Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Мій приятель прокурор питає, чи я знаю «Анну Кареніну»? Тоді: чи знаю «Ефі Бріст»? І нарешті: чи я можу уявити собі іншу поведінку покинутого чоловіка, ніж та, що її змальовано в цих шедеврах? Ще великодушнішу, додає він і починає оповідати... Здається, мого прокурора дуже мучить думка, що сам він на ту ще великодушнішу поведінку покинутого чоловіка, яку він собі може уявити, не цілком спромігся. Я слухаю його від полудня до вечора. Трохи збентежений своєю щирістю (властиво, він не хоче бути щирий, але почуває, що мусить розповісти все якнайдокладніше, щоб не виникло ніяких непорозумінь, мусить дотримуватись конкретних прикладів із власного досвіду), він раз по раз питає: «Ви можете збагнути це?» Це звичайна історія, я знаю тисячі подібних, тому збагнути її легко. Я розумію також, чому він прагне на власні очі побачити зниклого Штіллера, що, виявляється, кохав його дружину так, що більше вже годі було витримати (йому, прокуророві).

Мій наглядач Кнобель уже кілька день поводиться якось дивно. Я помічаю, що він завше спішить вийти з моєї камери. Нині він каже відверто:

— Пане Штіллере...

Я тільки позираю на нього.

— Боже мій,— мовить він і корчиться з сорому, як зрадник,— я тільки один вам і вірив...

Юліка зуміла всіх переконати.

— Пане Штіллере,— каже він,— я не винен, що гак сталося, їй-богу, ні, я не маю на вас зла, що ви оповідали мені самі байки, але що я можу вдіяти...

Я мовчки їм.

Зошит четвертий

Пригода з крамом тілесного кольору, яка трапилася в Генуї моєму приятелеві й прокуророві і про яку він учора розповів, ніяк не сходить мені з думки. Я так і бачу його — будемо звати його Рольф,— наприклад, у нічному потязі, до якого він сів наосліп, не цікавлячись, куди ним заїде, радий, мов утікач, радий, що взагалі опівночі від’їздить бодай якийсь потяг. Може, думав він, їдучи, легше буде все перебути. А ще він нізащо не хотів, так добре витримавши перший переляк, знову з’явитися на очі своїй дружині. Можливо, він ще сподівався чогось від того, що переїде кордон. Що далі, то краще! Отже, він сидів у вагоні нічного потяга, без речей, сидів сам у купе другого класу. В Мілані вдосвіта потяг спинився на безлюдному пероні, італієць-залізничник постукав молоточком по колесах, а крім нього, здавалося, цілий світ спав, так само й Сибіла, що, сказавши чоловікові правду, тепер звільнилася від жури й клопоту. В голові йому снувалися плани хлоп’ячої помсти; через стоянку на чужому вокзалі він ще дужче усвідомлював, що їде без жадної мети. Раптом десь заспівав півень, тоді другий, третій, аж нарешті став співати цілий товарний потяг, повний курей, що чекав тут на ранковий базар. Потім, як колеса знову застукотіли, Рольф таки заснув, але часом прокидався, почуваючи, що людина з роззявленим ротом має дурний вигляд. Одначе він і далі був у купе сам, тому намагався конче спати, ніби чим довший буде його сон, тим більшу він матиме надію, що, як прокинеться, все те виявиться тільки маренням. У Генуї вже світило сонце. Рольф був такий стомлений, що найкраще просто сів би на східцях, як старець. Він стояв перед аркадою вокзалу, без валізки, зате з непотрібним пальтом на руці, неголений, і дивився на вуличний рух, чув згуки сигналів, ляск трамваїв у тунелях вузьких вулиць; люди спішили кудись цілими натовпами, наче всі мали певну мету. Ось яка та Генуя. Він закурив. А далі що? Рольф завважив, що поміж аркадою хтось сновигає й стежить за ним. «Певне, валютник»,— подумав він і рушив кудись навмання. Він пив чорну каву в дешевому барі, серед галасливої розмови носіїв і шоферів таксі, а тим часом якийсь голодранець мив кам’яну підлогу поміж його черевиків, надто елегантних як на таке місце. Рольф, переконався, що геть отупів.

