Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Щось тут було не те. Але Рольф вирішив нічого не дати взнаки: хай ніхто не бачить його таким, як він сам себе бачив у Генуї. Може, боячись зустрітися з Сивілою наодинці, а може, щоб показати свою витримку, він запросив того ранку Штурценегера на аперитив. Сибіла, на диво, була вдома, знайшлося чінзано, джин, з’явився навіть солоний мигдаль. Дружина, та наджінка, що відразу почала грати комедію подружньої ідилії, і архітектор, той шмаркач із незвичайним замовленням із Канади, куди Сибіла залюбки поїде з ним, здавалися Рольфові цілком можливою парою, навіть переконливою, ефектною. Те, що вони вперто зверталися одне до одного на «ви», нічого не важило. І взагалі, хай йому дідько, хіба Рольфові про те йшлося, хто обіймав його дружину — Штурценегер чи хтось інший? Йому тоді важливе було одне: уявити свою дружину з якимось молодим, веселим, вдоволеним чоловіком і не збожеволіти на думку, що вона саме його обіймає...

Як я вже казав, мій прокурор розповідає цю історію набагато яскравіше. На моє запитання, що ж усе-таки сталося з крамом тілесного кольору на чоловіче вбрання, він відповідає неохоче, коротко й ухильно. Якщо я добре зрозумів його, він укинув нарешті той мерзенний пакунок до туалету на вокзалі.

— Повірте мені,— сміється він,— що той пакунок снився мені ще багато років!

(Властиво, чому він зі мною такий щирий?)

Мабуть, не випадає,— кажу я,— допитувати свого прокурора, але дозвольте мені запитати одне: чи ваша дружина сказала вам, хто був її приятель?

— Пізніше сказала. Набагато пізніше.

— Коли?

— Коли все скінчилося. Коли він зник.

— Смішно,— кажу я.

— Авжеж,— осміхається він.— Ми тоді обоє — і моя дружина, і, звісно, я — були дуже смішні.

Упродовж цілого того тяжкого літа Рольф хотів довести, що, згідно з своєю теорією, полишає Сибілі робити, що вона сама хоче. Звичайно, була небезпека, що вони стануть зовсім чужі одне одному, але її вже Сибіла повинна була взяти на себе, коли так гордо заявила: «Я не прошу тебе дати мені волю. Якщо мені буде потрібна воля, я її сама візьму». Отже, лейтмотив його поведінки був такий: «Прошу ласкаво, моя люба, як собі хочеш!» Водночас вони проводили разом чудові вечори в колі спільних приятелів, які взагалі нічого не давали взнаки чи, може, нічого й не помічали, а тоді знову починалися непорозуміння через дрібниці. Одначе вони поїхали разом на міжнародний музичний фестиваль у Люцерн і, як колись, походжали під руку по фойє. Не прикидалися для себе чи для людей, ні: їм раптом знову стало гарно вдвох. Рольф був її чоловік і хоч не зловживав цим, але принаймні мав певні привілеї, наприклад, завше міг з’явитися з Сибілою під руку. Сибіла навіть трохи пишалася, що Рольф, тепер уже прокурор, прогулюється з нею по фойє. Натомість п’єро з маскованого балу, хоч би до якої вдався нелегальної діяльності, мав гандікап; Рольф уперше відчув, що гандікап має суперник. Коли він був у дуже гарному гуморі, то часом робив іронічні натяки, що блимали, як далеке світло морського маяка, й нагадували їм обом, коли б вони забули, походжаючи під руку, де стирчить зловісна скеля. Здається, до поважної розмови в них не дійшло. Одначе то було таке літо, що обоє не хотіли б ще раз його пережити. Сибіла й далі мешкала в Рольфа, щоб не лякати родичів; то була б страх яка неприємність, вона про таке навіть подумати не могла, хоч її нітрохи не мучило сумління. Вона відверто заявила про це Рольфові, як він повернувся з Генуї, просто поставила вимогу, щоб, як вона казала, зовні все лишилося так, як було. Через те лише кілька годин протягом дня випадали з-під його нагляду, й годі було уникнути неприємної половинності. Важко навіть сказати, яка то була нерозважність — звинувачувати в гнітючій половинності, яка з часом стала, мабуть, нестерпніша за найдикіші сварки, тільки Рольфа. Однак її жіноча натура все ж таки винуватила його, часом (каже Рольф) Сибіла так позирала на нього, наче він їй уже в печінках сидів, і йшла до свого покою виплакатися — за замкненими дверима! У відповідь на те Рольф сходив униз по пиво. Як їй треба було більшої волі, то чому вона справді не брала її? Рольф думав про де без іронії. Чому вони просто не виїхали десь — його бідолашна дружина та її п’єро з маскованого балу,— чому не зважилися? Рольф цього не розумів. Отже, він гадав, що та буря скоро вщухне, і під осінь справді відчув, ніби сам уже дивиться на все спокійніше.

