю, коли мене хапають за рукави. Я кілька разів застерігав вашого митника. Дуже шкодую, пане комісаре, що не втримався й дав йому ляпаса, і, звісно, готовий негайно заплатити відповідний штраф. Це ж зрозуміла річ. Скільки з мене належиться?

Він усміхнувся, навіть приязно. І заявив, що справа, на жаль, не така проста. Тоді закурив сигару, трохи обім’яв її губами, старанно, незворушно, наче зовсім не думав про час.

— Ви, здається, досить відома людина...

— Я? Чого це?

— Я не розуміюсь на таких речах,— сказав він,— але той пан доктор, що впізнав вас, начебто дуже високої про вас думки.

Не було ніякої ради: сталась помилка, і хоч що б я тепер, сказав, усе здавалося б або манірністю, або правдивою скромністю.

— Чого ви назвали себе Вайтом? — спитав він.

Я говорив і говорив без кінця.

— Де ви дістали цей паспорт?

Він питався майже добродушно й попахкував не вельми запашною сигарою, застромивши великі пальці за шлейки, бо день був гарячий і комісар, не маючи вже мене за іноземця, розстебнув зверху куртку, досить невигідну на таку пору. Він дивився на мене, зовсім не слухаючи моєї мови.

А я казав далі:

— Пане комісаре, я п’яний, ви маєте слушність, цілковиту слушність, але я протестую проти того, щоб якийсь там не відомий мені доктор...

— Він каже, що знає вас.

— Звідки?

— З часопису.— І, скориставшись моєю зневажливою мовчанкою, додав: — Ви маєте дружину в Парижі. Правда?

— Я? Дружину?

— На ім’я Юліка.

— Я їду не з Парижа, а з Мексіки, пане комісаре,— пояснив я.

І сказав йому назву судна, тривалість подорожі, годину прибуття до Гавра, годину виїзду з Веракруса.

Це все може бути,— заперечив він,— але ваша дружина мешкає в Парижі. Вона танцюристка, якщо я добре зрозумів. Буцімто надзвичайно гарна жінка.