«Я й сама ще не знаю чи ми розлучимось і як усе складеться далі,— сказала Сибіла.— Я б тільки хотіла, щоб тепер ти лишив мене в спокої». Або ще таке: «Я не прошу тебе дати мені волю. Бо що б це означало? Якщо мені буде потрібна воля, я сама її візьму». Здається, саме ці її слова так розгнівили Рольфа, що він у Генуї серед білого дня розмовляв сам із собою, не знаючи, куди йде. Та хіба йому було не все одно? Він вештався між якимись коморами, коліями й бочками зі смолою, хвилинами навіть лаяв свою дружину, яка була потойбіч Альп, і що брутальнішими словами, то легше йому ставало. То були слова каже він) брутальні, відверто непристойні, що їх він ніколи досі не вживав. Рольф збентежився, коли хтось озвався до нього. Він не мав ані найменшого бажання оглядати чарівні краєвиди Генуї; зроду не почувався він таким беззахисним. Йому здавалося, що всі його думки видно назовні, тож він не зумів спекатись причіпливого провідника й погодився на коротку прогулянку в порту. Море було як сіре оливо, вкрите плямами мастила. Рольф, заглиблений у свої думки, наче Роденів «Мислитель», сидів на лавці з полусканою подушечкою, зовсім не слухаючи врахованих у платню пояснень, що їх давав весляр, десь примостившись ззаду. На одному кораблі з-під облавка бив цівкою окріп із кухні. Вони пропливли над затопленим вантажним судном, з брудної глибини грізно стирчали залізні штаби, покриті водоростями. Звіддалік чути було стукіт клепала. Звісно, Рольфові все те здавалося фільмом, кольоровим, навіть із запахом, але фільмом; подією без відчуття теперішньої хвилини. Часом вітер доносив слабку, розпорошену луну сирени, що гула невідомо де й невідомо навіщо — адже жаден великий корабель не мав виходити в море. Стояла спека. Над водою в порту здіймалися синюваті хмари смороду. Повз них прогуркотів обсмалений рибальський човен, заколихалися бакени, що їхні вкриті мохом ланцюги моторошно темніли в каламутній глибині. Так вони поминали помости й доки, дерев’яні й кам’яні, покриті кіптявою, просякнуті мастилом. У кожному разі, час якось минав. Подекуди блищав живіт мертвої рибини, тріпотіла білизна матросів, з каюти долинала пісня.

Там було все, що може дати прогулянка в порту, навіть сіре військове судно з гарматами без накриття, величезні купи вугілля, на яких сиділи мови, а в далині на узгір’ї — кам’яні будівлі Генуї, вже наче якесь марево... Сибіла ще сказала: «Я б не хотіла, аби ти мене тепер ще про щось розпитував. Так, то чоловік, я тобі вже говорила, і зовсім не такий, як ти. Я справді нічого більше не можу тепер сказати. Може, я його кохаю, я ще й сама не певна. Тільки прошу тебе, дай мені спокій».