У вересні він обійняв посаду прокурора.

У жовтні будинок був готовий, і молодий архітектор загалом лишився дуже вдоволений. Дещо, казав він, тепер він би зробив інакше — до речі, те, що Сибілі й Рольфові найдужче подобалося. Решта все здавалося їм трохи дивне. Але саме ті дивовижі були особливо вирізнені на знімках, які небавом мали з’явитися в одному часописі, присвяченому архітектурі. Будинок був, як Штурценегер обіцяв уже під час їхньої першої розмови при чорній каві, послідовно модерний. Не те щоб він не подобався Рольфові, але не можна сказати, що й подобався. Рольф не почувався вільним із Штурценегером, йому було майже неприємно, що його, Рольфів будинок, так вихваляли. Одного разу в кав’ярні до нього підійшов якийсь чоловік, відрекомендувався редактором часопису з питань архітектури, подякував, що Рольф зважився на таку будову, подякував наче від імені сучасної архітектури й не тільки похвалив Штурценегера як архітектора, але й почав розводитись про його чисто людські риси — принадність, відвагу, безоглядність, наполегливість і розмах, про його життєву снагу, вразливість, енергійність, і духовну й тілесну, тощо; все те однаково можна було приліпити й до архітектора, і до коханця. У такі хвилини Рольфові знову здавалося, ніби цілий світ має його за дурня, ніби він персонаж із якоїсь Мольєрової комедії. Сибіла теж була при тій розмові. І теж признала молодому архітекторові життєву снагу, вразливість, енергійність духовну й тілесну, авжеж, і спитала, чи Рольф теж її признає, а Рольф, як-не-як людина з чималим особистим і фаховим досвідом, не знав, скільки хитрощів приписати своїй дружині. В певні хвилини він гадав, що Сибіла здатна на все, саме тоді коли вона здавалася найневиннішою, як закохані жінки, що завше мають себе за невинних і йдуть за голосом одвічної природи, яку потім скромно й покірно вважають за господа бога... Саме з таким почуттям, що він патентований ідіот, Рольф поїхав одного осіннього надвечір’я за місто приймати, як то кажуть, будинок. Крім незначних дрібниць, що на них сам архітектор звернув увагу, все було доведене до ладу. Не спадало якесь жалюзі — не так було прилаштоване; лопнула одна велика шиба у вікні; малярі, що останні працювали на будові, по-дурному забили піском і цементом унітаз у туалеті; ще не підібрано до льоху ключів; забули зробити запланований вимикач біля господаревого ліжка; люстро у ванній кімнаті невідомо чому почеплено на десять сантиметрів вище; у садку в останню хвилину покладено кілька гранітових плит замість кварцитових. Справді дрібниці, їх легко було виправити, а ще, звісно, малярі не закінчили роботи. І це, власне, все. Рольф також не помітив ніяких вад. Чи катальпа прийметься, чи всохне, видно буде згодом. Тепер господареві належало сказати кілька щирих слів подяки. Та що Рольф не сказав їх, а просто відвернувся від замкненого будинку й став роздивлятися околиці, немов прощався з ними або ж уперше прийшов на те місце, молодий архітектор, певне, аби не мовчати, заходився пояснювати, що таке гарантована робота, наче Рольф ніколи про неї не чув. Потім вони сіли обидва до нової прокурорової машини. Рольф, усе ще заносячись думками десь-інде, встромив ключика, але не рушив з місця.

