Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Сьогоднішній захід, що його влаштував мій запопадливий оборонець, який і досі захищає зниклого Штіллера, зовсім не вдався: зустріч за чаркою вина з провідними критиками містечка! І ти ба, всі були страшенно милі. Якийсь молодик так гаряче, аж зворушливо просив мене не брати на свою адресу його завваг, писаних сім років тому. Прийшла на зустріч і одна дама, трошки перезріла особа, така собі жриця храму, до того ж по-людському скромна, видно з першого погляду. Коли я запевнив невеличке товариство критиків, що я зовсім не їхній Штіллер, їм явно полегшало. Потім з’явилося й віскі. Я запитав даму, чому вона допіру не подала мені руки. І враз, щоправда тільки на хвилю, знову стало відчутне якесь напруження. Якби вона знала, що йтиметься про Штіллера, то взагалі не прийшла б до кав’ярні. Штіллер буцімто повівся з нею вельми брутально. Мій оборонець позирнув на мене, мені теж було цікаво: дама так значуще мовчала, що можна було все подумати. Виявилося, Штіллер написав колись тій дамі листа й назвав її «менторкою» тільки Тому, що вона просто задля мистецтва, з любові до мистецтва і з найглибшого почуття обов’язку перед мистецтвом усіх часів змушена була, та й тепер мусить, відмовити йому в хисті. Я потиснув руку тендітній, але запальній дамі, може, трохи забагато собі дозволивши, й сказав:

— Я, пані, згоден із вами всією душею! Бо я сам недавно бачив ту скульптуру в громадському парку.

Щоправда, дама оцінювала її трохи інакше, ніж я, набагато складніше, але обоє ми оперували суворими критеріями, й через те розмова скоро перейшла від зниклого Штіллера, який тих критеріїв не витримував, До самої дами, до критики взагалі, на якій та дама вельми розумілася. Я цілком схвалюю її рішення ніколи більше не писати про Штіллера, просто забути про нього. Що може бути краще для мене, адже той зниклий Штіллер завше стає мені поперек дороги! Чоловіки теж, як я вже казав, були дуже милі, бо ж досить тільки щиро запевнити критиків, що ти не митець, як вони відразу почнуть розмовляти з тобою так, наче ти стільки ж розумієшся на мистецтві, як і вони самі.

Юліка поїхала. На жаль, перед від’їздом вона прийшла саме тоді, коли мене вислухував психіатр; боячись, щоб моя душа не втекла від нього, він не дозволив навіть на хвильку відчинити двері! Сигари, які вона прислала мені на прощання, дуже зворушили мене, бо знову були не ті, що я люблю. Сигари для неї всі однакові, а що вона купила найдорожчі, то сподівалася, що я зрадію. Я й зрадів: адже вони були від Юліки.

Візита одного старенького подружжя, професора Гефелі та його дружини. Мій офіційний оборонець запевнив їх, ніби я Анатоль-Людвіг Штіллер, і вони виклопотали дозвіл на приватну розмову зі мною. Вони по-родинному подають мені руки, сідають рядочком на моєму ліжку й після збентеженої мовчанки починають нарешті довірливу розмову, спочатку несміливо, боязко, видко, важливу для них розмову, дуже важливу, давно вже очікувану.

— Ми прийшли,— починає старий професор,— у чисто особистій справі, що не має ніякого стосунку до теперішнього вашого становища. Ви знали нашого сина...

— Алекс не раз розповідав про вас...

— Ми дуже жалкуємо,— поважно каже старий професор, явно силкуючись дотриматися ділового тону і вберегти матір, стару сивоголову жінку, від зайвого хвилювання.— Ми дуже жалкуємо, що Алекс ніколи не приводив своїх друзів додому. Принаймні про вас він говорив, як про свого приятеля. Я пригадую собі одну розмову незадовго перед його смертю: вона вас, напевне, не здивує. Наш син назвав вас найближчою йому на землі людиною. Відверто признаюся, що тоді я вперше почув ваше прізвище.