...Рольф закінчив прогулянку в порту з міною людини, що їй на голову впала дошка, і заплатив, скільки зажадав від нього нахабний весляр. Тепер він хотів тільки одного: вина, добряче впитися! Пригода з крамом — мій прокурор, звісно, оповідає її куди яскравіше за мене! — почалася ще до ресторану, а саме з того, що один американський матрос запитав його про якусь вулицю. Звідки б Рольф мав її знати! Проте Матрос і далі йшов поряд із ним. Говорив він з правдивою американською вимовою, отже, Рольф майже не розумів його. Та все ж утямив, що о другій годині, тобто незабаром, матрос мав відпливати. І справді, з якогось корабля вже йшла пара, а в матросовому пакунку був подарунок для одного італійця, його приятеля з часів війни. Рольф мав з біса свого клопоту, але невдаха матрос усе морочив йому голову плутаною розповіддю про пакунок, зав’язаний шнурочком: мовляв, його треба продати, поки відчалить корабель, з якого справді йшла вже пара, бо свого приятеля-італійця матрос не зумів знайти, а везти назад до Америки той чудовий крам немає сенсу. Рольфа все те не цікавило. Щоб позбутися набридливого супутника й нарешті випити вина, він прикликав молодого непривітного генуйця: може, він знає, де та вулиця, яку шукає матрос, або ж сам зацікавиться крамом. І на цьому край! Генуєць, явно невдоволений, що його спинили, не знав ані слова по-англійському, а матрос знову ж таки не знав по-італійському. Рольфові довелося бути за перекладача. Цього вже Рольф аж ніяк не бажав; не на те він цілу ніч їхав до Генуї, а крім того, він мав підозру, що вони хочуть уплутати його в якусь наперед задуману халепу. Але в яку саме? Він поганенько знав по-італійському й по-англійському, не було також надії, що ті двоє сторгуються, бо генуйця так само мало цікавив крам, як і Рольфа, і взагалі він неохоче гайнував час на розмову. Рольф уже двічі йшов собі геть, але щоразу його завертав схвильований матрос, що без перекладача був цілком безпорадний. Після довгого торгу (рольф принаймні на хвилю забув про свою дружину) генуєць моргнув їм — так звичайно дають знати, що готові до незаконної угоди,— завів чимраз вужчими вуличками, повними східців, дітей і галасу, кривими виярками, геть завішаними строкатою білизною, до понурих сутичів між двома будинками, де він зважився оглянути крам. Рольф, звільнившись на мить, закурив; усе відбувалося мовчки. Генуєць, уже через саму свою образливу зверхність неприємніший за матроса, що весь час зиркав на годинника, висмикнув з краму дві чи три нитки, полизав їх і став оглядати в сутінку понурого закутка. «Отже,— сказав він,— це не вовна! В кожному разі, не чиста вовна, може, наполовину». Рольф перекладав, трохи згладжуючи різкі вислови. Отже, останнє слово: тридцять тисяч лір! Коли нарешті дійшло до сплати, то виявилося, що генуєць, на жаль, мав із собою десять тисяч лір, а решту, звісно, вдома, але ж матрос не міг чекати. Що робити? Може, перекладач допоміг би їм? Певне ж, вони до цього й вели, Рольф помітив відразу, хоч який був заклопотаний своїми справами. І якщо він усе ж таки витяг свого не дуже повного гаманця, то не через те, що співчував матросові, а тільки (так він каже) щоб не показатися по-міщанському дріб’язковим. Матрос, вдячний Рольфові й лютий на генуйця, що так зухвало скористався його скрутою, згорнув тридцять тисяч лір, з яких двадцять тисяч заплатив Рольф, попрощався й побіг. Було вже пів на другу! Генуєць, хоч із матросом повівся й негарно, до Рольфа поставився, як джентльмен: не захотів узяти пакунка, попросив, щоб Рольф потримав його в себе, поки він принесе гроші. Так би мовити, лишив заклад, бо відчував, що йому не довіряють. Вони знову рушили вбогими вуличками. Рольф тримав під пахвою зав’язаний пакунок. За якийсь час генуєць, що цілу дорогу ображено мовчав, сказав нарешті: «Міа casa, attenda qui, vengo subito!»[33] Рольф побачив занедбану браму з часів Ренесансу. Він не міг збагнути, де опинився, знав тільки, що десь у Генуї. В порту неподалік озвалася сирена якогось корабля. А може, це все-таки не шахрайство? Полуднева спека літнього дня, відчутна навіть у тій тінявій, оточеній пліснявими, вологими мурами вуличці, тиша, бо вуличка була далеко від людних місць, сонливість після ночі, проведеної в потязі... Але не тільки це. Ще двадцять чотири години тому Рольф був у Лондоні як учасник міжнародного з’їзду юристів, а тоді (вчора) летів за досить вітряної погоди, вечеряв з надзвичайно схвильованою і радісною дружиною, потім стояв під замкненими дверима її покою, потім вона відчинила і т. д... Світанок у Мілані, півнячий концерт — і все те впродовж двадцяти чотирьох годин. Трохи забагато. А тепер ця вулиця пліснявих злиднів, де по мурах течуть помиї. І знову свідомість, що факт, хоч ти про нього на якийсь час і забув, усе одно не перестав існувати. Ні, весь час, ненастанно, наново він бачив її обличчя, осяяне щастям, яке їй дав інший чоловік. Це не поганий сон, а щось реальніше за Геную з її вуличками, дітьми й цим муром, до якого можна доторкнутись рукою... Та ще й така спекота, що доводиться розпустити краватку, та ще й пакунок, що його ніде не дінеш... Тож Рольф не мав іншої ради — він тупо дрімав, тривожно відчуваючи, що генуєць просто обдурив його... Була вже майже четверта, коли Рольф, сидячи на підмурку й тримаючи на колінах проклятого пакунка, що правив йому за подушку, зненацька прокинувся. Звісно, генуйця не було й сліду. Десь на подвір’ї гралися діти, гукали матері: «Етторе! Етторе!» — і трохи вищим голосом: «Джузеппіно! Джузеппіно!» А тут, унизу, сидів чужий добродій із золотим годинником на руці й надаремне чекав на свої двадцять тисяч лір. Рольф підвівся. Заросла мохом брама за часів Ренесансу, яку він роздивився докладніше, взагалі вела не до будинку, а на поближню вуличку. Рольф стояв і наче аж тепер збагнув: Сибіла в обіймах іншого чоловіка — ось що сталося. Перед тим він мимохіть час від часу поглядав на молодого генуйця, подумки питаючи себе, чи Сибіла могла б покохати такого чуба, такі вуха, такі вуста й руки: кожний міг виявитися тим іншим. Рольф напевне знав тільки одне: «Він зовсім не такий, як ти!» А не таких, як він, є цілі мільйони... Рольф стояв під брамою з часів Ренесансу і, властиво, був уже радий, що більше не побачить молодого спритного генуйця. Але ж він витратив майже всі свої гроші. А ще гірше, що то була поразка, і саме тепер, коли він в очах дружини прагнув бути чоловіком показним, остаточна поразка. Він не зважувався глянути на пакунок з так званим крамом на чоловічий костюм, залишений йому в заставу. Все одно він тепер міг розраховувати тільки на дешевий готель, де не дуже впадатиме в око, що в нього немає з собою ніяких речей, крім невеличкого згортка. Рольф стояв серед готельного покою, оббитого квітчастими шпалерами, спітнілий і безпорадний: що ж йому робити в цій Генуї? Він пошпурив зав’язаного пакунка до шафи, взяв кухля, налив у миску води й спробував умитися без мила, щітки до зубів і губки.

Він пробув у Генуї чотири дні.