«Я не хотів із вами розмовляти,— почав він, надягаючи рукавиці,— поки цілком не заспокоюся. Але тепер, бачите, коли я вже це здолав...» Штурценегер, мабуть, не розумів ні слова. «Ні,— вів далі Рольф,— ви, звісно, маєте цілковиту слушність, усе це тільки забобони. Мені довго не сходив з думки ваш анекдот про ескімоса, Що його ви оповідали моїй дружині й мені, як уперше завітали до нас. Пам’ятаєте? Ескімос пропонує свою Дружину й ображається, якщо гість її не хоче. А нам здається, що ми не витерпіли б, якби гість не відмовився. Отже, все це тільки забобони...» Рольф давно вже не виголошував своєї теорії. Між чоловіками вона завше натикалася на менший опір. Архітектор, молодик із життєвою снагою, вразливістю, енергійністю і т. д., був дуже уважний, але не міг збагнути, чого прокурор завів таку розмову. Тим часом вони рушили, та за хвилю знову спинилися перед опущеним шлагбаумом. «Я дуже добре розумію ваше збентеження,— сказав Рольф.— У вашому становищі я теж завше уникав таких розмов. Бо що вони можуть дати? Тільки мені здається, що як отак сидиш разом у машині... Та що там довго балакати, просто я не хочу, пане Штурценегере, щоб ви мали мене за дурня! — Нарешті потяг прогуркотів повз них.— Ви кохаєте мою дружину,— повів далі Рольф, опанований своєю манією, але з пречудовою витримкою,— я вас розумію. А моя дружина кохає вас. Так уже сталося! І, властиво, нічого не зміниться, коли за тиждень чи за два ви полетите до Канади».— «До Каліфорнії»,— поправив Штурценегер. «Моя дружина казала, що до Канади».— «Шкода,— засміявся Штурценегер,— але я все-таки їду до Каліфорнії. До Редвуд-сіті. Як тільки приїду, то відразу пошлю вам листівку, щоб ви мені нарешті повірили».— «Немає потреби,— сказав Рольф. За ними засигналили машини.— Немає потреби,— ще раз мовив він.— До Канади чи до Каліфорнії, мені, бачите, все одно, якщо моя дружина надумає їхати з вами, а мені здається, що вона таки надумає». Шлагбаум давно вже знявся вгору, проте Рольф не рушав, глухий до сигналів машин позад себе. Молодий архітектор, певне, збагнув, у чому річ, і хотів щось сказати, наприклад: «Ваша дружина і я...» Та Рольф перебив його: «Кажіть просто: Сибіла!» — «Ну так,— мовив Штурценегер.— Я з першого ж разу, коли побував у вас, відчув якусь симпатію і сподівався, що й ваша дружина...» — «Ви сподівалися! — Рольф обурювався, що коханець дружини такий боягуз, а з іншого боку ставав через те ще зарозуміліший.— Мені сорок п’ять років,— сказав він, дивлячись на молодого архітектора,— а вам нема ще навіть тридцяти!» Штурценегер цілком слушно запитав: «Ну той й що?» Розмова; що так гідно почалася, загрожувала перейти в сварку. Рольф це завважив, завважив також, що шлагбаум піднято. Машини, що стовпилися ззаду, тепер минали їх з лівого боку, виїжджаючи двома колесами на луку, бо дорога була дуже вузька. Звісно, шофери поглядали на Рольфа докірливо, глузливо, а один навіть постукав себе пальцем по лобі, даючи взнаки, за кого він має Рольфа... Очевидно, Штурценегер не раз намагався переконати Рольфа, що, сталася помилка; той або недочував, або не вірив йому. Він мовчки, наче вважав архітектора просто за дурня, доїхав до міста і спинив машину перед його помешканням. Штурценегер почувався страшенно незручно. Він сидить біля відчинених дверцят, тримаючи під лівою пахвою теку, рукавиці й невеличкий згорток картону, щоб права рука була вільна, як доведеться прощатись, і не зміг знайти потрібного слова, якогось переконливого жарту, що водночас не був би образливий. «Не кажіть лишень,— мовив Рольф,— що вам дуже шкода або щось таке.— Він справді був неможливий.— Зрозумійте мене добре. Я нікому не докоряю. Я все дуже добре розумію. Навіть схвалюю. Сибіла знає, що я про такі справи думаю, і, певне, розповіла вам. Мушу схвалити. А все ж,— мовив він, викидаючи у віконце недокурка,— просто не можу витерпіти». Штурценегер, здавалось, над чимось задумався. «А чи ви коли бачили чоловіка,— спитав він таким тоном, як молодші звертаються до старших,— що справді міг би таке витерпіти, тобто не тільки про людське око?..» Рольф усміхнувся: «Мені здавалося, що я саме такий чоловік». Скоро вони попрощались. Щоправда, архітектор запропонував іще випити по шклянці вина, але Рольф відмовився трохи тому, що не хотів заходити до помешкання, де, можливо, Сибіла переживала щасливі хвилини, а трохи тому, що нагло йому здалася, ніби Штурценегер —  зовсім не той чоловік, про якого йому йшлося. Тому він подякував за запрошення, ввімкнув мотор і попросив Штурценегера, аби той міцно пристукнув дверці. Штурценегер швидко подався стежкою, як людина, що помилково зайшла до чужого покою, і не обернувся, як Рольф ще раз відчинив дверцята й побажав йому щасливої подорожі до Канади. Потім Рольф поїхав далі, аби не стояти, навмання, як тоді в Генуї, аби тільки не додому! Аби тільки не бачити Сибіли! Він не здолав свого лиха, взагалі нічого не здолав!