Мати, спочатку радше мовчазна й, попри всю свою приємну стриманість, трохи розгублена, квапливо тицяє мені знімок, аби я пригадав собі її сина. Алекса знято десь, певне, в двадцять п’ять років. Він у чорному фраці, в правій руці тримає рогові окуляри, а лівою, на диво витонченою, сперся на чорне концертне піаніно й легенько, трохи збентежено кланяється. Знімок зворушливий: бачиш той сором’язливий поклін, а оплесків не чуєш, і через те складається враження чогось закляклого, неприродного, жалюгідно мертвого. Обличчя в нього незвичайне, хоч дещо й розплиле через яскраве світло, тонке, дуже схоже на материне, трохи дівоче, але не м’яке: складається враження, що він гомосексуаліст. Обличчя те світиться дивною радістю, що, одначе, йде не від нього самого, а ззовні, звідти, звідки й світло, що так заскочило його, якась невидима подія переконала його, що він, на власний подив, має причину радіти. Очевидно, та причина — перший успіх у концертній залі. Добачаєш у ньому таку саму розгубленість, як і в його матері: через неї важко дивитися у вічі цій зрештою дуже приємній і, безперечно, вельми освіченій жінці. Вона не зносить, щоб про її сина хтось мав власну думку. Усе чогось хоче. Будь-що домагається, аби її зрозуміли.

— Алекс,— мовить вона;— дуже цінував вас...

Довгий час я не знаю, чого ж вона хоче, яка мета цієї візити нещасних батьків, що, напевне, не легко їм далася, яку їхню сподіванку я маю здійснити.

— Його смерть,— каже старий професор,— для нас тяжка загадка, як ви собі можете уявити. Тепер минає якраз шість років...

— А він же був такий талановитий!

— Авжеж,— мовить професор, наміряючись швидкою згодою не допустити дружину до слова,— дуже талановитий, авжеж...

— А ви вважаєте, що ні? — питає мати.

— Щодо його смерті...— каже батько.

— Юліка Чуді теж була такої думки,— наголошує мати.— Ми навіть маємо листа від вашої любої дружини. Вона, як артистка, дуже цінувала нашого Алекса, ви ж знаєте, і я ніколи цього не забуду вашій шановній дружині, бо саме вона підбадьорювала часто Алекса, коли він уже не вірив у себе і робота йому не посувалася, я знаю, наш син нікого так не соромився, як пані Юліки. Без її ласкавої підтримки....

Старий професор, що його дружина перебила, ввічливо мовчить і тим часом запалює цигарку, але не курить її. Поки говорить сива мати Алексова, то можна подумати, що вона справді хоче тільки одного: засвідчити, який обдарований був її син, які він подавав надії, наче їй треба зарекомендувати перед богом небіжчика як піаніста. Я розумію старого професора, що просто згоджується з нею, хоч самого його непокоїть інше. Щоразу, як йому здається, ніби я не помічаю, він дивиться на мене так, немов зниклий Штіллер винний, що Алекс після однієї балетної проби в міському театрі сів до газової плитки. Подеколи вони обоє говорять одночасно й дуже хвилюються, бо перед їхніми очима та картина стоїть так виразно, наче все відбулося тільки вчора. Збоку складається дивне враження, що, властиво, двоє синів відібрали собі життя, двоє цілком різних синів, яких єднало тільки те, що можна знайти спільну причину їхньої самогубства. Про це якраз і йдеться. Я маю знати, хто був Алекс, їхній єдиний син. Він сів до газової плитки, як ми не раз читаємо в газетних повідомленнях і в романах, повідкручував усі крани, накинув на голову дощовика і, сподіваючись, що смерть — просто кінець, вдихнув блакитняву отруту, може, й кричав, але вже без голосу. Він упав із стільця, не міг уже виправити свою помилку, раптом йому забракло часу. А тепер пізно. Вже шість років час йому нічого не важить. Він уже не може пізнати самого себе, вже не може. Він просить урятувати його. Просить справдешньої смерті... За якусь хвилину я мовчки повертаю знімок.

— Про що ви говорили з Алексом? — схлипує мати.— Про що?

— Не плач,— каже батько.