Рольф (як він твердить) ніколи не гадав собі, що їхнє подружжя може розпастися, так само як стільки інших навколо. Він не бачив на те жадної причини. Сибілу він кохав і в ту Пору був переконаний, що, так би мовити, по-своєму розв’язав подружню проблему. Щоправда, то вже віддавна не було класичне, моногамне подружжя, що вдієш, зате Сибіла мала дитину, яка перші роки багато що їй заміняла, хлопчика на ім’я Ганес. Звісно, не таке життя, як його собі вимріяла Сибіла, проте й пеклом його теж не можна було назвати. Звичайне собі подружжя, як багато інших. Вони щороку відбували чудову подорож, наприклад, до Єгипту, і навіть не припускали, що можуть колись розлучитися. Досі, хоч би які виникали труднощі, обоє вони, мабуть, були цілком упевнені одне в одному. Рольф великодушно вибачав коханій дружині якийсь флірт на маскованому балу, що ним вона хвалилася. Він мав інший клопіт: саме тоді йшлося про те, чи приймати посаду прокурора, чи ні, треба було зважитись, і його мало турбувало, що Сибіла ходила часом на прогулянку із своїм п’єро з маскованого балу, він навіть не спитав, як його на ім’я. До того ж Рольф завше вважав, що подружжя не можна трактувати по-дрібноміщанському Як я вже згадував, він виробив собі дуже грунтовну теорію, як далеко має сягати воля в подружньому житті. Сибіла вважала, що то чоловіча теорія, і, здається, не зносила її, хоч вона й оперта була на різні галузі науки. І, зрозуміло, насамперед на ідею рівноправності чоловіка й жінки. То не був, як Сибіла часто казала, дотепний чоловічий викрут; принаймні не самий лише викрут. Рольф трактував свою теорію дуже поважно. Як юрист, він знав, до якої мізерії, до якого лицемірства призводить уявлення про подружжя, що не відповідає дійсності. Йому насамперед ішлося про ідею подружжя, в якому можна жити, про гідність, про те, щоб не обдурювати самого себе. На цю тему Рольф мав що сказати. Сибіла називала його мову «доповідями», одначе як він питав її думку, і то часто, бо не мав наміру ховатися за своєю доктриною, вона відповідала чисто жіночим аргументом, що життя не можна розв’язати ніякими теоріями... Та потім, здається, п’єро з маскованого балу зацікавив його, хоч він цього й не казав, може, навіть ще й не усвідомлював. Рольф зненацька поклав собі збудувати власний будинок. Сибіла віддавна мріяла про свій будинок, і Рольф, як людина дії, купив місце на забудову. Проте Сибіла повелася якось дивно. Вона знала те місце, бо вони вже не один рік націлювалися на нього, а тепер, як Рольф його купив, не виявляла особливої радості. Через тиждень Рольф уже запросив на чорну каву архітектора, якогось Штурценегера, послідовного прихильника модерного будівництва, й присилував дуже неуважну дружину висловити свої побажання. Наприклад, чи має бути спільна спальня, чи дві окремі. Тепер усе йому здавалося дуже важливим. Під час тієї розмови (так оповідає мій прокурор) задзвонив телефон. Як звикле, трубку взяла Сибіла, чогось замовкла, тоді стала коротко відповідати: «Ні, так, ні» — й відразу поклала трубку, дуже збентежена, пояснивши, що хтось дзвонив помилково. Ну звісно, подумав прокурор, п’єро з маскованого балу. Вони знов завели мову про план майбутнього будинку; Сибіла шукала рятунку в чемному зацікавленні, погоджувалася з усім; чи говорилося так, чи навпаки, наче ніколи не думала там мешкати. Під кінець тієї розмови за кавою (мій прокурор не пам’ятає вже, з якого приводу) молодий архітектор почав розповідати про ескімосів, що, бажаючи якнайкраще пригостити білого мандрівника, віддають йому навіть свою дружину, а якщо мандрівник відмовляється, почувають таку образу, що хапають його за горло й гупають ним об стіну доти, доки він віддасть богові душу. Звичайно, всі сміялися. Потім архітектор оповів ще одну смішну пригоду, що її зазнав його приятель Штіллер під час громадянської війни в,Іспанії. Тоді мій прокурор уперше почув прізвище Штіллер. Пригоду з часів громадянської війни в Іспанії він майже забув, знає тільки, що йшлося про якусь російську гвинтівку, яка не вистрілила, коли треба було. Натомість дуже добре пам’ятає, що його дружина, досі вельми неуважна, дуже зацікавилася тією російською гвинтівкою. І як архітектор пішов, вона, наспівуючи, заходилася кружляти по всіх покоях. Рольф, певний, що її тішить прийдешня будова нового дому, все ж таки не втримався й спитав: «Ти що, закохана?» Сибіла не заперечила, і він знову спитав жартома: «Тобі сподобався молодий архітектор?» — «Ти так гадаєш?» — відповіла вона. «Признайся!» — сказав він. «Ти робиш мені боляче! Признаюся, але пусти мене!» Як уже сказано, питав він жартома. Рольфові треба було братися до своєї роботи, Сибіла складала на тацю філіжанки з-під кави, і на цьому тоді розмова скінчилася...

Чотири дні в Генуї.

