Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Про кішку він не занотовує... А та кішка, як мені тепер здається, була першою прикметою тамтешнього мого життя. Господарі називали її Little Grey[1] і годували на кухні; я не хотів підтримувати такого звичаю хоча б через запах. Я щодня відкривав по бляшанці, висипав бридку мішанину на тарілку в садку, але розбещена кішка не хотіла на таке пристати. Не встигав я оглянутись, як вона вже сиділа на підвіконні й нявчала, лупаючи на мене зеленими очима, що горіли, мов жарини. Як я міг у таких умовах читати? Я одним махом викидав той клубок дряпучих лап у темну каліфорнійську ніч і зачиняв усі вікна. Вона сиділа за шибкою, нявкаючи, як тільки я на неї позирав, сиділа годинами, тижнями. Я ніколи не забував дати їй їжу з бляшанки, то був мій обов’язок, єдиний обов’язок у тодішньому моєму житті. А вона ніколи не забувала залізти до хати крізь якесь відчинене вікно (я ж не міг ціле літо сидіти з зачиненими вікнами!) і несподівано, коли я саме почувався щасливим, потертися об мої ноги. То була правдива війна, смішна війна на витримку, страхітлива війна: я цілими ночами не міг очей склепити, бо вона без кінця нявчала навколо хати,— всі сусіди вже вважали мене за якогось нелюда. Раз я впустив її і замкнув у холодник, та все одно не міг заснути. Коли я пожалів її й випустив, вона вже не нявчала. Я нагрів молока, та вона виблювала його. В очах її світилася смерть. Мені все сприкрилось: і халупа, й садок. Вона стояла в мене перед очима, хоч насправді десь ділася, й довела мене до того, що я перед сном пішов шукати її. Я питався негрів, що сиділи край пішоходу, чи не бачили вони Little Grey, та вони тільки стискали круглими плечима. Її не було одинадцять діб. Одного паркого вечора, коли в мене саме була Гелен, вона раптом вискочила на підвіконня. «Му Goodness»! [2] — вигукнула Гелен. На писку в неї зяяла рана, з неї капала кров, а дивилася вона так, наче то я її поранив. Тиждень я годував її в кухні: вона таки домоглася свого. Принаймні майже домоглася, бо якось уночі, коли вона мені приснилася, я зійшов до кухні, взяв її з теплої подушки, де вона угніздилася, й виніс у темний садок, спершу поглянувши, чи загоїлась рана. Все почалося наново: вона знову чипіла за вікном і нявчала. Я не міг собі дати з нею ради...

Мій оборонець усміхається:

— Але, крім кішки, з вами там ніхто більше не жив?

— Чому ж,— кажу я.— Жила Гелен.

— Хто така Гелен?

— Жінка! — кажу я, сердитий на нього, що він завше вміє звести розмову на другорядне, і на його авторучку, якою він негайно занотовує ім’я Гелен.

— Будьте цілком відверті,— мовить він і, вислухавши від мене шалену історійку про якусь жінку, запевняє: — Звісно все це лишиться між нами, в кожному разі, пані Штіллер я не скажу жадного слова.

Напевне все вибовкає!

Читав біблію.

(Недоречний сон про зводини з пані Юлікою Штіллер-Чуді: бачу знадвору крізь вітрину, як молодший за мене чоловік, мабуть, зниклий Штіллер, ходить по кав’ярні поміж столиками і, піднявши руки, показує ясно-червоні шрами, так би мовити, продає своє тавро, що його ніхто не бере. Страшенно прикре становище. Я сам, як уже сказано, стою знадвору, коло мене дама з Парижа, і обличчя в неї якесь незнайоме; вона трохи глузливо заявляє, що той продавець тавра — її чоловік, і також показує мені свої руки, також із двома ясно-червоними шрамами. Наскільки я розумію, вони, очевидно, хочуть довести одне одному, хто з них хрест, а хто розп’ятий на хресті, і все те мовчки: люди сидять коло столиків, переглядають ілюстровані часописи...)

Мій наглядач хоче знати, хто така Гелен. Він щойно чув це ім’я в прокуроровій канцелярії. Я кажу, що вона була дружина американського сержанта і що той сержант якось уранці приїхав із морської казарми й застав нас у помешканні... Надто стомлений, щоб знову розповідати про вбивство, я додаю лиш:

— То був чудовий хлопець.

— Її чоловік?

— Він зажадав від своєї дружини, щоб вона пішла до психоаналітика, і вона зажадала від нього того самого.

— Ну?

— І все.

Мій наглядач розчарований, але я дедалі більше переконуюсь, що це й добре: саме історії, які розчаровують, які не мають справжнього кінця, а отже, й справжнього сенсу, роблять враження взятих із життя.

Більше немає ніяких новин.

P. S.

Що вони сподіваються від таких виїздів на місце подій — не знаю. Здається, вони передумали везти мене до майстерні зниклого Штіллера, принаймні відклали таку виправу надалі, налякані моєю погрозою потрощити все дощенту тому типові, що завдав мені стільки клопоту. Тепер, чую, надумали їхати зі мною в Давос. Навіщо?