Це було в жовтні. Як усі люди дії, коли їм не щастить упоратися з якоюсь важкою проблемою свого внутрішнього життя, Рольф не поринув у роздуми над самим собою, а кинувся у вир праці, корисної праці, що її, звісно, в прокуратурі, яку він саме обійняв, не бракувало; він залагоджував усе, що тільки входило в межі його повноважень; залагоджував від ранку до пізнього вечора, аж поки витримувала остання секретарка, а потім ще й сам; він не знав спочинку, мов той шалений Роланд. Приятелі, очевидно, вважали його тоді за непоправного кар’єриста. Вони ж бо й гадки не мали, чого він, людина розважного, спокійного й холодного глузду, раптом зробився такий заповзятливий. Усім-бо завше здавалося, що Рольф живе спокійно й щасливо; а втім, сам Рольф нічим не старався підтримати таку славу: він, наприклад, міг собі з якоюсь дамою годувати голубів перед Палацом дожів, і в містечку з цього приводу не кружляли ніякі плітки. Бувають такі чоловіки, феномени доброї слави, що їхній добрій славі не можна нічим зашкодити, як не можна замочити меві крила, і навіть у такому містечку, як Цюріх, ніхто не має бажання пускати про них плітки, бо то було б так само нудно, як мочити меві крила. Цей феномен, здається, поширювався й на його дружину: просто нікому й на думку не спадало в чомусь її запідозрювати. Отже, хіба хто-небудь міг зрозуміти, чому нового прокурора посів такий запал до праці! У найрізноманітніших судових справах, що їх Рольфові доводилося вести, він конче намагався не міряти всіх жінок однією міркою, принаймні як ішлося про інших людей, то він умів розрізняти,, хто винен: бачив і такі випадки, коли вина лягала на чоловіка. Його мали за дуже чуйного, він намагався якомога вберігати людей за бар’єром від зайвого приниження, і його успіхи росли, мов гриби після дощу. Та Сибілу вони нітрохи не вражали, ще гірше: вона тішилася Рольфовими успіхами на роботі десь так, як гарною водяною турбінкою, що нею малий Ганес гратиметься кілька днів і не буде їй набридати..; Рольфові знову снився незграбний пакунок із крамом тілесного кольору!.. А тоді... тоді настав час перебиратися до нового помешкання, і Сибілі якраз забаглося на той тиждень поїхати до приятельки в Санкт-Гален. Рольф нагадав їй, що вони мають переїздити; та виявилося, що відвідин до приятельки не можна відкласти. Рольф, звісно, ані на мить не повірив у приятельку з Санкт-Галена, однак тільки сказав: «Прошу, як собі хочеш!» І Сибіла справді поїхала. Злість із певної, визначеної причини, злість, що її не доводилось ушляхетнювати, дика, брутальна злість, що посіла Рольфа того тижня, принесла йому справжню полегкість: він відкинув свою хвалену витримку і, гасаючи покоями, своїми покоями, лаявся так, що носії з вантажем на пасах, бажаючи дізнатись, куди поставити тогенбурзьку шафу, а куди швацьку машинку, скриньку з начинням чи будуарний столик, не могли з дива вийти. Освічений чоловік, а таких слів уживає! «До пані! — кричав Рольф.— Несіть той мотлох до пані або вишпурніть у вікно!» А вже йдучи: «Просто свинство, що тієї поганки немає тут, свинство, та й годі!» І запопадливі робітники не важились далі питати, аби нервовий пан ще дужче не зганьбив себе; вони оглядали вивантажені з машини меблі, перезиралися і все, що явно не пасувало до саду чи до льоху або не скидалося на бюрко освіченого господаря, мовчки пакували «до пані». А наприкінці, коли речі сяк-так були розтицяні, запопадливі робітники дістали стільки «на могорич», що їм аж ніяково стало: то була наче платня за  мовчанку. І ось Рольф лишився сам у своєму хваленому будинкові, сам із малим Ганесом та служницею-італійкою, що не знала навіть, де шукати постільної білизни; дуже давалася взнаки відсутність господині. Тільки малий Ганес розкошував у тому шарварку, бо від усіх звичайних речей нараз війнуло принадною новиною, і він не вгавав про них розпитувати. «Обережно!» — стояло на скринях. «Не перекидати!» І взагалі, то було наче не помешкання. Рольф не знав, як він там житиме, і вважав, що служниця дарма заходилась розпаковувати скрині, принаймні надто поспішилася; тепер він менше, ніж будь-коли, знав, чи подружжя, задля якого варто було б розпаковувати скрині й стелити килими, взагалі буде існувати. Він заразом і сподівався, і втрачав надію. Що таке незалежність, самостійність і воля партнерів у подружньому житті? Практично — що це таке? Спільність майна, з усяким хатнім добром і служницею, що дає лад тому добру,— оце й усе. А Ганес? Ні, так не годиться. Чи просто зажадати від дружини, щоб вона вгамувалася, пригрозити, поставити ультиматум, дати їй час подумати до різдва? Можна було покласти край цьому нестерпному становищу, але не можна зберегти її кохання чи здобути його наново. Чи краще просто вичікувати? Здатися поки що на плин часу — може, пощастить, а може, й ні, може, він звикне, а може, закохається, і тоді все минеться. Хтозна, може, не треба поспішати з розлученням. Та чи таке життя, сповнене сліпої терплячості, розв’яже його біду? Він спинявся то на тій думці, то на іншій і не міг вирішити остаточно. Скільком людям він уже допоміг! Але в чужих справах, попри всю обережність, завше легше було знайти раду. Одне слово, Рольф відчував, що опинився на тій мертвій точці, де при найбільшому зусиллі можна хіба що розірватися, а колесо все одно не зрушить ані вперед, ані назад, де залежить від якоїсь дрібнички, чи воно крутнеться вперед, чи назад, либонь, навіть просто від випадку. А найбільше дошкуляла думка, що тепер, може, якесь єдине слово — розумне чи дурне — могло б вирішити все...