То була (на думку мого прокурора) найбезглуздіша ситуація в його житті, проте не позбавлена користі. Він відкрив у собі неймовірний квантум сентиментальності: пив у ресторані доти, доки розплакався й мусив тікати. Далі примітивізм: він пас очима кожну більш-менш чисту спідницю й годинами обмірковував найдешевшу помсту. Далі дрібноміщанство: протягом тих чотирьох днів і ночей він (каже) здобувся лиш на кілька хвилин справжньої муки, що присилувала його стати навколішки в покої з квітчастими стінами, і то не була поза чи дія алкоголю, тільки страждання, що спалило в ньому залишки докорів і співчуття до самого себе. Та насамперед він збагнув, що не вмів кохати жінки, Для якої не був би ідолом, від якої не сподівався б вдячності, уваги, захоплення і т. д. То була мука. Лежачи вбраним на залізному ліжку й затягуючись цигаркою, він мордував себе безсоромно-докладними уявленими, як його дружина віддається іншому; однак то вже була не мука, а заспокоєння, що його він собі дозволив. Тяжче було переконатися, мимохіть визнати, Що й рівень його почуттів, і його зрілість виявились зовсім не такі, як він собі гадав. Навіть його воля (каже він) не доросла до такого випробування. Він виїхав без слова, але не стримався, щоб не прислати своїй секретарці заклеєного листа, якого та мала віддати дружині, коли б вона запитала про нього, листа з адресою про всяк випадок. Протягом чотирьох днів такого випадку не сталося. Диво дивне — його відсутності не помічено! Щодня через тридцять хвилин після того, як з півночі прибував потяг, він запитував «posta restanta»[34] — і все дарма. Щоправда, хвилинами він відчував спокійну гідність, спромагався читати англійською мовою Черчіллеві спогади, старанно поголившись, сидів без діла на ранковому сонечку, пив своє червоне кампарі, гортав публікації про те, що діялося за лаштунками другої світової війни, не поглядаючи на годинника, а проте насправді чекаючи, що Сибіла помітить нарешті його відсутність, почне його всіма способами шукати. Рольф не здивувався б, якби десь на генуйській вулиці здибав Сибілу, що шукала його, сповнена каяття. Через її «негідну» мовчанку, що прибрала для нього образ мармурової зали італійського головного поштамту, він щоразу білів, як полотно: скільки ще ця жінка змушуватиме його робити те саме відкриття, що він не годен втілити в життя своїх власних теорій! Нарешті четвертого дня надійшла телеграма. Як завше врятована людина, що її першу хвилину зовсім паралізує відпруження, він якийсь час сидів нерухомо, стомлений, байдужий, не розриваючи конверта, не цікавлячись, що ж там пише дружина. Одначе телеграма була не від неї: то секретарка питала, коли він повернеться. Цього вистачило. Він засміявся. На нього телеграма подіяла (як він сам каже), наче холодний душ. Він подер телеграму на клапті, викинув до кошика на сміття й вирішив сісти на перший же потяг. Але, щоб заплатити за готель, йому бракувало тих двадцяти тисяч лір. Що робити? Треба було десь продати той заклад, той американський крам, і то якнайшвидше. Найзручніший потяг від’їжджав опівдні. Аби тільки знову не їхати вночі! Була приблизно десята година ранку, коли Рольф, трохи збентежений, бо пакунок у нього під пахвою був вельми неохайний, вийшов із готелю, не дуже рішуче, та все ж поклавши собі спробувати свого хисту як продавець, знайти крамницю одягу, звісно, не дуже показну. Знову було дуже гаряче; він пітнів, але не скидав краватки, щоб справити краще враження. В першій же крамниці його випровадили, трохи брутально, а трохи співчутливо, й він збагнув, що треба вдатися до ще біднішого кварталу. Вибило одинадцяту, коли за четвертим разом Рольфа принаймні не вигнали за двері й уперше дозволили розпакувати крам; йому пощастило, що в крамниці не було покупців. Досить було глянути на пруг «американського» краму — власник крамниці, блідий, зухвалий дженджик, зареготав Рольфові в обличчя. Рольф не думав про заробіток, хотів лише вернути бодай частину втрачених грошей, щоб заплатити за готель; крам був дешевий, певне, дуже дешевий, коли його так потрактували. Дженджик нахабно став читати далі свою газету, наче Рольфа й не було в крамниці. Тут Рольф уперше говорив не про дивовижну оказію, а про своє справжнє становище. Не виявляючи ніякісінького зацікавлення, хоч би чисто людського, не завдаючи собі труднощів бодай зрозуміти Рольфа, що б йому, звісно, нічого не коштувало, дженджик, позіхаючи над шелесткою газетою, взагалі не звертав на Рольфа уваги аж поки той сам пішов геть із своїм пакунком під пахвою. Він був майже у відчаї і вже не думав про свою дружину, про її гордовите