Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Незважаючи на моє ввічливе, але прозоре попередження, він набундючився, відчуваючи на своєму боці силу закону, і заявив, що мені скажуть скоро, хто я такий насправді. І таки дістав ляпаса. Темно-синій кашкет його покотився млинком по пероні так далеко, що я аж не сподівався. Митник, тепер уже простоволосий і тому набагато людяніший, аніж був у кашкеті, якусь хвилю стояв такий, здивований, навіть не лютий, тільки спантеличений, що я міг би спокійно вскочити до вагона. Потяг саме рушив, із вікон вихилялися пасажири, махаючи руками, навіть двері були ще відчинені. Не знаю, чому я не вскочив у них. А напевне міг би вихопити митникові з рук паспорта, бо він був такий розгублений, наче в твердому синьому кашкеті, що котився собі по пероні, була вся його душа, і аж як кашкет перестав котитися, митника посіла цілком зрозуміла лють. Я нахилився в натовпі, підняв кашкета, оздобленого швейцарським хрестом, сяк-так обтрусив і віддав митникові. Вуха в митника почервоніли, як буряк. Дивно: я пішов за ним, наче не піти було непристойно. Мовчки, навіть не дивлячись на мене — врешті, я ж не тікав,— він завів мене до дільниці, де довелося чекати цілих п’ятдесят хвилин.

— Прошу, сідайте! — сказав комісар.

Паспорт лежав на столі. Я зразу ж зауважив інший тон, гладеньку, не дуже вмілу чемність, з якої зробив висновок, що після годинного майже вивчення паспорта моє американське підданство вже не викликає сумніву. Комісар, наче бажаючи загладити брутальність молодого митника, підсунув мені навіть стільця.

— Ви, чую, розмовляєте по-німецькому,— сказав він.

— А що ж тут такого? — спитав я.

— Прощу, сідайте,— усміхнувся він.

Я лишився стояти й пояснив:

— Я німецького походження. Американець німецького походження...

Він показав на стілець:

— Прошу! — і на мить завагався, сідати йому самому чи ні.

Якби я був не розмовляв у потязі по-німецькому, то, може б, усього цього й не сталося. Мене підбив на розмову якийсь пасажир, швейцарець, що дратував мене від самого Парижа. Той самий пасажир давав також свідчення з приводу мого ляпаса. Не знаю, хто він такий. Я його перед тим ніколи не бачив. У Парижі він зайшов до купе, збудив мене, спіткнувшись об мої ноги, поклав речі, вибачився по-французькому, кинувся до вікна й став прощатися швейцарською говіркою з якоюсь дамою, Тільки-но потяг рушив, мене огорнуло неприємне почуття, що він стежить за мною. Я затулився зачитаним «Нью-Йоркером», хоч знав уже всі дотепи з нього напам’ять,— думав перечекати, поки цікавість мого сусіда вляжеться. Він теж читав газету, цюріхську. Після того, як ми домовилися по-французькому, що вікно буде зачинене, я боявся навіть зайвий раз глянути на краєвид, так явно, так напружено той добродій, що взагалі міг бути чудовою людиною, чекав будь-якої зачіпки, аби почати розмову. Врешті я не витримав і подався до вагона-ресторану, де просидів цілих п’ять годин і трохи випив. Допіру між Мюлузом та Вазелем я мусив повернутися до купе, бо ми під’їжджали до кордону. Швейцарець знову став приглядатися, немов звідкись знав мене. Не можу сказати, що йому раптом додало сміливості озватися: либонь, тільки те, що ми тепер їхали його країною. «Пробачте, ви часом не пан Штіллер?» — спитав він трохи ніяково. Я не зрозумів його, бо, як сказав уже, випив трохи віскі. Я тримав у руці свій американський паспорт, а швейцарець, що перейшов на свою говірку, розгорнув тим часом якийсь часопис. За нами стояло вже двоє службовців — митник і ще якийсь, із штемпелем у руці. Я подав паспорт. Тепер я відчув, що випив забагато,— до мене приглядалися недовірливо. Мій невеличкий багаж був у порядку. «Це ваш паспорт?» — спитав другий службовець. Спочатку я, звісно, засміявся. Та врешті роздратувався й запитав: «А чий же? Що в ньому не гаразд?» Це вперше мій паспорт викликав сумнів, і то тільки тому, що той добродій сплутав мене з якимось портретом у своєму часописі...

— Пане докторе,— сказав йому комісар,— не буду вас більше затримувати. В кожному разі, дякую вам за інформацію.

У дверях, що їх відчинив йому вдячний комісар, добродій кивнув мені головою, наче ми були знайомі. Отже, пан доктор, яких на світі тисячі. Я не мав ані найменшої потреби відповідати йому.

Комісар повернувся й мовив, знову показуючи мені на стілець:

— Прошу. Бачу, пане Штіллере, що ви не зовсім тверезі...

— Ніякий я не Штіллер! — перебив я.

— ...а все ж сподіваюся,— незворушно вів далі комісар,— що ви розумієте мене, пане Штіллере?

Я похитав головою. Він запропонував мені швейцарську сигару. Певне ж, я відмовився, бо він явно пригощав не мене, а якогось пана Штіллера. І так само не сів, хоч комісар зручно вмостився, наче налаштувався до довгої розмови.

— Чому ви так роздратувалися, коли вас запитали, чи ваш паспорт правдивий?

Він гортав мій американський паспорт.