Того тижня не тільки надійшла обіцяна листівка від Штурценегера з Редвуд-сіті в Каліфорнії, але й відбулася дуже дивна телефонна розмова з Парижем: якийсь добродій, що назвався Штіллером, схвильовано торочив щось незрозуміле, обурювався, наче Рольф мав знати, де його дружина, і ніяк не хотів повірити, що Рольфові не відоме, і то дуже добре, його прізвище. Безсумнівно, нервовий тип, що телефонував з Парижа, і був її п’єро з маскованого балу. (Отже, те, що досі твердив мій прокурор, не зовсім правда: виходить, він знав прізвище Сибілиного коханця, хоч і не від неї самої, ще до того, як Штіллер зник. Я просто нагадую це, як приклад, що навіть прокурор у своєму цілком добровільному зізнанні не вільний від суперечностей, то чого ж вони сподіваються, коли допитують нас!) Розмова справді була дуже дивна, бо ж Рольф гадав, що Сибіла поїхала разом із своїм п’єро. Чи вони десь розминулися в Парижі? Він відкидав думку, що тим викликом його хотіли якнайхитріше ввести в оману, та як вона вже засіла в мозку, її годі було позбутися. Він не міг повірити, що Сибіла на таке здатна. «Ні! — вголос казав він сам до себе.— Ні!» Але десь у глибині свідомості наче відлунювало: «А чому ні?» Він боронився від такої підозри, надто вона була ница, соромився її і через той сором сам собі здавався смішним йолопом. Хіба тепер не можна було всього сподіватися. Його глузд повставав проти такого припущення. Невже він колись зненавидить Сибілу, матір свого сина і взагалі найближчу людину, яку тільки можна собі уявити? Він боявся зустрічі з нею.