обличчя, що аж світилося щастям. Як видно з пруга, то таки справді був благенький крам, шорсткий, зовсім не вовняний, навіть наполовину, і такого ткання, що його мій прокурор ніколи сам не носив. Щось просте, дешевеньке, та ще й тілесного кольору! Він сів на східці під старою церквою, на яких воркували сиві голуби, полискуючи блакитними, зеленавими й фіалковими шиями, й став міркувати, що за таких обставин можна зробити, чи принаймні силкувався міркувати. За ним височів фасад У стилі барокко, вартий якнайбільшого захоплення; Сибіла краще за нього розумілася на таких речах. Тепер уже ніщо не заважало йому розпустити краватку й закачати рукави сорочки (мабуть, і так уже брудні). Він тішився принаймні тим, що його хоч не бачить дружина. А інші нехай дивляться! Горішня частина фасаду в стилі барокко, верхні його закрутки, освітлені сонцем, яскріли вохрою на тлі небесної блакиті. Дзигарі вибили дванадцяту. Потяг від’їжджав за дві години. Треба було також зняти з руки золотого годинника, перше ніж податися до торгівців старими речами на портових вуличках, туди, де крам розвішують просто на облуплених мурах: сорочки, штани, шкарпетки, капелюхи. Тепер йому важили вже не ліри (так він каже), а лише довіра до самого себе — він її теж, як і пакунок, що дедалі більше розлазився, взяв під пахву. Чому він зразу не вдався до тандитників! Того ранку він був упевненіший у собі, ніж будь-коли, навіть пережитий анекдот тішив його: пригодиться колись розповісти у веселому товаристві. Отже, він насвистував собі, чи, радше, чув, як насвистує, проте сам добре усвідомлював, що на серці в нього неспокійно. То була портова вуличка, квартал, де панувало право кулака. Не бажаючи, щоб його тут, де вже не було поліції, налупцювали як шахрая, він уперше розгорнув свій пакунок на якійсь бічній вулиці пересвідчитись, чи краму стане на чоловіче вбрання. Його було аж забагато. Рольф знову згорнув проклятий крам, добре поморочившись,— боявся, щоб він не впав на брук і не смердів сечею. Потім підійшов до одного тандитника й спитав, кудою йти до станції. Пригощаючи його цигаркою й весело розмовляючи, він згадав про крам, що його купив учора, аби замовити собі вбрання в італійського кравця. Але так уже буває в житті: нині він дістав телеграму й мусить нагло виїхати, потім доведеться лаятись у митниці, як не дозволять перевезти крам,— одне слово, вигадав довгу, безглузду історію, яку вважав за дуже хитру, якраз на східний кшталт. Проте його костюм із виразними слідами запрасованих пружків на штанях, надто елегантні черевики, не кажучи вже про золоту каблучку, що, звісно, впадала в око,— все те не викликало в тому місці довіри до його особи. Правда, йому дозволили розгорнути просто неба крам, що його він хотів продати. Кілька жінок із немовлятами коло грудей, поглядаючи на Рольфа не вельми прихильно, стежили за його рухами з недовірливою цікавістю. Тандитник, дідуган із чорними зубами, від якого тхнуло часником, докладно обмацав крам. Це дало Рольфові слабеньку надію, таку слабеньку, що він навіть не зважився назвати ціну, а спитав, скільки б торгівець йому дав. «Niente»[35]. Рольф задовольнився б тисячею лір — тисяча лір за віру в самого себе! Щоб одержати стільки, він назвав дві тисячі лір. «No»[36]. Ну, то хай тисячу! «No». А скільки ж? «Niente». Жінки з немовлятами коло грудей глузливо всміхалися, відходячи Рольф згорнув крам. Зате за каблучку, мовив торгівець, він дав би тридцять тисяч. Рольф засміявся. За майже нові черевики торгівець, навіть не обмацавши їх, запропонував сім тисяч лір, наче він (мій прокурор) міг повернутися додому босий. Всього йому в Генуї довелося спізнати! Лишилося тільки одне: подарувати комусь пакунок. І от якнайшвидше. Наприклад, он тому юнакові, що стояв під стовпом на об’яви й грав на гармонії: певне, безробітний, бо на брукові лежала його порожня шапка. Та в останню мить, помітивши чорну дерев’янку, Рольф не зважився на таке. Отже, далі! Не додали йому снаги й молодик у лахмітті, що жебрав цигарки, та старий дід, що в нужденному візочкові віз онука,— не ті люди! Не так-бо просто було подарувати комусь крам, що його ти сам нізащо в світі не схотів би носити. Рольф безпорадно плентався кварталом, зовсім не мальовничим у своїй убогості. В якому дранті ходить більшість людей! Його щоразу наново вражали злидні. Рольф зупинився; він відчув, що його бажання бути справедливим, знайти людину, яка найбільше б заслуговувала на подарунок,— чисте міщанство. І надумав просто звернути в найближчу вуличку: перший, кого він зустріне, дістане крам на чоловіче вбрання, і годі. Першу він зустрів молоду жінку в розтоптаних капцях. Отже, далі! Другого — поліцая, що йшов собі, весело посвистуючи, й на цьому вуличка скінчилася. На маленькому майданчику, де росло дерево, діти грали у футбол; Рольф тут тільки заважав, бо застував воротареві і той через нього пропустив м’яча; між підлітками зчинилася колотнеча. Отже, далі! Він знову мало не падав з утоми. За сорок хвилин від’їздить його потяг! Що ж робити з подарунком? З похмурого кишла вийшов, заточуючись, якийсь п’яний. Звісно, Рольф міг просто лишити свого пакунка на вулиці: то була б капітуляція. Потім він ще хвилю кружляв навколо сліпого жебрака з простягненою рукою. Теж не годиться, здавалося йому. В крайньому разі, платню за готель можна згодом переслати поштою, а крім того, в шафі ще висіло його пальто. І взагалі, йшлося ж зовсім не про те, чи він зможе заплатити за готель, чи ні. Йшлося про те, як він дасть собі раду з пакунком. Чому він справді його не викинув? Рольф спробував викинути. Найкраще буде, міркував він, згубити пакунок; а все одно йому аж у скронях застукотіло, коли він нарешті послухався тверезого розуму й перейшов до діла. Він упустив його в натовпі перед червоним знаком світлофора, в тісняві перейшов вулицю і вже був певний, що врятувався, бо поліцай засвистів, напрям руху змінився й вулиця за ним на хвилю замкнулася. Йому аж полегшало, що руки його врешті звільнилися, він знову відчув радість життя, наче в них із Сибілою нічого й не сталося. Він закурив, не озираючись, що ж далі буде з його злощасним пакунком. Та озиратися й не треба було, бо якась молода, дуже вродлива, убого вдягнена жінка вже смикала його за рукав: віддавала неуважному добродієві підібраний пакунок. Рольф не насмілився відмовитись від нього. Невже йому судилося довіку носити з собою цей жалюгідний крам, загорнений у брудний папір і перев’язаний гнилим мотузком, що ледве вже тримався? Ще за десять хвилин до відходу потяга він стояв, безпорадний, як ніколи, з пакунком під пахвою, і за п’ять хвилин так само. Відкладав капітуляцію (як він каже) до останньої миті. Двері вагонів були вже позачинювані, коли Рольф стрибнув на східці; потяг саме рушав. Він стояв у переході до самого Мілана, наче сидячі місця були не для нього, не для готельних шахраїв і покинутих чоловіків. Що ж Сибіла йому скаже? Звісно, він і далі страшенно перебільшував її потребу думати про нього. За Міланом він уже і в переході був не сам. До нього забалакав якийсь швейцарець, дуже довірливо, як завше земляки на чужині; на щастя, скоро вони доїхали до кордону. Після Чіасо Рольф зайшов до вагона-ресторану. Він сидів коло столика й пильно дивився у вікно, щоб знайомі, проходячи вагоном, не впізнали його. Він зовсім не думав про те, як має впадати в око людина, що весь час дивиться у вікно, навіть у тунелі. В розбурханій уяві, підсиленій співчуттям до самого себе, Рольф бачив щось більше, аніж звичайні подорожні краєвиди: бачив минуле, насамперед минуле, що в ньому не було ніяких подій без Сибіли, ніякого щастя без Сибіли, жадної цікавої години без Сибіли. Все поза нею не варте було згадки. Сибіла стала єдиним сенсом і єдиним змістом його життя, і той сенс тепер перейшов до іншого чоловіка, перейшов до п’єро з маскованого балу, до якогось генуйця з чорним як смоль чубом, до молодого архітектора чи до кого там іще; той сенс просто перенесено на інший рахунок. Від станції Гешенен припустив дощ, по шибках стікали скісні смуги води. Найкраще було б, міркував Рольф, узагалі не дати Сибілі нічого взнаки, хай би її доконала його витримка. Рольфові досить було згадати її безсоромне обличчя, щоб здобутись на витримку: то було не тільки щасливе й через те чуже обличчя, але й глузливе, зухвале, бундючне, воно світилося тріумфом над ним. Бракувало ще тільки, щоб він, із своїми теоріями, став її докоряти: вона б просто зареготала, відверто виказуючи свій глум. Йому здавалося, що тепер найважливіше — витримка? Не треба обурюватися, скаржитись, докоряти, треба тільки триматися, аж поки та наджінка скориться йому. Так він вирішив. Уже видно було рідне озеро. Обмірковуючи у вагоні-ресторані майбутнє з своєю наджінкою, Рольф почав навіть насвистувати; звісно, він замовк, як почув себе, й став нетерпляче вимагати від кельнера рахунку, наче так міг швидше доїхати до Цюріха. А що буде, коли взагалі немає ніякого майбутнього, коли Сибіла живе вже не в нього, а в того іншого? Тобто коли Рольф лишився в помешканні сам із своєю витримкою? Потяг наближався до вокзалу, а він сидів із склянкою в руках і все боявся, що хтось смикне його за рукав і віддасть мерзенний пакунок із крамом тілесного кольору...