І зустріч та, здається, справді була дуже невдала. Якось у листопаді, коли він уранці сидів у канцелярії, секретарка сказала, що з ним хоче поговорити дружина: ні, не телефоном, вона чекає в приймальні. У нього тоді саме почалося засідання, і їй довелося чекати майже годину. Була вже одинадцята; хіба вона не могла просто зустрітися з ним під час обіду? Нарешті Рольф звелів покликати її і рушив назустріч із німим запитанням: «Що сталося?» Сибіла була трохи бліда, але бадьора. «О,— мовила вона,— то це твоя нова канцелярія?» — і зразу ж підійшла до вікна поглянути на нецікавий краєвид. Рольф не став питати: «Як тобі велося в Санкт-Галені?» чи «Як тобі було в Парижі?» Вважав, що Сибіла має говорити, а не він. Вона ж удавала, немов нічого не сталося, була збентежена, як ніколи, балакала собі, наче прийшла сюди тільки побачити його нове місце роботи, й завзято курила. Рольф міг зателефонувати до Санкт-Галена, але розважно втримався. Може, Сибіла хотіла вивідати, чи він телефонував? Вона подякувала за милу несподіванку — що Рольф сам поклопотався переїздом. А що далі? В її очах ховалася якась таємниця й страх: вона чи то боялася приховати її, чи лякалася, що не витримає і скаже про неї. Тож Рольф сприймав її поведінку за фарс, нестерпний фарс. Він сидів коло свого широкого бюрка, а Сибіла — навпроти нього в фотелі, немов клієнтка. Може, вона хоче розлучитися? Раптом у нього вихопилося: «Телефонував якийсь пан Штіллер, певне, твій коханець». Сибіла здригнулася. Він пошкодував, що пробалакався, і водночас обурився, що йому треба ще й вибачитись, одначе замість вибачення додав так чемно, що сам дуже добре відчув свою поблажливість: «Думаю, що ви все ж таки зустрілися в Парижі, він телефонував у середу». Тоді Сибіла підвелася, наче після марних переговорів, що, власне, взагалі не відбулися, й повільно, мовчки пішла до вікна; плечі її тремтіли — Рольф здогадався, Що вона плаче, аж хлипає. Вона скинула його руку з плеча, навіть погляду його не могла знести. «Я їду»,— мовила вона. «Куди?» — спитав Рольф. Вона зім’яла в попільничці недокурену цигарку, взяла горбинку, вийняла хусточку й пудру, щоб причепурити обличчя, й легковажно, без сорому, заявила: «До Понтрезіни». Поки Сибіла малювала губи, Рольф набрався духу й знову сказав: «Як хочеш». Тоді вона по-дурному запитала: «Ти маєш щось проти?» І він так само безглуздо відповів: «Роби, як знаєш». І не зупинив її...

Вона справді поїхала до Понтрезіни.

На початку грудня, коли вона, засмагла, повернулася назад, Рольф запропонував їй розлучитися. Вона полишила йому зробити все, що треба. Рольф і поготів розгубився, коли Сибіла заявила, що отримала від Штурценегера листа, йому конче потрібна секретарка, і вона надумала поїхати разом з малим Ганесом до Каліфорнії, в те Редвуд-сіті. І знову Рольф сказав тільки: «Як собі хочеш!» Він не вірив їй. Вважав, що то був просто дитячий фарс. Навіть як вона пішла до американського консульства лишити свої відбитки пальців, Рольф ще не вірив. Чи, може, він повинен був зробити перший крок до замирення? Він не знав, з чого має почати, бо ж не здогадувався навіть, що, власне, сталося. Йому здавалося, що на фальшивому замиренні не можна будувати подружжя. Може, вона чекала, щоб він попросив її лишитися? Рольф знав, що вже навіть замовлене місце на «Іль-де-Франс». Може, Сибіла вирішила покинути його ще влітку, але йшлося навіть не про це: якщо вона не скаже перша, що хотіла б лишитися, він просто не зможе просити її, щоб вона не їхала, бо буде смішний у своїй простодушності, а також зробить смішним їхнє подружнє життя, якщо воно взагалі ще буде можливе. Ні, таки не зможе, нізащо не зможе! Йому здавалося, що тепер він не повинен улягти її погрозі. За кілька днів перед різдвяними святами Сибіла, взявши Ганеса, який тоді ще й до школи не ходив,, виїхала до Гавра й сіла там на корабель, що плив до Америки.

Зошит п’ятий