Сибіла (дружина мого прокурора) вчора вночі народила дочку, вагою майже три з половиною кілограми. З ним не можна говорити: він просто не тямиться з радощів. Я попросив, щоб він послав їй від мене квіти; згодом колись я заплачу. Мабуть, забуде.

Я все-таки протоколюю далі:

Коли Рольф приїхав із Генуї і висів у Цюріху на головному вокзалі, він без пальта напевне кожному впадав у вічі, тож Сибіла неодмінно помітила б його, якби чекала на пероні. Звісно, Рольф казав собі, що вона не могла його чекати, бо не знала, що він приїздить, і навряд чи виходила б навмання до всіх міжнародних потягів. Він озирнувся лиш так, про всяк випадок, бо розминутися було б просто смішно. У Цюріху йшов дощ. Сховавшись під накриття, він зазирнув у гаманець, чи вистачить на таксі. Потім, як машина спинилась перед його помешканням, він відчув себе ще гірше, ніж сподівався. Просто жахливо. Вже через саму непевність, чиє то помешкання — його чи її, Рольф не квапився висідати з машини. Він звів коміра, щоб перебігти по дощі до дверей, глянув нагору й побачив, що вікна темні. Всі приниження, яких він зазнав під час подорожі, були ніщо порівняно з тією хвилиною. Було пізно, але ще далеко до півночі. Може, Сибіла вже спала? В кожному разі, Рольф не висів, хоч шофер допитувався, чи вони втрапили на потрібну адресу, чи поїдуть далі. До того ж Рольф не хотів такий зарослий з’явитися на очі дружині, що кохає іншого. Чи він забув, що Сибіла кохає іншого? Тепер, після бурі різноманітних почуттів, що хоч і мучили його, але якось відволікали, він знов відчув мертву порожнечу, йому несила було почути від служниці-італійки, що синьйора виїхала на кілька днів. Бо тепер усе було можливе. Либонь, нагорі в помешканні лежить записочка: «Вернусь, мабуть у понеділок, щиро вітаю, Сибіла. Не забудь заплатити за квартиру». Або, може, тільки: «Прошу, не забудь заплатити за квартиру. Вітаю. Сибіла». Рольф повернувся тим самим таксі до міста й того вечора не зважився навіть зателефонувати. Ночівля в готелі рідного міста — вже якась новина, і Рольф утішався попри весь свій клопіт. То ще була новина — а до того ж непевність, хвилювання, йому снилися божевільні сни. Другого ранку, в неділю, розгодинилось, і Рольф насамперед подався на будову, поголений, але так само без пальта. Будова була на узгір’ї за містом. Досі Рольф їздив туди машиною, пішки йти було далеченько. Будинок ще не мав даху. Коли Рольф був там останнього разу, саме заливали цементом горішнє перекриття, а Сибіла туди ще ні разу не навідувалась. Тепер він розумів, чому будинок так мало її цікавив! Засунувши руки в кишені штанів, зовсім не як господар, він ходив по майбутніх покоях, що їх у загальних рисах можна було вже розпізнати, й ніяковів, коли люди, що задля неділі вийшли гуляти, переходили через будівельний майданчик. Ось покій, що виходить у сад, з великими заскленими дверима на ганок, п’ять східців до ганку, його кабінет з краєвидом на озеро, спальні на тому самому поверсі — все, як заплановано. Терасу теж уже забетоновано, скрізь валяється матеріал, сувої толу, кахлі, мішки з портлендським цементом, бак до центрального опалення, цегла на внутрішні стіни, чавунні рури, розмаїті речі, що навіть не вгадаєш, навіщо вони. В кожному разі, було видно, що будова посувається вперед, а проте Рольф почувався так, наче стояв на руїні. На додаток з’явився ще й Штурценегер, молодий архітектор, із складаним метром у руці. Штурценегер був захоплений своєю будівлею, вона вабила його навіть у неділю. Як кожна людина, сповнена запалу, він здавався набагато вродливішим, кращим, ніж перше. Рольф збоку приглядався до нього. Справді, Штурценегер був цілком інакший, ніж він, та ще й молодший. Вони спотикалися об дошки й рури, нагиналися під мокрим рештуванням заллятої цементом тераси, перестрибували через руді калюжі. Рольфові довелось обмацати різні гатунки пісковика, щоб якийсь вибрати, а Штурценегер немилосердно провадив свої пояснення. Рольф насамперед додивлявся до його вух, до чуба, до носа, до губ (цього він уже не міг витримати) і до рук. «А чого ж!» — міркував він, а все-таки вибрав дешевший пісковик. Невже той молодик не розумів, що будинок уже призначено на продаж? Ні, не розумів, він захоплено розводився за просторові ефекти й ждав іще, аби захоплювався й Рольф, що зненацька згадав останній вечір із Сибілою. Сибіла, облудниця, зустріла його на аеродромі. Єдине, що вона спромоглася сказати за вечерею своєму чоловікові, що допіру вернувся додому, це новину про те, як пощастило Штурценегерові. Розповіла якусь довгу історію про чудове замовлення десь У Канаді. Хіба це не доказ? Звісно, Рольф нічого не сказав, натомість попросив пояснити конструкцію парового опалення в стелі. А тим часом тішився (тепер він відчував незвичайну потребу якоїсь внутрішньої втіхи), Що Сибіла нічого не знатиме, коли він давно вже знатиме все. Поки що він не був певний, проте молодий архітектор викликав у нього підозру, хоч і здавався цілком щирим із тим своїм жовтим метром. Штурценегер заповзявся відвезти свого замовника додому. Коли він потім сам почав базікати про те, що йому страшенно пощастило й він скоро почне будувати велику фабрику в Каліфорнії, Рольф перебив його: «Моя дружина казала, що в Канаді».— «Ні,— відповів Штурценегер,— у Каліфорнії».